Відьма

На кілька днів Віталька забув про відьму. Настали грибні часи. Щоранку бабуся будила його на світанку, хутко збиралися і вже за хвилину йшли лісовою стежиною. Віталька вперше побачив ліс на світанку, коли на стежках ще темно й тільки високо в кроні верхівок сосен грали світанки сонця. Далеко не ходили, грибів багато, то чого по лісіу блукати. За годину-дві встигали набрати по повному кошику. Бабуся втомлювалася, часто сідала відпочити й розповідала різні цікаві історії. Але Віталька нетерпляче перебивав і просив розказати про відьму. Бабуся відмовлялася.

— Не треба нічого про неї знати, — роздратовано відповідала.

— Але ж вона одна, — наполягав Віталька, — може тому й зла, що в неї нікого немає.

— Давня ця історія, — нарешті зважилася бабуся, — розповідала мені моя бабуся, що жила в нас на хуторі сім'я, вони не тутешні. А їхня донька весь час у лісі гуляла, пісні співала. Заміж тут за хуторського вийшла, дитя йому народила, хлопчика. Та згодом війна, і згинув чоловік, не повернувся. От і жили вони із сином. Якось пропав він у лісі. Все село шукало, знайти ніяк не могли. З грибниками в лісі був, та загубили його і скільки не звали — не обізвався. До ночі повернулися на хутір, і до неї. У розпачі вона була. У ніч знову шукали, а вранці  зібралися біля її будинку, а її немає. Тільки під вечір біля боліт знайшли й на хутір йти не хотіла. Силоміць тягли, а вона знову в ліс. Так тиждень і повертали її, та сина шукали. Не знайшли. А вона відтоді іншою стала, не впізнати: замкнулася, розмовляти перестала і сільчан цуралася.

Образа у неї на людей,

винуватить всіх за синочка.  

— А мені її шкода, — зітхнув Віталька, — ось у тебе і я є, і мама, а в неї нікого.

— Гаразд, онуче, нам чого сумувати? Давно це було. Ось тільки довго живе вона, їй, мабуть вже, років півтораста, не менше. А ще кажуть, що з нечистою силою зійшлася. До церкви ходити перестала. А нечисть їй силу темну дала, ось вона відьмою і стала. Дід Хомич каже, що вона навіть вовком може обернутися. Ходімо додому, сонце вже де, а мені ще козу доїти.

Вітальці хотілося ще про відьму послухати, тому неохоче підвівся і пішов слідом за бабусею.

***

Якось, одного дня, Віталька збирав суницю на околицях хутора й побачив, як по лісовій стежці, зігнувшись під вагою в'язанки сухих гілок, повільно йшла баба Ганна. Нахилившись майже до землі, погойдуючись несла свою ношу до хутора. Пройшовши десяток кроків, вона зупинялася, відпочивала і знову продовжувала свій шлях у наступні десять кроків. А невдовзі зовсім зупинилася, скинула в'язанку на землю, присіла на повалену бурею сосну. Тяжко дихала й невидюче дивилася перед собою. Вітальці стало жаль бабусю. Обережно підійшов і сів поруч:

– Вам допомогти, бабусю?

Стара повернулась. Здавалося, її очі дивляться повз нього. "Може, сліпа", - подумав Віталька. Стара до чогось прислухалася і тихенько прошепотіла:

– Іванку...

– Віталька я.

– А мені здалося що Іванко, синочок мій, – продовжувала дивитися крізь нього стара, – а що, не боїшся мене?

– Ні, ви не страшна. Я можу допомогти. Давайте хмиз віднесу.

– Ти на Іванка схожий. Добре, допоможи. Стара я, тяжко мені. 

– Бабуся, а давайте я вам завжди допомагатиму. Ви лише скажіть, що потрібно.  І не чекаючи відповіді, звалив на плечі хмиз і бадьорим кроком попрямував до хутора. Стара трохи подумала й пошкутильгала слідом. Йшли мовчки. Віталька мріяв, як розповість пацанам у дворі, що потоваришував із відьмою, і ці думки піднімали йому настрій. А на обличчі старої вперше за багато років з'явилася посмішка. Біля хатини Ганни Віталька скинув в'язку, з задоволенням потягнувся.  

   Дякую, онуче, ходімо я тебе відваром напою.

Вітальці стало лячно, але цікавість пересилила, і він рішуче увійшов до будинку. Відвар був смачним, з ароматом польових квітів.

Віталька з цікавістю оглядав кімнату.

– А що це у вас таке велике дзеркало? і гарна рама, ― сьорбаючи гарячий відвар, спитав Віталька.

– Гриша, мій чоловік, приніс. Не знаю, де він його роздобув.

– Похмуре воно у вас, і відображення в ньому дивне, не таке, як має бути, – продовжував він розглядати дзеркало.

― А я й не дивлюся в нього, погано бачу. Годі його мусолити. Висить, значить треба. Бач, цікавий який. Попив чаю, і давай на вихід, – незрозуміло чого, стара почала сердитись.

– Та чого ви бабо, і не цікаво мені ваше дзеркало. Чи може ще чим допомогти?

― Та чого там допомагати, сама впораюся. От і Сергійко у мене такий був. усе питав, чого допомогти, – заспокоїлася стара, – ти заходь, як захочеш, не треба ховатися за штакетником.

– Добре, – зрадів Віталька, насилу відчинив важкі двері в сіни «Як вона їх тягає?» ― і вийшов надвір. настрій покращав і він, задоволений, побіг додому.