Рубрика "Кохання".

«Ніколи не бійтеся щось міняти в своєму житті. Іноді це корисно, іноді приємно. А іноді — необхідно.»

Джерело: Інтернет.

Перший день квітня нарешті приніс довгоочікуване тепло. Сонце заполонило усю кімнату, так і просило, щоб розплющити очі. Уже тиждень, як Наталя приїхала із свого містечка у Львів. Глибоко вдихнувши, дівчина знову переконалася, наскільки вона скучила за цим містом. Тут і повітря особливий запах має, і люди інші, та все навколо дивувало і захоплювало.

Рік тому,  після закінчення університету, Лія покинула це місто, вернулась у своє містечко і спробувала жити звичайним життям. Вона б, звичайно, цього не робила, якби одразу знайшла роботу, але з цим ділом було трудно. Небажання їхати зі Львова давило аж сльози на очах з’являлись, та реальність була безжальною. В рідному місті мама домовилась, щоб взяли її доньку у місцеві газету. Лія витримала там рік, та останні місяці були справжньою каторгою. Тиждень тому вона твердо вирішила, що звільняється, повертається у Львів, хай там що кажуть батьки.

Поставити перед фактом матір було ризиковано, та чим швидше це зробити, то буде менше боліти, так себе переконувала дівчина. Вираз обличчя Євдокії Петрівни донька не забуде ще довго, оту невдячність, яку випромінювала уся її постава, неможливо було перетравити. Та поступатися Наталя не збиралась, вона уже не дитина і може сама вирішувати, знову ж таки себе переконувала.

З таким ото бойовим настроєм і поїхала у Львів, де на неї чекала подруга Неля, з якою в пісочниці ще гралися.

Квартира, яку винаймала Неля, була старого зразка, як вона часто говорила. Меблі не нові, ремонт теж давно роблений, але вигляд мала пристойний. Та й дві кімнати за таку ціну, гріх було б проґавити. Тому, як вона тільки почула, що Лія вертається, так одразу і прихистила.

Інтуіція підказувала Наті, що сьогодні буде незвичайний день, чи то весна так на погоду в душі впливала. Так чи інакше, настрій був прегарний, усмішка не сходила з обличчя, енергія виливалась за край.

—     Ну, подруго, які плани на сьогодні? — Неля жувала свій чорний хліб із авокадо, запиваючи свіжим апельсиновим соком. Лія застрибнула на стілець, перед тим обійняла кучеряву подругу, мало не задушивши її при цьому.

—     Перегляну оголошення щодо роботи, а потім ввечері на курси.

—     Так нічого і нема?

—     Ні. Фрілансер непогано, але...

—     І гроші досить таки хороші, Нат, визнай, дістаєш. Не розумію, навіщо тобі та робота в газеті? Чи де ти там хочеш?

—     Бо я про це мріяла з самого дитинства. Я хочу бути журналісткою, дізнаватися щось нове, показувати світ, — Неля знала цей погляд подруги, вона захопилась, а промова затягнеться. Вона поспіхом встала і підсунула стакан із соком ближче до Нати. — Випий, дорогенька. А мені пора на роботу.

—     Нель, ти коли сьогодні прийдеш? Знову пізно?

—     От не треба... Я працюю над дисертацією. Па, цілую.

Лія догризала шматок червоного болгарського перцю, в плані було допити сік, піти засісти за ноутбук, щоб пошукати роботу. Кожен ранок проходив однаково: втупитися в монітор, щоб чого не пропустити, провести так кілька годин, приготувати вечерю і йти на курси фотографії.

Годинник показав чотирнадцяту, розчарування так і нахлинуло, бо усе було,  як і вчора, і день перед тим, і ще день перед тим. Лія уже починала сумніватися, що правильно зробила, кинувши роботу в газеті. Неля їй так і сказала, як тільки та ступила на поріг, «треба було спершу роботу тут знайти, а тоді уже кидати все і сваритися з тіткою Євдокією". Тепер вона розуміла, що занадто піддалася бажанням, не врахувавши реальної ситуації.

Та Лія трималась за той оптимізм, що залишився, зв’язала своє довге волосся у високу ґульку на голові,  і побігла на кухню готувати вечерю.

Дуже вигадувати страву якось сил не було,  зварила гречку і зробила салат до неї. Неля сьогодні мала прийти пізно, тому ближче до п'ятої Лія уже почала збиратися на курси. Вона вірила або сподівалася, що додаткові навички допоможуть знайти роботу. Спочатку це було, як щось потрібне, та заняття за заняттям об’єктив щораз більше манив. Так, курси стали прекрасним відволікаючим моментом від проблем.

Оскільки на дворі нарешті справжнє тепло, Лії хотілося витягти із шафи щось справді весняне, але ризикувати йти лише в одній легкій біленькій сукенці в дрібні квіточки не насмілилась, накинула на себе джинсовку, зав’язала високий хвіст, закинула все потрібне в сумку, і поспішала вийти, щоб встигнути на маршрутку.

