ОСІННЯ ЗЛИВА

швидко підземними водами осінь тікає нескорена

і пробираючи тіло, лоскоче від крони до кореня,

в продихах світла шукає усе і живе, й не пробуджене,

ліс розбирає на глиняні цегли, весною споруджений,

точить голки́ і у шибку надколоту голосно гримає,

втомлену душу, мов хмару, виснажливо смикає римами

і вимагає відкрити усе, що душі неприкаяне —

знайдений скарб, парасолі, планети і серце розкаяне…

може, й не осінь це, бо нескінченна, як вічна галактика,

схоже, це так виривається з мене безмежна романтика.