Сільські замальовки

Але повернімося до села! Тут на нас вже чекають пасовиська, пилюка, спека та галасливі хлопці на березі річки. Зараз про неї.

Було кілька років, коли хлопці на чолі з моїм братом Максимом - бо він найстарший серед усіх хлопаків на нашій вулиці - розчистили течію річки й зробили її широкою й вільною від невгамовних зарослів очерету й дрібних лілових квіточок. То був обрив, а недалеко від нього - міст, яким щовечора влітку поверталася череда. Тут же було й невеличке футбольне поле. Сама назва - чиста від трави ділянка й ворота, сколочені з двох дровиняк. Я кілька разів грала з хлопцями в м’яча, але користі з мене не було.

То річка Борова. Там я двічі ледь не втопилася. В перший раз, років в 9-10, мене витягла двоюрідна сестра - тільки й пам’ятаю, як безжальна вода потягла мене кудись у безодню, а в грудях стало боляче й важко. В той момент навряд чи я би змогла зробити щось сама. Бо мозок вибухнув від паніки, зник будь-який контроль. Та на щастя, сестра опинилася поряд. В другий раз, років у 12, мене вже витягла Лучік. Наївне дитя (я) сподівалося, що вже вміє плавати. Воно й досі не вміє, хоча до води все одно тягне.

На цій річці - купа рибних місць, улюблені куточки місцевих хлопців. Ми з Максимом часто ходили подалі від дороги, в зарості очерету й там ловили рибу. Брат навчив нанизувати черв’яків на гачок. Ото радощів було! Та перша рибинка, яку я впіймала, стала найпершою перемогою в моєму житті! Згодом я вже сама копала банку червів, хапала подругу й ми йшли рибалити разом. Чи це закон такий, чи рибалка - дійсно хлопчаче заняття, але з братом клювало краще.

Особливо запам’яталося, як Максим збирав у воді біля берега якісь дрібні палички і витягав із них личинок. Тому й клювало краще, певно. То були ручейники - личинки волохокрилок. Я спочатку думала, що вони живуть у залишках трави чи гілочок, і потім збирала всі палки з річки, щоби й собі дістати файний прикорм. Коли брат витягав їх із їхніх будиночків, це здавалося схожим на пошук скарбів. У моїх паличках такого не було. Я не розуміла - ну як так, чому він їх знаходить, а я ні?

Згодом я випросила в мами, щоб мені купили власну вудочку. Маленький спінінг за 11 гривень - тоді це були гроші. Тож я швиденько розібралася з вудкою, схопила подругу, банку червів - і сіли на обриві Борової, доки хлопці не позбігалися.

Але - неймовірно! - вони все-таки позбігалися. Побачили мою вудку, побачили, що клює - і я на день стала “зіркою”! Купка хлопців - мій однокласник, його брат і трійко друзів - сіли на березі й давай дивитися на “кіно”. Клює чи ні? Того дня я спіймала до десяти карасиків. Хлопці похвалили й пішли по своїх справах. А я пишалася своїми рибинками більше, ніж чимось іще. Ще й хлопці похвалили! На це треба було заслужити.

Ще на річці, недалеко від мого дому, було джерельце. Воно сховалося під тінями височенних тополів, у місці, де берег уперся в глиняні пагорби, порослі терном і дикими яблунями. Там люди облаштували “місце паломництва” - поставили лавки, дах і місток. Навіть прийшов священник і окропив святою водою те місце. На Водохрещу туди сходилися люди з найближчих вулиць і купалися в крижаній воді. А влітку то був тихий райський куточок. Річка поволі тече, над нею повисли крони дерев. Сонячні промінці ледь пробиваються, а тіні розступаються лише коли подме вітерець. Чутно лише як шелестить листя, співає джерельце, десь стрекоче коник. Теплі спогади.

Жив у селі один самотній старий чоловік. Він мало спілкувався з людьми, завжди був похмурий, постійно тинявся берегом річки. На перший погляд виглядав диваком - для малої мене точно. Коли я бігла до школи, то віталася з ним, а він у відповідь лише кивав і йшов далі. Через якийсь час я перестала вітатися, а потім почала знову, коли порозумнішала (і після фрази “Ввічливість підкорює міста”). Я зрозуміла, що він не просто так тиняється річкою. І що не просто так береги в цьому місці були чисті, без гілок і зарослів. І в якийсь момент я відчула сором і велику вдячність. Навіть захоплення.

Коли він помер, річка посумнішала. Заросла стежка до джерельця, з води повиростали кущі рогозу й очерету, береги всіяло сухе гілля.

Тоді я по-справжньому зрозуміла - кожна людина має значення для світу. Навіть якщо цього не помітно одразу. Кожен має прожити так, щоби після його зникнення всі це помітили. Лише тоді світ почне змінюватися на краще.