Курси проходили в самому центрі міста, викладачі були дуже приємні і видно було, що люблять своє діло. Якраз групу, куди попала Наталя, чекав сюрприз. Викладач, який мав мати в них заняття раптово виїхав, а на заміну йому дали іншого. Лія ставилась до цього, по суті, ніяк. Їй то, що з того, що поміняли, вона і попереднього не знала, але усі решта орали від почутого прізвища — Стець. Підслухавши, розмову двох дівчат з її групи, Лія зрозуміла, що цей Стець дуже відомий фотограф в місті. І не лише в місті. Так ще й симпатичний, за оцінкою тих двох дівчат.

От уже тиждень, як Остап Стець навчає простих смертних мистецтву фотографії, для Наталі нічого особливого не має в його навчанні, а про інших представниць слабкої статі такого не скажеш. Тільки от пріоритети в Лії зараз це робота, а не стосунки. Та й стосунки якось ніколи їй не дуже виходили. Їх то в неї було всього двічі, і то, якщо врахувати літні побачення з однокласником, які ж у вересні і закінчились.

Вечірні заняття закінчувались о пів на дев’яту вечора, можна було б записатися і на денні, та надія, що вдень вона буде працювати, не покидали Наталю. Тепер уже починала шкодувати, що таки на денні не пішла.

Остап не втрачав можливості зиркати в сторону Лії, він знав, що дівчина помітила його обережні дії в її сторону. Зніяковіння на обличчі видавало її кожного разу, як їхні погляди зустрічалися. Остап це розцінював, як знак того, що дівчині його скромна персона подобається, але все ж було щось в ній, що не давало сто відсотків впевненості в цьому. Тому єдиним виходом було спробувати, саме так Остап і зробив. Два дні тому, після заняття, Стець підійшов до Наталі, заговорив, розпитав про курси, про його викладацькі навики, а потім запропонував каву. І відмови він точно не очікував, хоча саме її й отримав.

Наталя, звичайно, того вечора пояснила, чому не могла піти. Причина була логічною і відмова теж здавалась цілком виправданою, хоча самої її суті Остап не пам’ятав, бо «вибачте, я не можу" врізалося набагато більше в пам’ять. Сьогодні він твердо вирішив спробувати знову, і відмови не приймає, саме так і сказати намірився.

***

8 місяців швидше

На березі прекрасного пляжу Монделло не було жодної людини, картина рідкісна. Та Марко радувала така самотність, можна було легко забутися, піддатися шуму моря і відпочити. Він часто втікав від матері на цей пляж, тут було так багато людей, що загубитися поміж ними не було проблемою. Потім мама уже звикла, хоча відчитувала кожного разу, як він повертався додому.

Теплий вітер лоскотав шкіру, гаряче сонце обпікало її немилостиво, та Марко не почувався на своєму місці. Це почуття не зникало от уже років чотирнадцять, він не міг залишити те життя позаду, забути, змиритися. І зараз, на цьому пляжі, він чекав на вістку, яка може змінити усе його життя, перевернути догори дриґом. Та це не було проблемою, проблемою були сумніви, які раптом почали з’являтися.

Телефон задзвенів, на дисплеї висвітилось ім’я людини, яка й мала сповістити ту ж саму вістку. Хвилину Марко лиш дивився, «відповісти чи ні» — сумніви терзали душу. Занадто довго він йшов до цього моменту, щоб зараз втекти і кинути, навіть не почавши.

—     Так, Іване Івановичу, я вас слухаю.

—     Я приношу хороші новини, Марко Даниловичу, усе, як я і казав. Якщо ви не передували, то я підготував папери на завтра.

—     Ні, не передумав. Підготуйте усе, будь ласка. Мій підпис і так уже є на документах, хай лише він підпише. Скоро зустрінемося. І дякую вам.

Марко відчув легкість, ніби зняв із себе важкий рюкзак, де були лише каменюки, а зараз він порожній. Хвилина розмови і з'явився шанс покласти туди щось нове, інше, не менш важливе, але не таке важке. Залишилось поговорити з мамою, з пляжу він одразу попрямував у напрямку батьківського дому, що знаходився зовсім недалеко. Квитки переглянув онлайн, прийде у свою квартиру і почне завершувати усі справи в Італії.

Поліна сиділа у вітальні і переглядала модний журнал, візиту сина зовсім не чекала, але була рада його бачити. Останнім часом вони рідко бачилися, вона розуміла, що Марко працює, має успішний бізнес, своє особисте життя, та все ж дрібка ревнощів завжди проскакувала, коли він не міг з нею зустрітися.

—     Мамо привіт. Що цікавого читаєш? — Марко поцілував маму в чоло, сів навпроти неї за столом. Промениста усмішка засяяла на обличчі жінки, вона взяла руки сина у свої і мовчки розглядала його. — Мамо?

—     Не віриться, що стільки часу минуло, і ти вже не дитина. Мій красивий син, який забуває навідувати свою стару маму.

—     Маааамо, не починай. Ти знаєш, що я б із задоволенням приходив сюди частіше, але робота.

—     Знаю, але я не можу тобі не нагадати, — Поліна знову усміхнулась, встала і зупинилась біля виходу на терасу. — Ходімо на терасу, такий прекрасний день. Поговоримо, розкажеш, що в тебе нового.

—     Ходімо, поговоримо, — Марко був готовий, що його мама буде розлючена, почувши про від’їзд, та він зовсім не хотів її засмучувати, прокручував в голові, як сказати все якнайм’якше.

