Відьма

Спасіння

Віталька тонув, вовчиця вже не тримала його, вона померла і сповзала до нього в трясовину. Ці миті дадуть можливість рятувальникам випередити трясовину і встигнути вхопити його за руку, що вже зникла в каламутній вирі.

Брудна жижа поглинула Вітальку, і він, стиснувши зуби, намагався утримувати в легенчх останній ковток повітря, але не зміг. Болотяна вода пронизливим болем увірвалася в легені. Свідомість померкла і він провалився в темряву.

Мутні, незрозумілі образи оточували його з усіх боків. Віталька не розумів, де він. Скрізь був сірий туман. Він повільно йшов. Навколо гнітюча і в'язка тиша. Здавалося, вона чіплялася за нього, сповільнюючи рух. "Куди йду? – майнула думка. – Де я?"

Якоїсь миті побачив, як попереду з'явився просвіт. Розумів, що йому саме туди й треба. Але виявилося, що джерело світла знаходиться з іншого боку натягнутої щільної тканини сіро-білого кольору. Вона тяглася перед ним величезним кордоном – далеко праворуч, ліворуч і вгору.

За тканинним екраном було світло, і він розумів, що йому треба туди. І схопивши його руками, рвонув убік. Тканина беззвучно тріснула, утворилось рване вікно в обличчя вдарило яскраве світло. Там, на тому боці, все було сповнене світлом. Воно не сліпило і не було гарячим. Воно як жива істота, огортавло, наповнювало відчуттям безмежного щастя та спокою. Віталька вже нікуди не поспішав, ні про що не думав. Все минуле життя здавалося порожнім і непотрібним. Тут його місце. Саме сюди він прагнув завжди, навіть не підозрюючи про це. Впевнено переступив рваний край екрану і світло наповнило його. А наповнивши, бризнув на всі боки, і він зрозумів, що тепер випромінює світло і в цьому стані йому хочеться бути вічно. Раптом побачив Іванка а поряд з ним його маму та тата. Вони також світилися світлом.

"Я до вас!" — закричав беззвучно Віталька.

Йому відповів Ванін тато, так само беззвучно: "Тобі ще рано, хлопчику, на тебе чекають твої мама і бабуся"...

***

Сильний біль у легенях повернув реальність. Він лежав на узліссі, а незнайомий дядько боляче тиснув на груди. потім поклали животом на колоду, і його вирвало каламутним болотним брудом. Навколо метушилися якісь люди, про щось говорили, питали, але зміст їхніх слів він не розумів.

І тільки дивився на болото, де в білому ранковому тумані йшли, взявшись за руки, щасливі Іванко та його мама з татом. "Як добре, що вони разом," - встиг подумати Віталька. Від цієї думки стало тепло, затишно і він провалився в сон.

***

Носилки м'яко погойдувалися, й Віталька, між сном і дійсністю, уявляв себе на казковому кораблі, що пливе серед хмар, а десь далеко на землі чувся нерозбірливий гул людських голосів. Розплющив очі. Крізь гілки дерев м'яке ранкове сонце заграло сотнями променів на його обличчі. На душі було тепло та спокійно. Поступово в цьому, здавалося, безглуздому словесному галасі розрізнив слова про вовчицю. Здивувала вона всіх, де це бачено, щоби звір рятував людину. Мисливець Кіндрат, ніби відчував свою провину, шумно доводив, що не може такого бути, не може дикий звір життя за людину віддати. Віталька слухав, згадував тих, хто йшов у тумані, й посміхався. І вже засинаючи, почув, як хтось весело прокричав:

— Дивіться, мужики, посміхається пацан, отже, житиме!

Епілог

Віталька, не відриваючись, дивився, як за вікном електрички неслися в минуле соняшникові поля літа. Ось і закінчилися канікули, а з ними і всі літні забави: купання в річці, солодка вишня в бабусиному саду, грибні походи та ще знайомство зі справжньою чаклункою. як же добре було прожити ці місяці хуторським життям! Ось тільки випадок на болоті не давав йому спокою. Що там сталося? Стара перетворилася на вовчицю і врятувала його! Навіщо? Адже він їй чужий. І загинула. Згадав, як отямившись від довгого сну, він розповів про це бабусі. Ні, не мамі, мамі він нічого не скаже. Нема чого її хвилювати, бабуся так веліла.

— То чому вовчиця після першого пострілу не втекла? — не міг заспокоїтись він.

Бабуся сиділа на табуретці біля його ліжка, гладила його неслухняні вихори на маківці, поправляла ковдру і співуче так відповідала:

— Душа її, бабусі, від образи на людей темряву пустила в себе. Ось багато років ненавистю себе і наповнювала. І темрява їй за це життя довге дала, перевертнем зробила. А душа людська хоч у якусь темряву згине, але хоч крапля світла в ній та залишиться. І ця крапля, вона завжди надією людину обдаровує. Тільки й треба, що добрі справи робити та світло собі додавати. Стара ж своє життя за життя іншої людини віддала, а це найбільше добро на землі. Від цього світло наповнило її до країв, і душа її очистилася. Темрява над нею не владна тепер.

А ще того дня, коли його врятували, приїхала мама. Він увесь час спав, прокидаючись, пив гаряче молоко з медом і знову провалювався в сон. Уві сні до нього прийшов Іванко, щось говорив важливе і добре, але головне, заспокоював, і Віталька, прокидаючись, усміхався. Мама хвилювалася і все питала бабусю, чому він усміхається, чи все з ним гаразд. А бабуся заспокоювала маму і казала, що то ангели розмовляють з нашим хлопчиком. А ще він чув, як бабуся розповідала мамі, що померла стара, а помітили тому, що пес сусідів вив, моторошно так вив. Зайшли до хати, а вона на полатях, руки на грудях склала то вже й захолола. А дзеркало, кажуть розбите було на сотні крихітних дзеркалець. Та ніхто на них не зарився.

Якось зайшов Льошка, все очі винувато ховав і питав за вовчицю. Але Віталька на нього не тримав образи. Просто мовчав і посміхався. Нудно йому з Льошкою раптом стало. І пояснювати нічого не став. Навіщо?