Рубрика "Кохання".

«Я ніколи не віддам життя за свої переконання, тому що я можу помилятися.»

Бертран Рассел

По дорозі додому Лія все думала, що краще подзвонити Остапу і особисто попередити, та теж вона знала, що і двох слів не зможе толком зліпити, ще й при тому винною буде почуватися. І чого б це? Сама не розуміла. Єдиним виходом було написати повідомлення, та й Остап може бути зайнятий, щоб не відволікати від роботи, повідомлення саме те, що треба.

Повідомлення відіслала одразу ж перше, яке написала. Знала, що коли почне перечитувати, то так і до вечора не напише йому. Коли найнеприємніше було зроблено, Лія із завмиранням серця почала читати лист із редакції журналу. Її уява уже вималювала свою персону поміж колективу, де статті пишуться, наради проводяться і вона горло скаже мамі, що все правильно зробила.

До Нелі пробувала додзвонитись кілька разів, але без успіху, зараз їй хотілося почути кілька слів підтримки. Усе, що зараз потрібне Наталі, це зібратися із думками і зосередитися на цілі. А йшла вона до неї довго.

Перед входом до будинку, де знаходилась редакція, Лія ще раз глянула, чи Остап прочитав повідомлення. На жаль, галочки синім не світилися, отже не прочитав.

— Прочитав би вже. Що буде, якщо він прийде і буде чекати на мене? Ох, все йде не так, як треба з цим Остапом.

Наталі не хотілося ображати його, але і саме від цього і всі проблеми почались. Десь таки вона розуміла це, якби сказала одразу що не бачить свого викладача курсів у ролі свого хлопця, то жодних неприємних моментів не було.

З кожним разом щораз важче признатись, але Лія твердо вирішила, що сьогодні після заняття вона поговорити з Остапом і поставить крапку в їхніх «стосунках».

Тільки великі скляні двері відчинились, як рудоволоса дівчина з широчезною усмішкою і досить великою кількістю паперів в руках, рукою показувала куди треба йти.

— Добрий день. Мені дзвонили щодо...

— Так, я знаю. Це ж я дзвонила. Я пам’ятаю усі обличчя претендентів. Я Кіра, приходьте у ці двері і займайте місце. До вас прийдуть.

— Дякую.

Чомусь в уяві виник образ кабінету, де буде сидіти поважний дядько, який є головним редактора, і з невдоволеним обличчям задаватиме стандартні запитання для співбесіди. І знову, вже який раз за день, Лія помилилась.

Приміщення виявилось не кабінетом, а радше місцем для нарад, і було там точно більше, ніж одна людина. Як вдалось порахувати Наталі, людей десять, як мінімум. Вона чемно зайняла місце і почувалась, як на екзамені. Першому, до того ж.

— Марко, Кіра сказала, що усі кандидати на місці. Можемо йти.

— Дуже добре, — Килинський знову чекав на важливий дзвінок і ось він пролунав. Марко сам наголосив, щоб особисто він був присутній при відборі, але обираючи між дзвінком і кандидатами, дзвінок важливіший. — Знаю, що я мав бути присутній при відборі, але чи можеш сама все провести? Вибач, це дуже важливо.

— Звичайно, можу. Я відберу, як на мене, достойні роботи, а потім ти скажеш свою думку. Ти бос, вирішувати все одно тобі.

— Дякую, Тань.

Марко прослідкував, щоб Таня зайшла в конференцзал і лише тоді попрямував до свого кабінету.

— Добрий день, пане Богдане. Ви знайшли усе?

— Добрий, синку, так. Усе лежало точно там, де я залишив багато років тому. Коробки залишив в себе на роботі, можеш зранку зайти і забрати.

— Так і зроблю. Зранку завітав до вас і пригостите вашою обіцяною найкращою кавою. Сьогодні, на жаль, я не мав як, поспішав на роботу.

— Та я розумію, нема чого пояснювати. Тоді завтра чекаю тебе.

Марко б і зараз прибіг до Богдана, щоб забрати ці коробки з минулим в них. Але він старався тримати себе в руках. Все ж бізнес не буде працювати, якщо він не буде працювати.

На столі уже лежали перші документи на підпис, Марко почав їх переглядати, справді старався зосередити усю увагу на них, але не міг. Саме через пана Богдана Килинський зранку опинився на місцевому базарі, старенький має там майстерню. Знайти його зайняло кілька днів, не просто все ж таки знайти людину в великому місті, якщо уже років з дванадцять не розмовляв з ним.

— Ще й те дівчисько там якимось дивом з’явилося. Ще й обікрали її. Чогось я зовсім не дивуюсь цьому.

Таки дівчисько засіли в голові, точніше коротенькі моменти з нею. Хай як би Марко не гнав зі своєї голови Лію, вона все одно проскакувала поміж робочими думками. І це дуже просто підлягало поясненню — її стосунки з Остапом. Точніше, спершу небажання Наталі зустрічатися з другом, а тепер її активність в цьому питанні. Він просто переживає за Остапа, і все.