—     Я люблю це місце, такий вид на море. Закохалась з першого погляду. Ну, як там робота? Анатолій в місті?

—     Добре, все добре. Толя десь в Альпах, додзвонитись, ясна річ, не можливо. Має за кілька місяців приїхати.

—     Ох, той Анатолій не може на місці всидіти. Вже б пора задуматись про сім’ю. Тебе це теж стосується, Марко.

—     Ти уже це казала багато разів. Мамо, мені треба тобі дещо сказати.

—     Невже? — Поліна аж рот руками прикрила, така збуджена була від того, що син мав їй сказати. — Нарешті ти мене послухав, синку. Я така рада!

—     Ти про що? — Марко зовсім не розумів, про зараз його мати говорить. Та її ентузіазм видав, що точно про щось зовсім інше, ніж він хотів їй сказати.

—     Ти освідчишся Беллі, — жінка сплеснула руками, встала з крісла і, щаслива, обійняла сина. — Вона чудова партія, гарна дівчина. Така успішна, впевнена в собі, з гарної сім’ї. І я її дуже люблю. Невже ти прислухатися до моєї поради? Я навіть готова бабусею стати.

—     Мамо… — Жінка була така щаслива, та ці рожеві мрії потрібно було розбити на кусочки. Марко зовсім забув про Беллу, із ще одною жінкою треба буде поговорити, і ще одна жінка не буде щаслива від такої новини.

—     То ти уже купив перстень?

—     Ні, мамо, не купив. Я не збираюся освідчуватися Беллі. Принаймні зараз. Я хотів тобі інше дещо сказати.

—     Чому?! Ви уже два роки разом, пора вже. Вона тебе кохає, ми з нею чудово ладнаємо.

—     Я їду в Україну, — Поліна замовкла, зблідла одразу і, здається, пробувала зрозуміти, що це щойно було сказано. — Ще не знаю, коли точно, але невдовзі.

—     Навіщо? Марко, заради Бога, навіщо ти туди вертаєшся? Стільки років минуло, як ми там були востаннє. Хіба тобі тут погано?

—     Ні, звичайно. Я тут уже чотирнадцять років живу, але… — жінка знову сіла, очі стали холодні, там ніби цілу гору льоду всипали.

—     Марко, залишити минуле треба в минулому. Я навчилась жити і мені непогано виходить, як бачиш. Чому ти не можеш?

—     Я не ти, мамо! Я не можу. Невже ти не хочеш повернути те, що наше?!

—     Нам нема чого повертати, сину. Там, в Україні, уже нічого для нас нема. І нікого. В Палермо у тебе є прекрасна дівчина, успішний бізнес, прекрасне майбутнє. А ти усе це проміняєш на… проблеми.

—     Я лише прошу трохи розуміння.

—     Але я не розумію. Марко, не розумію.

—     Ти забула! Але я не зміг забути! Ніби, там незавершена справа на мене чекає. А я стільки часу згаягав.

—     Тобі двадцять дев’ять, одружись, з сім’єю і дітьми не буде часу думати про дурниці. І ти забудеш про Україну,  зрозумієш, що важливо те, що зараз.

—     Я не хочу одружуватись. Я прийшов сюди, щоб особисто тобі сказати, що їду. Я не прийшов за дозволом, мамо. Як ти сказала, мені уже двадцять дев’ять. Мені шкода, що ти не хочеш мене зрозуміти, не готова підтримати. Але це моє життя, мамо, і я збираюсь відчистити своє минуле від плям. Люблю тебе, але я їду в Україну.

Поліна важко видихнула, голова почала несиерпно боліти, рука сама потягнулась до чола, якби це могло зменшити біль. Її найбільший страх ставав реальністю, і вона не знала, що робити, як зупинити сина.

—     Лучіє, принеси мені щось від голови.

***

На дворі ще не було так темно, квітень уже радував довгим днем, а сонце гріло і ввечері. Лія старалася зібрати так швидко, як могла, щоб вийти непомітно. Вона втікала, втікала від Остапа. Інтуїція підказувала, що він хороший хлопець, але казала також і те, що не її. Стільки причин не знайдеться, щоб відмовляти наступні два місяці, тому треба було сказати прямо, як є. От тільки в цьому Лія була слабенька. Не вміла вона відкрито говорити те, що відчуває. Завжди все в собі ховала, лише Неля читала її, як відкриту книгу. Сама не розуміла, як це подрузі вдається, але вона була єдиною, якій не треба було відкриватися — вона й так її бачила наскрізь.

Усі речі уже заховані в сумці, дівчина швидко рушила до виходу, як почула голос позаду.

—     Наталю, твій зошит випав, — Лія поспішала до згуби, забрати і піти. Тільки Остап уже присів, щоб підняти його, а Лія зовсім невдало нагнулася, щоб випередити його. Так і сталося, що головами стукнулися.

—     Вибач! Я не хотіла. Болить, мабуть. Мама завжди казала, що в мене голова, як камінь, тверда. Ще раз вибач.

—     Ні, все добре, — гримаса болю не розказували «все гаразд», Остап розцінив цей випадок за знак зверху. — Але тепер з тебе кава і вечеря. І відмови не приймаю, вважай це компенсацією за інцидент.

