Сільські замальовки

Життя в селі дало свої початки й дружбі, яка триває вже понад 20 років. Я не знала Боровеньки до останнього закутка. Блукала лише на половині своєї вулиці, трохи на сусідній та у провулку, де жила бабуся. Там я познайомилася з Мілкою.

Не пам’ятаю, скільки нам було років. Вона точно ще не пішла до школи, а я вже ходила у перший чи другий клас. Можливо, її історія навіть була би цікавіша, адже у Мілки дитинство, як на мене, було складнішим. Вона завжди бігала у брудному одязі, наче його не прали тижнями. Її неслухняне волосся завше стирчало, особливо в кінці дня. На лівій щоці біля підборіддя – С-подібний шрам, з яким вона і досі схожа на мале незграбне дитинча. Мілка завжди була і є дуже доброю. Вона оточувала себе котиками та собаками і могла знайти спільну мову з будь-ким. Мілка ніколи не чіплялася за матеріальне – з самого дитинства так повелося. Вона не засмучувалася, якщо щось зламається або загубиться. Пореготали і побігли гратися далі. Я взагалі рідко бачила, щоб її щось засмутило. Раніше здавалося, що вона така сама по собі. А потім виявляється, що вона просто не все мені показує.

Ми подружилися – дівчат на нашій вулиці не було, а з кимось же треба гратися! Мілка завжди була «за будь-який кіпіш». Готова гуляти з шостої ранку або аж поки не смеркне, причому у будь-яку пору року. Коли я ночувала у бабусі, ми гуляли за двором, допоки бабуся не покличе мене додому. Вранці Мілка прибігала о шостій ранку – з лялькою, дівчачими журналами або ще чимось – і ми гралися до обіду, аж поки я не йшла додому.

Визнаю – додому не хотілося. Тут я гралася з подругою. А там батьки заганяли на город або на сіно. Літо у селі, воно таке. Ніхто не скаржився – всі слухалися батьків. Як тут не послухатися, якщо на поличці лежить лозина, яку ти сам і зламав? Вона так і чатує, допоки хтось не почне огризатися батькам. От тоді вона заспіває!

Мені теж діставалося. Добре пам’ятаю, як мама відшмагала мене палицею за те, що я напоїла теля водою з відра, у якому до цього була отрута від жуків. Тепер мама каже, що не було такого. Але так кажуть усі батьки, які бояться визнавати свою провину. Взагалі у моєї мами є совість – така, що краще би її не було. І краще би мама іноді діяла проти совісті. Але про це – пізніше.

Справжнє ім’я Мілки – Людмила. Вона ненавидить своє ім’я. А мені дуже подобається, бо так звуть і мою маму.

Та через свої якісь дитячі думки чи забаганки я називала її «Люка». Лише через років сім або вісім вона стала Лучіком. Це особливе прізвище. Я всім казала, що це від російського «лучик света», але насправді я просто згладила це куце «Люка» на щось приємніше. Ми ж тоді вже були не дітьми, а підлітками – дорослі ж!

Лучік – особливе прізвище. Ніхто не має права називати її так, окрім мене. Коли ми разом працювали на телебаченні, одна з колег так назвала її. І Лучік одразу поставила її на місце.

- Так лише вона мене називає, - відрізала моя мала і вказала на мене.

У нас є лише наш світ, в який ніхто не може лізти. І це прізвище – одна з його частин.

Коли я кажу, що Лучік – це частина мене, я кажу щиру правду. Не скажу банальностей типу «найкраща подруга», «виросли разом», «дружимо ще зі школи» і таке інше. Правда у тому, що вона – моя частина. За двадцять років ми настільки прикипіли одна до одної, що навіть знайомі запитують у нас про одна одну. «Ой, а де Іра?», «Ну що там Люда, як вона?», «Це ви разом живете, так?»

Останнє колись сказав мій начальник, коли я допомогла подрузі влаштуватися до мене в редакцію і вона пропрацювала якийсь час. Як не дивно, але через роки три ми все-таки почали жити разом. І тут ми зрозуміли, що просто дружити двадцять років краще, ніж жити разом хоча би місяць.

Лучік вважає мене сестрою, я іноді теж це відчуваю. Я старша за неї на три роки, тому у мене завжди було відчуття відповідальності за неї. Хоч я сама те ще сцикло, але у мене до цього часу була потреба захищати її від негараздів.

Лише зараз, коли ми опинилися у Києві і кожен почав шукати своє місце, ми почали сепаруватися одна від одної. Комусь важко сепаруватися від батьків, від дітей. А нам важко сепаруватися від подруги. Але ми розуміємо, що це необхідно. Що лише якщо ми наодинці із собою, ми зможемо повноцінно розвивати свої таланти. Що лише окремо у нас буде достатньо місця для власного розбігу.

У мене ніколи не було і не буде подруги кращої за неї. Ми обидві – як частинки однієї класної людини. Тож якщо ви дивитеся на нас разом, різних зовні – ви дивитеся на одну людину з усією її багатогранністю.

Ми з нею часто дивимося зверхньо на подруг, які сваряться через хлопців або ображаються одна на одну через дрібниці. Бо за двадцять років у нас такого не було. Жодна суперечка не переросла у щось страшне, адже ми одразу починаємо реготати! Гумор – порятунок для будь-яких стосунків. І якби у нас його не було, ми би вже загнулися. І ми не розуміємо, як можна сваритися з подругою, якій довіряєш і яку цінуєш.

Ми з Лучік можемо викладати курси справжньої дружби, сильнішої за час та жіночі примхи. Головне правило, якому ми навчимо – це говорити один з одним. Не приховувати нічого. Але це має бути лише одна людина, а не юрба. Так і з’явиться одна – та сама, особлива серед всієї сірої маси. І скоро це буде та людина, до якої ти бігтимеш у найгіршу погоду і в найтемнішу ніч. Бо ця людина для тебе важливіша за будь-що.

Скільки би я не говорили про Лучік, мені завжди здається, що цього мало. Звичайними словами не описати наші стосунки. Треба просто стати їхньою частиною.