Коли в приміщення зайшла жіночка на височезних підборах, у білому платті міді, яке було їй другою шкірою, Лія почала серйозно переживати. Краще б уже огрядний старий мужик прийшов.

— Усіх вітаю, мене звати Таня Гармат і я головний редактор цього видання. Вас обрали поміж багатьох кандидатів і я не жартую. Сьогодні у вас практичне завдання, ви напишите коротенький текст до заданої теми. Відповідь прошу писати прямо на картці, яку вам дадуть.

— Вручну? Не на комп’ютері? — Погляд Таня став суворим, чимось навіть грізним, коли дівчина в окулярах в кінці столу нервово задавала питання.

— Так, ручкою писати. Для вас це проблема? Можливо, для когось теж проблема, то можете уже йти, — усі в унісон почали махати головами в такт «ні», але Наталя помітила, які все ж таки присутні налякані. Та їй самій коліна почали трястись. — Чудово. Тоді починаємо. Кіра поїдають вам карточки із темою, у вас буде година, щоб виконати завдання. Виходити із зали не можна, усі ваші телефони вимикаєте і ховаєте подалі. Постарайтесь, бо той, хто отримає цю роботу, отримає і великі шанси в майбутньому. Щасти вам!

Коли рудоволоса Кіра поклала перед нею її завдання, при тому мило усміхнувшись, ніби, підбадьорювала і безслідно заспокоювала її, Лія трішки офігіла. Тема, на яку мала вона писати, виявилась листом із запитанням, а вона, Лія, мала дати відповідь і щось ще й порадити. От би нічого, тільки порада мала бути в темі любовній, а вона сама в ній не дуже орієнтується, не тощо, щоб ще якісь поради давати.

Та раптом в голові промайнули слова Нелі і запал сам по собі з’явився, як і слова на папері.

***

Тільки Неля переступила поріг деканату, як її зустріла усмішка Олени. Ох, не хотіла вона з самого ранку її бачити, ціллю був декан, але від Олени не втекти, вона знала.

— Чудово виглядаєш, яка причина? — Неля уже дратувалася, але мило усміхнулася і так само мило відповідала.

— Як завжди вигляд, нічого особливого, як на мене. Але дякую. Андрій Іванович в себе?

— Ні, його нема. Я теж хотіла з ним поговорити. Підемо разом на кафедру? — Неля б із задоволенням закричала, з таким ранком важко юявити, що буде далі.

— Звичайно.

Відчувала Неля, що Олена щось замислила, тільки от що. Уся її вдавана приязність стала ще більше приязною, що лякати починало. Неля сподівалася, що Анатолія ще нема і Миколи теж. Їй потрібен був час, щоб якось вжитись в роль спокусниці горе блогера, а тоді вже буде настільки реалістичною, що Микола повірить.

Кафедра таки була порожня аж легше дихати стало. В голові уже назрівав план перших дій, але все ж ні в чому не можна бути впевненим, тому все було лише образно.

— Нель, ти будеш працювати з Чубачем, то мені передали частину твоїх пар. І ми з Миколою уже разом буде розгрібати додаткові години, — ось Неля уже зрозуміла що то була за така люб’язність. Чи вона розізлилася? Так. Вона впевнена була, що Оленка сама напросилася. — Але не переживай, студенти в хороших руках.

— Я не сумніваюся.

— Супер.

Аж зуби скреготіли від злості, Неля вирішила попрацювати, але робота не йшла. Коли в приміщення зайшов Толік, аж руки засвербіли, вже так хотілося почати діяти. Він привітався з Оленою, яка уже бісики очима пускала, а тоді всівся на крісло навпроти Нелі.

Анатолій мовчав, лише його губи весь час утворювали радісну криву, що ще більше дратувало Нелю.

— Привіт. Що з настроєм з самого ранку? Знову хтось тебе мало не переїхав по дорозі і тому така кисла?

— Дуже смішно. Я найщасливіша в світі, що не видно? Давай попрацюємо краще.

— Працювати треба, так-так.

Майже годину Толік сидів і чесно намагався слухати Нелю, яка торохкотіла про якийсь план, теми, розклад, домашні завдання, тести і мільйон всього іншого такого ж для нього нудного. Ще вчора сам собі обіцяв, що відповідально віднесеться до цієї авантюри. Спершу, коли до нього подзвонив декан і запропонував співпрацю, він делікатно відмовив, що немає часу, бо поїде скоро. Та коли Марко затіяв все із новим журналом, усе змінилося, не хотів бути брехуном в очах людини, та й цікаво було спробувати щось нове.

Через днів три Толік подзвонив Андрію Івановичу і повідомив, що плани змінилися і запропонував зустрітися, щоб обговорити пропозицію співпраці.