—     Так, я винна в... інциденті. Ну, добре, — хотіла Лія втекти, а сама посприяла тому, чого зовсім не хотіла і уникала. Завжди в неї так виходить, як тільки примудряється.

—     Завтра, о восьмій. Я під’їду по тебе.

—     Та ні. Зустрінемося в центрі, — не вистачало, щоб Остап і адресу взнав, де вона живе. Наталя усміхнулась, забрала зошит і старалась цілком спокійно попрощатися. — То я піду уже. До завтра.

—     До завтра.

***

Кучері Нелі заплутувались щораз більше від вітру, вона їх лише те й робила, що забирала з обличчя. Ще з дитинства дівчина не любила свого волосся, навіть ненавиділа. От її подруга з захватом розглядала її кучерявий хаос на голові, якось Лія аж позаздрила їй. Вона завжди повторювала Нелі, що з такою зовнішністю вона сміло може підкорити не один подіум. Неля зупинилась при дверях, розглядаючи своє відображення: золотисто-карі кучері довжиною до плечей, великі сірі очі, з віями довшими, ніж її ноги, як теж не раз жартувала Лія, пухкі губи, гарна фігура. Й справді красуня, але якось ця краса ніколи не знаходила щастя, тому остаточним рішенням було кинутися в науку.

Університет був схожим на мурашник, сотні студентів ходили сюди-туди, не помічаючи нікого навколо. На їхніх молодих обличчях виразно показувалась гордість, що вони навчаються тут, ніби обрані. Неля й сама така була і відчувала точно так само, коли шість років тому вступила на навчання в цей університет, де зараз продовжує уже наукову роботу.

По дорозі на кафедру Неля, як завжди, привітала зі всіма студентами та викладачами, що зустрілись. Вона легко заводила нові знайомства, була веселою та комунікабельною, знала усіх і про всіх, та й і люди до неї тягнулися.

—     Добрий день. Як настрій?

—     Нелю, ти сьогодні прекрасна. Та, як завжди, що тут скажеш, — Олена була ще одною аспіранткою, вони разом провчились в одній групі усі п’ять років, Неля зовсім не була щаслива, коли почула, що Олена і тут її зловила.

—     Дякую, Оленко. Ти теж красуня.

—     Піду чашки помию, а то сьогодні важкий день буде, кави теж буде багато.

Дівчина усміхнулася, потайки, щоб не побачили. Та й бачити то було нікому, бо у приміщенні залишилася одна людина. Чоловік років тридцяти, високий, чорнявий, з кількома пасмами сивини, невеликою щетиною. Як Неля помічала кожного разу, з нереально красивими очима.

Вона підійшла ближче, заклала руки на шию і уже потягнулась поцілувати, як її відштовхнули.

—     Нель, ти ж знаєш правила. Не тут.

—     Нікого ж не має. Ми тут саменькі, а я скучила.

—     Якщо нас побачать...

—     То що? — Дівчина відступила на кілька кроків, заклала руки на грудях, слова Миколи розлютили. Вона терпіла уже рік, спочатку було навіть романтично, але за цей час бажання авантюр пройшло. Хотілося нормальних стосунків. — Колю, що такого трапиться, якщо про нас дізнається твій батько? Що?

—     Ми вже про це говорило, сонце. Не треба ще раз повертатися до старого. Ввечері зустрінемося,  підемо в ресторан, погуляємо. Буде чудово. А в стінах університету нічого зайвого, сонце. Добре?

—     Добре, — Микола вийшов, залишивши Нелю з образою та злістю на одинці. Вона уже який раз говорила, що порве з ним, та ніяк не могла цього зробити.

Оленка вернулась на кафедру усміхнена та щаслива, Неля ж знала той вираз обличчя, точно щось замислила. Скільки разом провчились, так завжди було. Усі п’ять років Оленка змагалась з нею, з чого все почалось Неля не знала, хоча багато разів думала над цим питанням.

—     Неля, — коли Олена повернулась, Неля не помітила, бувало вона заглиблювалась у свої думки, що відключалась від світу довкола. — Симпатичний цей Микола, скажи. Прізвище йому підходить, як ніколи.

—     Не думаю, що він зацікавиться аспіранткою, — Олена сіла за свій стіл, перекладала якісь папірці з одного місця на інше. Звичайно, Неля знала, що Олена буде кокетувати Миколу. Було б дивно, якби цього не робила. — З таким то батьком. Не думаю, що Андрій Володимирович буде щасливий, якщо його перспективний син, зустрічатиметься з простою аспіранткою.

—     Я б не була в цьому така впевнена, — таємнича усмішка тільки занепокоїла Нелю. Або вона чогось не знала, або щось тільки станеться.

До обіду Олена весь час дивно поглядала на Нелю, вона вловлювання кожен погляд, який дратував. Микола так і заходив на кафедру, а так хотілося запитати, про що це Олена натякала. Неприємна атмосфера, що панувала з самого ранку, та думки, навалою давили, змушували Нелю нервувати. Вона мусила якнайшвидше вийти, піти геть з цього приміщення, їй бракувало повітря.

—     Я вийду. Піду пообідати швидше.

