Відьма

Частина 3

Під вечір Ганна закрила курей у сараї й пішла до хати. Лампу не запалювала, тільки невелику свічку в граненому стакані. Кімната поринула в темряву, і тільки острівець, освітлений свічкою на краю столу, вгадувався в дзеркалі хисткими обрисами її силуету. Стара, не блимаючи, завмерла поглядом на відображенні і знову поринула в минуле. 

Вона з Грицем збирають яблука в саду, поруч їхній син, Іванко, тягне кошик. Хлопчина хоч і маленький, але міцний, допомогає. Крізь листя яблунь промені сонця грають на їхніх обличчях. Їм так добре! 

Та враз, поверхня дзеркала раптово помутніла. За склом з'явився ліс.

***

Ніч укрила хутір зоряним куполом, а повний місяць висвітлив лісові садиби загадковим світлом. Хутір заснув. Майже. Не спалося дідові Хомичу. Його часто мучили безсонні ночі. Особливо в повний місяць. Ось і цього разу довго повертався з боку на бік. Потім, покректуючи, сповз із пічки і, присівши біля столу, відкрив мішечок із самосадом. Згорнув із заздалегідь заготовленої газети товсту самокрутку. Подумав трохи і, вирішивши в хаті не диміти, вийшов надвір. Ніч тепла, зірки сліплять, місяць сяє, радує: "Але спати, зараза, не дає." І, відчуваючи задоволення, чиркнув сірником, прикурив самокрутку. Домашній тютюн приємно зайшов у легені, і дід з насолодою видихнув густий струмінь ароматного диму. Покурюючи, обережно поглядав в кінець городу, що примикав до лісу. Паркану не було, і тому частенько забредав до нього звір лісовий: то лисиці, то козулі, то зайці. А от у такі, місячні ночі, помічав палаючі очі між деревами. Бувало звір виходив з темряви, і в тьмяному світлі місяця можна було впізнати темні контури вовка, вірніше вовчиці. У молоді роки, Хомич часто з батьком на вовків ходив, тож відрізнити вовка від вовчиці міг легко.

Ось і сьогодні, турбувало його щось. Відчував на собі чужий ворожий погляд з боку лісу.

"А може здається," - примружуючи очі від диму, подумав дід. І раптом побачив наприкінці городу два палаючі вогники. Навіть з такої відстані відчув у них загрозу. Це вона, відьма, одразу здогадався він. "Дідько, перевертень!" — беззвучно прошепотів і повільно позадкував до дверей. Але вогні так само раптово зникли. Почекавши трохи, вдивляючись у темряву лісу, полегшено зітхнув: "Привиділося" - і, штовхнувши двері, про всяк випадок задкуючи спиною, і не відриваючи погляд від лісу, пішов досипати.

Вовчиця потужними стрибками мчала лісом.

Волога земля приємною свіжістю віддавала в лапи, а надлишок енергії вимагав руху. До людей її тягла ворожість. Вона не розуміла причин цього почуття, але десь глибоко у звіриній свідомості була впевненість, що люди її вороги. І тому, іноді, вона приходила до хутора, вороже дивилась на поснуле село, гарчала і йшла в ліс.

Там її зграя. І цього разу вона ніби виконувала давній ритуал, погарчала трохи і пішла. Ніч — час полювання. Погоня за дичиною омолоджувала кров, а страх і розпач жертви п'янили її. Але насамперед їй потрібно на болото.

Стовбури дерев миготіли темними тінями. Вовчиця впевнено заглиблювалася в ліс. І ось вона, лісова прогалина з дрібним чагарником та самотніми молодими березками. Болото. Вовчиця зупинилася, підняла морду догори і тихо завила. Наче когось кликала. І справді, з серпанку блідо-сірого туману з'явився хлопчик років шести. Ішов до неї і радісно посміхався.

– Добре, що ти прийшла. Я так чекав на тебе. 

У відповідь вовчиця радісно притискала морду до землі і виляла по собачому хвостом. Хлопчик спробував погладити її, але рука пройшла крізь вовчицю.

— Ну, знову ти несправжня. А я так хотів тебе погладити.

Хлопчик сів навпочіпки поруч із вовчицею, пожурився.

- Нудно мені одному. Грати нема з ким. Знову приходив тато, кликав до себе. Але я не йду, до мами хочу.

Вовчиця, здавалося, розуміла стан хлопчика і намагалася по-своєму розворушити його — грала з ним: відбігала на кілька метрів, ніби кликала за собою, і знову поверталася. Хлопчик голосно сміявся і намагався її наздогнати. Було видно, що вона хотіла вивести хлопчика з болота, але тільки-но вони підходили до крайніх дерев лісу, він ніби щось згадував і відбігав назад.

Гра тривала довго а коли місяць пройшов майже половину неба, на узліссі з'явилася зграя вовків. Вовчиця побачила їх, забарилася і знову намагалася захопити хлопчика. Але він, побачивши зграю, раптом втратив інтерес до гри:

— Гаразд, йди до своїх вовків, а мені не можна йти, я ж тобі казав — маму чекаю. Іди. Он як виють, на тебе чекають.

Вовчиця ніби зрозуміла його слова, помчала до узлісся.

Хлопчик зітхнув, провів її поглядом і відвернувся,

плечі опустилися, весь згорбився, знітився і пішов у туман.

А біля кромки болота вовчицю зустріла зграя.