Відьма

Змінюючи один одного, йшли літні дні. Віталька Ганну більше не бачив. Хутір жив своїм неквапливим життям.

Спека посилилася, і всі дні Віталька з Льохою проводили на озері. Вода тепла, приємна, хоч годинами бовтайся.

А вечорами бабуся розповідала йому історії про місцевих партизанів. Виявляється, під час війни, у ​​далекому Чорному лісі була база партизанського загону. Там точилися важкі бої. І Віталька, забувши про стару й чаклунство, захопився цими оповіданнями.

— Бабуся, а землянки там ще є?

- Та яке там! Часу скільки минуло. Після війни ми, дітлахи, там були. Тільки ями лишилися. Васька Коржик там автомат викопав, то батько дізнався, випоров і в міліцію автомат заніс.

— Ого! То може там ще чого лишилося?

— Нема нічого. Сто разів там перекопано. Змії хіба що ховаються.

Віталька погоджувався з бабусею, а у самого уже почав визрівати план нової пригоди.

Наступного дня, як завжди, Льошка чекав його на площі.

– Привіт, куди підемо? – зустрів він Вітальку.

- Привіт! Маю ідею. Тут бабуся про Чорний ліс розповідала, партизани там були в окупацію. Подивитися б. Як ти?

– Чув я. Нічого там нема. ями від землянок, та окопи, і все землею засипане.

— А ми лопату візьмемо та покопаємо. Ось зуб даю, автомат знайдемо або тетешник, — вмовляв Віталька.

Льошка трохи подумав, почухав потилицю і погодився:

— Ну, гаразд, лопату я візьму, і ще спицю з велисопеда треба взяти.

— Спицю навіщо? - здивувався Віталька.

— То колоти землю будемо, де скрипне там щось і знайдемо.

– Ух ти! Так ми точно нариємо шмайсер.

Час уже за південь, і треба було поспішати, до Чорного лісу шлях не близький, не менше години ходу. І друзі змовилися зустрітися за годину на узліссі, за будинком старої Ганни.

***

Ліс оглушив гучним пташиним базаром. Приємна прохолода змінила полуденну спеку, а сонце пестило м'якими відблисками стовбури дерев. Віталька вже відчував, як розповідатиме в школі про цей похід. За галасливими розмовами вони не помітили, як дійшли до Чорного лісу. Тягнуло вогкістю та похмурою непривітністю, і тут Віталька зрозумів, чому його прозвали Чорним. Дерева стояли суцільною темною стіною, і якщо звичайний хутірський ліс був здебільшого сосновим з рідкісними березовими гаями і весь пронизувався сонячним світлом, то Чорний був листяним і настільки густим, що Вітальці одразу розхотілося шукати партизанський табір. Але Льошка впевнено потягнув його ледь помітною стежкою.

Помітно стемніло, сонячне проміння насилу проникало крізь густу крону.

Між старими деревами ріс густий молодняк, й від того ліс був майже непрохідним. Хлопці притихли, розмовляти не хотілося, щось тривожне відчувалося довкола, ніби з глибин хащі за ними спостерігали. Віталька давно вже пошкодував про своє бажання зайнятися розкопками, але зізнаватись у своєму страху не хотів і навмисне впевненим голосом запитав у друга:

– Ну, і де тут жили партизани?

– Та десь поруч, - чомусь тихо, озираючись, відповів Леха.

― І де поряд? – продовжував хоробритися Віталька. – Може, ти й не був там?

– Сам ти не був! Ми з братом тут гриби брали минулого літа, заросло тут все. Та не бійся, я в лісі як у себе вдома,— так само тихо продовжував друг. Далі йшли мовчки. Попереду з'явилася невелика галявина, наповнена сонячним світлом. Віталька полегшено зітхнув — іти в густих чагарниках, від яких тягнуло холодом і невідомою небезпекою, було неприємно. на просторі, що відкрився, близько двох десятків метрів у діаметрі росло кілька стародавніх дубів, і своєю густою щільною кроною вони ховали галявину від неба, а сонячні промені тисячами тонких струмків виливалися крізь листя і створювали химерний рухливий орнамент. Контраст з темною стежкою виявився настільки вражаючим, що приятелі на мить застигли — краєвид, що відкрився, зачаровував, від нього віяло казкою.

– І де ж землянки? – схаменувшись, діловито спитав Віталька.

– Та ось же, вона перед тобою, – Льошка вказав на невелику, не більше півметра глибиною, вкриту мохом яму.

― О-ця?

- Ця і є, а он за тим дубом ще одна, глибше буде, там почнемо копати, – впевнено продовжував командувати Льошка. Його страх минув, і він намагався відновити свій авторитет. Друзі захоплено розпочали розкопки. Час летів швидко, і вони не помітили, як сонце зайшло за ліс, сутінки опустилися, і тільки крізь листя відблиски помаранчевого світла грали залишками дня.

 – Льошко, а темно вже, – першим схаменувся Віталька.

 – Фіга собі, і справді, – якось розгублено пробурмотів товариш.            ― Давай, додому швидше, скоро зовсім темно буде, а в нас навіть ліхтарика немає.

І, підхопивши лопату, друзі швидко попрямували у бік хутора. Стежка зустріла темним тунелем, і їм одразу стало не по собі. притулившись один до одного і вдивляючись у темряву лісової хащі, вони повільно, майже навпомацки, намагаючись не наступати на сухі гілки, йшли стежкою. Темрява лякала. Мовчали. Якоїсь миті Віталька помітив попереду вогники, багато вогників. Від переляку він сильно стиснув руку Льошки і, тихо спитав:

– Що це там?