Ступивши ногою на вулицю, покинувши кам’яні стіни, Неля вдихнула на повні груди. Сонце нарешті тішило теплом, яке дарувало людям, на траві в парку не було жодного вільного місця. Тільки їсти й справді хотілося, дівчина не зраджувала своїм звичками, пішла в напрямку забігайлівки неподалік. Дороги, переповнені авто в заторах, гуділи моторами. Цей звук ще більше діяв на нерви, ніж будь-коли.

Неля хотіла сісти на своє улюблене місце, в дальньому кутку зали, заховатися від людей і смачно поїсти, насолодившись кожним кусочком страви.

Раптом руку міцно стиснули, другу ж велику чоловічу руку відчула на своїй талії, за секунду її обличчя було на відстані міліметра від якогось мужчини. Дихала вона нерівномірно, усе було, як в сповільненому ритмі. Важко було відвести погляд від зелених очей, які так само вдивлялися в її обличчя, розглядаючи кожен міліметр.

Коли Неля нарешті прийшла до тями, побачила мотоцикл, що проїхав так близько, занадто близько, до неї та нового знайомого. От тоді і зрозуміла, знову поринула в думки, а навколо не гляділа.

—     Що ти собі дозволяєш? Лапи забери від мене! — Неля відскочила на кроків з три, чомусь відчувала, що треба подальше відійти.

—     Лапи? А я то думав, що хоч «дякую» почую. Цей мотоцикл, он той, що там поїхав, збив би тебе, красуне, і оком не моргнув.

—     Дякую, — хаос його чорного волосся пасував до його образу, міцне спортивне тіло з засмаглою шкірою, біла футболка тільки ще краще підкреслювала усе, що так і манило око. Татуювання на руці чомусь так йшли йому, ніби без цих рисунків, він не був собою. — Але, знаєш, не обов’язково було мене так... хапати.

—     Ну, вибач, красуне, я якось не подумав. Часу не було, бач.

—     І не називай мене «красуне», — дівчина поправила свої кучері, обернулася і пішла в напрямку ресторану.

—     Добре. Красуне! — Неля мимоволі зупинилась, на якусь хвилину, стиснула губи, вдихнула і, заплющивши очі, повільно видихнула.

—     От придурок. На щастя, я його більше ніколи не побачу в своєму житті.

Чоловік лише засміявся, провів знайому незнайому поглядом, поки та не зникла у натовпі, і сам пішов у напрямку університету.

***

Наступний день починався, як завжди. Лія сиділа переглядала пропозиції роботи, Неля, поснідавши, спішила в університет.

—     Натусь, ти ж сьогодні йдеш на побачення з Остапом?

—     Так. Не нагадуй краще.

—     От не треба нити, подруго! Я сьогодні прийду швидше, виберемо, що тобі вдягти. Поки па, цьомаю.

—     Па.

Лія тільки й робила, що перебирала речі, вибираючи, що вдягти. Вона не хотіла, щоб Остап її неправильно зрозумів, тому усе, що підготувала до приходу Нелі, було з розряду «на кожен день". Вона то розуміла, що подруга не схвалить, і точно почне підбирати щось більш вечірнє, тому старалася, щоб хоч один комплект відповідав події.

Неля й правда прийшла швидше, як здавалось Лії, занадто швидко. Провозилась цілий день з одягом, а нічого не обрала.

—     Привіт, подружко, яка йде на побачення з відомим фотографом цього міста, — Неля закинула пакети з покупками у кухню і одразу пішла в кімнату Лії. Та уже знала, що такий співочий тон означав лише одне,— Неля не відчепиться поки не вдягне її в плаття і височезені каблуки, чого вона зовсім не хотіла.

—     Нель, ти тільки не... — вона сіла на ліжко з поглядом повним осуду і питання.

—     Не що? Ліє, ти здуріла, щоб втрачати такий шанс! Я погуглила і знайшла трохи про твого кавалера. І, до речі, він дуже симпатичний. Це ж, начебто, твій тип: чорнявий, гарне тіло...

—     Гарне тіло для всіх той тип.

—     Ліє, тихо. Такий екземпляр сам до тебе йде, а ти...

—     Ой, ну нема того... — Наталя сіла біля подруги, вона заплющила очі і усміхнулась.

—     Та знаю я твоє «того». Коли зустрілись поглядами, ніби, слов мошин включили. Все довкола завмирає, лише ваші погляди, серця, що звучати в унісон, — Лія кинула подушку в подругу, яка реготала, хоча на момент згадала незнайомця із зеленими очима.

—     Це не смішно.

—     Так, не смішно. Це наївно. В реальному житті усе не так, як в серіалах.

—     Як тобі це?

—     Ні. Ти на футбольний матч збираєшся чи на побачення? — Наталя пішла переодягнутись, поки Неля продовжувала свій монолог, розлігшись на м’якому ліжку. — В житті треба спробувати. В реальному житті почуття можуть з’явитися за кілька місяців після знайомства. А ти можеш пропустити того єдиного, бо хочеш, щоб усе трапилось за хвилину. Остап прекрасний кандидат, щоб перевірити мою теорію. Ліє, ти ще довго?

—     Знову ні?

—     Жартуєш? Категорично ні. Давай я гляну, а то осоромишся.

—     Нель, я не хочу, щоб він подумав, ніби він мені подобається, що в мене є якісь почуття...

—     Краще, щоб він подумав, що ти зовсім без смаку. До того ж, осоромиш не тільки себе, а й його. А він, до слова, шишка міста. Тому слухай мене і вдягнись гарно, ніби ти хочеш туди йти. Та й, що тобі заважає провести гарно вечір з нереально симпатичним хлопцем?

—     Нічого?

—     Правильно, нічого. Піднімає свій дівочий зад і вдягай плаття.

—     Я знаю, що ти скажеш. Компроміс: я вдягаю плаття, але взуваю білі кеди. Ніяких каблуків.

—     Я не згідна, але нехай.

Образ Наталі вийшов дуже ніжним, навіть, кеди підкреслили ту легкість образу: блакитне шифонове міні плаття, біла сумка, розпущене волосся хвилями.

—     Готово! Вигляд на всі сто. Точно причаруєш фотографа, він від тебе очей не зведе.

—     Не перебільшуй. Та я й не хочу такого. Хочу, щоб усе пройшло швидко і без проблем.

—     У мене слів на тебе бракує. Йди уже! А то мені хочеться тебе вдарити чимось важким, — дівчина пішла без великого ентузіазму, Неля тільки важко видихнула. — Ну, що за людина? Хай все пройде добре. Усе буде добре.

Остап чекав на дівчину не далеко від місця, де проводять курси. Ходив з місця на місце, не міг дочекатися зустрічі. Вперше він так себе почував, він уже давно не приїжджав на місце зустрічі з дівчиною на пів години швидше.

Дівчину з довгим волоссям в шифоновій блакитній сукні, яка хвилями розходилась від кожного подругу вітру, чоловік помітив одразу. Остап роздивлявся, як вона хмуриться від пильного вдивляння на дорогу, щоб перейти на другу сторону. Вона смішно притупувала ногою, коли світлофор не змінював колір. Якась невідана чарівність витала навколо неї, від такої думки сам собі усміхнувся.

Лія підбігла до Остапа, винно усміхнулася, поправити волосся, нарешті видавила з себе слово. Так, вона не хотіла, щоб Остап подумав не те, що треба, але і здаватись невідповідальною теж не хотіла.

—     Привіт. Вибач, я трохи спізнилась. Довго чекаєш? — Признаватись, що хвилин тридцять, як топчеться на місці, не хотілося.  Остап підійшов ближче і забрав пасмо волосся з обличчя Наталі. Та ж від несподіванки і зреагувати не встигла, тільки відкашлялась, ніби це мало врятувати ситуацію.

—     Ні, я тільки прийшов.

—     Добре, а то було б ще більш незручно, — Лія не знала, де заховати погляд, бо Остап так пильно її розглядав, аж незручно ставало. — Як твоя голова? Й досі так соромно.

—     Добре моя голова. Ну, тобто, болить, але все буде добре.

—     Я рада. Не тому, що болить, а тому, що буде добре, — в горлі пересохло, Лія знала, що верзла дурниці, та кожна пауза між ними ставала щораз більше важкою, незручною. — Куди підемо?

—     О, я хочу тобі показати чудове місце. Тільки довірся мені, добре?

—     Повірю,  — Остап усміхнувся на всі тридцять два, йому здавалось, що все йшло в доброму напрямку. Лія не переставала ніяковіти, він міг би дивитись на це вічно. Остап відчинив двері авто, щоб Лія сіла, потім сам пішов на своє місце. — Ніби, в мене вибір є.

—     Ми поїдемо трохи за місто, але точно знаю, що тобі сподобається.

—     За місто?

—     Так, за місто. Там є чудовий ресторан.

—     Ресторан? — Лія відчувала тиск, як кожне слово давить. До ресторану вона не була готова, швидше вимальовувалась піцерія. Її білі кеди точно не впишуться в атмосферу ресторану. — Я, мабуть, не дуже готова до вечері в ресторані.

—     Ти про що? — Дівчина ніякого провела поглядом на свої ноги, Остап засміявся. — Не переживай, ти виглядає чудово. Ти прекрасна!

Лія знову відчула той неприємний клубок десь в животі, вона й сама не дуже розуміла, що це. Остап був гарненький, відомий, талановитий і сам зацікавився нею. Ще ніхто так вперто не домагався її уваги, це мало б лестити, і лестило, але якось не було метеликів в животі. Ані одного там не було, а дівчина вірила, що мали б бути.

Остап час від часу глядів на супутницю, усмішка так і з’являлась на обличчі. Щось в ній було таке інше, чого ще ніколи не помічав в дівчатах. Її довге волосся опадало на плечі, локони легко ворушились під кожен її рух, як і тканина плаття. Він зловив себе на думці, що не може уявити її з іншим волоссям, окрім як довгого і з природнім кольором. Саме такою була Лія — справжньою.

Сонце уже сіло, надворі темніло, коли авто заїхати у ліс, так зовсім чорно стало. Навкруги лише темнота, дорога не освітлювалась, не було жодного ліхтаря, нічого не видно, десь лише можна було розгледіти обриси дерев. В тому, що Остап не маніяк, Лія не сумнівалась, але було не по собі.

—     Не бійся, я дорогу знаю, як свої п’ять пальців. Я часто тут буваю.

—     Здається, якесь особливе те місце, як ти і казав.

—     Що за?..— Дивний звук змусив Остапа занепокоїтись, обличчя враз змінилося, коли він глянув через лобове скло.

—     Що таке? Що сталося? — Лія не чекала відповіді, сама напружена очі і глянула, що там за вікном. В темноті важко було щось побачити, але хвилі диму, які виходили десь з-під капота, зір зловив. — Це погано, правда?

—     Так, погано. Я не розумію, як таке… — Він лише видихнув, розуміння причини, чому авто поламалося, прийшло раптово. — Улька, зараза.

—     Улька?

—     Сестра моя. Я йду гляну, раптом можна ще врятувати мою честь.

Почуття вини само прийшло, почало муляти закутки душі Лії. Вона ж не хотіла цього побачення, не хотіла нікуди йти, от і має. Послухав її всесвіт, тепер застрягли посеред лісу, де й допомоги не дочекаєшся.

—     Ох, Ліє, захотілось тобі теж. Краще б відбула вечерю, спокійно додому добралась. А тепер? Що тепер? — Телефон пікнув, почувши цей звук, Лія відчувала, як руки холонуть. — Ні. Тільки не це. Таки це. Зараз виключиться телефон, супер. Як можна було забути зарядити телефон? Ліє, ти тупе створіння.

Остап порпався під капотом, та темно було, хоч в око стрель. Який же він розлючений був на сестру, як завжди, нічого не сказала про поломку, а йому розбиратись.

Світло фар авто, що їхало назустріч, засліпило. Остап прикрив очі, світло стало не таким яскравим, а двері невідомого авто відчинились. До нього прямував якийсь чоловік, та він готовий був на будь-яку допомогу, щоб лише вибратися звідси.

Лія побачила світло, тільки це було не те світло, як в кінці тунелю, а надія на порятунок в цих проблисках була. Дівчина не дуже добре бачила, що відбувалося надворі, але Остап щось жваво махав руками, показуючи то на авто, то на співрозмовника. Дивно було і те, що він усміхався. Розгледіти рятівника було важко, його закривав відкрита кришка капоту, але Лії було байдуже, щоб тільки додому вже повернутися.

—     Це ти?! Справді? Скільки років минуло?— Остап подав руку рятівнику, знову глянув на дим з машини і скривився.

—     Я, справді я. Знаю, багатенько років минуло, але я знову тут. А в тебе, що тут таке?

—     Марко, моя сестричка знову наробила діл, а мені віддуватись. Парує, димить, а план був не такий. Зовсім не такий, — Марко нарешті побачив крізь переднє вікно довгі кучері і блакитну тінь.

—     Ти не сам.

—     Не сам. Це і найгірше в цій ситуації, розумієш? Нарешті вмовив дівчину на зустріч, а тут... Рятуй залишки моєї честі.

—     Ти ж розумієш, як димить...

—     То зразу до майстра. Пам’ятаю, як твій батько це повторював, коли ми з ним порпались біля машини. Знаю, друже, знаю. І все пам’ятаю.

—     Відтягну тебе тут недалеко. Раптом ще можна врятувати вечір.

—     Яке там врятуєш? Ще й завіз на край світу дівчину. Добре, тягни мене, а там буде видно.

Остап сів у машину, настрій в нього уже не був таким поганим, що наводило на думку, ситуація покращується. Було близько десятої вечора, уже нічого не хотілося тільки лягти в ліжко і заснути.

Машина рушила, Лія відчула таку радість, ніби їй мільйон дали в руки. Проїхали зовсім трохи, а уже було видно трасу, потім поворот, ще один і світло засліпило.

—     То я, мабуть, вийду, — Наталя відповіді не чекала, коли авто зупинилось, відчинила двері і відійшла вбік.

Кожен вийшов із своєї машини, щось обговорили з працівником цієї місцини, Остап залишився з чоловіком, а рятівник повернувся в авто і під’їхав недалеко від дівчини.

До неї наближався високий, справді високий, вона в своїх кедах на дитину схожа була, чоловік з невеликою бородою, ідеально вкладеним каштановим волоссям. Рятівник мав на собі темно-блакитний піджак поверх білої футболки, зараз Лія йому заздрила. Вона замерзає, як собака. Вдень було справді тепло, але вечори ще й досі холодні.

—     Привіт, ти подруга Остапа.

—     Привіт. Та, ніби. Ні, я не подруга, — незнайомець нахмурив брови, що свідчило, що він не зрозумів, про що це дівчина.

—     Уже познайомились? — Остап поклав руку на плече незнайомцю, обоє засміялись.

—     Ні, ще не встигли.

—     Ліє, це мій друг Марко. Ми з ним яблука із саду баби Клави разом цупили. Були часи, скажи. І доля звела нас на темній лісовій дорозі.

—     Дуже приємно познайомитися. І дякую, що витягли ме... нас з того лісу. Страшнувато там було, — вітер завітав у кожну шпаринку на тілі, на шкірі з’явилася гусяча шкіра, тримаючи сумочки, Лія потерала долоні, щоб зігрітися. — Остапе, можеш викликати мені таксі? В мене ще й телефон розрядився до повного щастя.

—     Так, чекати нема чого. Я тут ще залишуся, тобі додому пора. Пізно уже.

—     Яке таксі, Остапе? Я й уявити не можу, яку ціну скажуть заплатити, щоб добратися з відси до центру. Я вже почав вас рятувати, так давай закінчу.

—     Та ні, я на таксі. Пізно вже та й затрудню вас...

—     По перше, досить «ви», я не такий уже й старий. А, по друге, якщо тобі в центр, то я й так туди їду.

—     Мені в центр.

—     Остапе, якщо ти не проти, — Лія глянула на обох друзів і зрозуміла, що Марко вважав її дівчиною Остапа. Така думка не ощасливила її.

—     Дякую, друже. Я тут ще не знати скільки буду, а таку красу на таксі відправляти небезпечно. Віддаю в твої руки, — Остап підійшов ближче до дівчини, поцілував в щоку, знову Лія не була готова до такого вчинку. — Вибач, що так вийшло. Сподіваюсь, наступного разу обійдемось без пригод.

—     Здається, дівчина замерзла, Остапе, — Марко помітив, як останні слова друга змусили дівчину нервувати. Він знав цей погляд, коли не хочеш погодитись, але й відмовити ще не готовий, тому й вирішив врятувати Лію.

—     Уже відпускаю. Зустрінемося на курсах.

—     Зустрінемося, па.

Лія пішла за Марком до його машини, він галантно відчинив дверцята, , щоб вона сіла. Тепло одразу окутало тіло, стало так приємно.

—     Ще раз вибач, мені справді незручно, — Марко усміхнувся. Він уже давненько не зустрічав дівчини, яка б вибачалась за таку дрібницю. І робила це так щиро.

—     Мені й так треба туди їхати, тому це не проблема. Пасок, будь ласка, застібни.

—     Уже застібаю, вибач, — він знову не зміг стримати усмішку. Глянув на дівчину і мусив визнати, що Остап має око на симпатичних дівчат. Навіть білі кеди підкреслювали її індивідуальність.

Лія потягнулась за паском, вона не часто роз'їжджала машинами, тому знала лише, що треба тягнути той пасок. Але тут це не працювало, пробувала вона його витягнути, але сидів той пасок, як камінь. Вона знала, що збоку це виглядає безглуздо, осоромить себе перед Марком, але нічого не виходило попри старання.

Так, як Лія боролася із паском безпеки, ще ніхто не робив. І смішно, і якось мило. Марко міг ще насолоджуватись такою війною, але вирішив змилосердитись над дівчиною.

—     Там кнопка є. Натисни і...

Лія справді старалась побачити тут кнопку, але її не було. Вона метушилась, як загнаний у кут песик, і сором заливав її з середини. Марка веселила ця ситуація, ніколи ще такого не бачив. Він зрозумів, що сьогоднішній вечір для порятунку цієї дівчини. Марко нахилився у бік Наталі, простягнувся руку до кнопки, яка таки там була, солодкий запах залоскотав рецептори. Парфуми Лії були, як вона сама, солодкі, та якщо забагато, то запах стає різким. Тепле нерівномірне дихання дівчини обпікало обличчя, а довге волосся лоскотало долоню, та все це приносило незрозуміле задоволення.

Лія, ошелешена раптовою близькістю Марка, подумки лаяла себе за безпорадність. Та в грудях стало тепло, вона зловила себе на тому, що їй приємна така близькість цього чоловіка. Одним рухом пасок був у руках нового знайомого, він відсторонився і завів машину.

—     Ось так, тепер можемо їхати.

Вулиці міста були порожніми, десь лише промайнули тіні тих, хто не збирається спати. Дорога була якось коротшою, аніж їзда з Остапом.

—     Можна запитати?

—     Ми не пара з Остапом.

—     Добре. Але я про інше.

—     О! Дурницю ляпнула, так?

—     Ні. Це ваші стосунки і справи, я до них не лізу. Якщо він вважає, що ви пара, а ти — ні, то ти йому це скажеш, а не я.

—     Цілком правильно. Здається, я виснажена, моя голова відмовляється думати. То, про що ти хотів запитати?

—     Чому ти не сказала Остапу, що не хочеш більше йти з ним на побачення?

—     Звідки ти... знаєш? — Кутик губ поповз догори, він не зводив погляду з дороги, але й відповідати не збирався.

—     Скажи правду. Так, як є. Остап мені друг, я знаю його. Тому кажу тобі це зараз: ти йому подобаєшся. І то сильно. Не грайся з його почуттями, краще одразу скажи, що нічого не буде.

—     Я не граюсь з почуттями! За кого ти мене маєш?! Я б ніколи з ним так не вчинила! А не сказала, бо Остап хороший. Я не хочу його... не хочу образити. І, взагалі, звідки ти знаєш, що нічого не буде?! Взагалі, дякую, що підвіз! Бувай!

—      Та почекай!

 Але двері авто грюкнули так голосно, що ні слова не можна було почути. Марко провів поглядом дівчину, поки та не зайшла в будинок, тоді рушив додому.

—     Істеричка, їй-Богу.