Момент знайомства з його асистенткою, якою виявилася красуня з кучерявим волоссям, став направду несподіваним. Чи був Анатолій приємно здивований? Однозначно так. Хай вони бачилися коротких кілька хвилин, але вона запала йому в пам’ять.

— Не хочеш пообідати? — Неля якраз пояснювала, як варто розділити теми, щоб не було занадто багато інформації, а він тут обідати захотів. Вона не стрималась і обурливо мугикнула в сторону Анатолія. — Уже пора прийшла, невже ти не хочеш їсти?

— Ще можна потерпіти з годину, а то і півтора, — вираз обличчя Нелі був настільки холодним, що можна було замерзнути, серйозність аж повітря різала. Та секунда і риси стали м’якими, погляд потеплів, а повіки то опускались, то піднімались, роблячи кожен рух її довгих вій артистичним. Вони, ніби віяло, зачаровували, а дивилась на Толіка не та серйозна леді, а миле створіння, яке так і хотілося обійняти. Він на хвилину замилувався. — Сьогодні не вийде, а завтра можна пообідати разом.

— Завтра? — Навіть тон і ритм голосу став зовсім іншим, ніби чого б це. — Домовились, завтра пообідаємо і обговоримо перше заняття. То я піду, пізніше побачимось.

— Переглянь ще це, поки будеш обідати, будь ласка, — якою ж прекрасною могла бути усмішка Нелі, тільки десь відчувалося, що вона була не для нього призначена.

Коли Анатолій встав, то одразу все стало зрозуміло, в приміщенні стало на одну людину більше. От і пояснення неймовірно швидкої зміни поведінки асистентки.

— Вітаю, Миколо Андрійовичу.

— Чув ви на обід, то смачного вам.

— Дякую.

***

Остап поглядав на годинник так часто, що там уже дірка мала б з’явитися, випив три кави і один чай. Він не розумів, що сталося, чому Лія не з’явилася, навіть не подзвонила. Мабуть, розчарований це було занадто легко описано, він був розбитий.

З одного боку відчував, що ця дівчина так не могла з ним вчинити, з іншого — він сам сидів за столиком в кафе, що само за себе говорило.

Зовсім не хотілося вірити, що він помилився, а Марко був правий. Остап нарешті витягнув свій телефон і глянув на нього, і тут він зрадів.

— От ідіот.

З самого ранку Остап був весь в роботі, кілька фотосесій і то на виїзді. Він закинув свій сотовий в кишеню, ще й звук вимкнув. От і все пояснення, чому він не знав, що обід відміняється.

На екрані майором слова, які він перечитував кілька разів: «Вибач, але сьогодні пообідати не вийде. Разом точно. Мені щойно подзвонили щодо роботи і співбесіда призначена на ту ж годину, що і ми мали зустрітися. Не ображайся, будь ласка. Але для мене це дуже важливо.»

Він розумів, дуже добре розумів бажання Наталі щодо роботи. І те, що співбесіду вона поставила на перше місце. Сам то не знаючи, Остап усміхався до екрана телефону, йому стало легше. Бо він знав, вона не така, як інші, і ніколи його не кинула б от так просто.

— Чого це ти либишся до телефону, ніби там оскара тобі дали? — Вухами своїм не повірив, коли почув голос сестри, але це була вона. Уляна вже й сісти встигла, сумочку поклала поряд і точно зібралася надовго.

— Що ти тут робиш?

— Ось так ти, братику, сестру зустрічаєш? Ображаєш, Остапе. Випадково тебе побачила.

— Уль, в тебе випадково нічого не буває. Знову в мене в телефоні рилась? Як ти це робиш, га?

— Хотіла з тобою поговорити, а вдома ніколи не застану. А паролі твої я завжди вгадувала, ще будучи малою засранкою, як ти любив мене називати.

— І чого ж ти хочеш?

— Роботу, — і знову Остап не повірила почутому. Уля не з тих людей, які рвуться шукати місце роботи і працювати по шість годин на день. В неї трастовий фонд є, який чекає її двадцять п’ятиріччя і бізнес теж може сміло перейти їй. — Я ото не бачу твого бажання займатися нашим бізнесом, коли ти скажеш це мамі, вона на мене кине все. Я хочу бути готова.

— Ти серйозно?

— Так, — Уляна довго обдумувала все, що сказати. Брата не так легко буде переконати, але логічні докази і він піддастся. З дитинства вона знала, що треба сказати і до того невинний вигляд, а Остап повірить. — Звичайно, я не кажу, що я одразу керувати маю, я не дурна, хай навіть ти так вважаєш. Усе розумію.

— Уль, я так ніколи про тебе не думав, — і тут Остап не лукавив, свою сестру він знав, що яка б там Уля не була, але точно не дурна.

— Щось простеньке, щоб я втягнулась в роботу, а там буде видно.

— І як я маю тобі допомогти?

— Серйозно, братику?! У тебе знайомих нема, щоб попросити?! Остапе!

— А ти не хочеш, як усі нормальні люди, знайти роботу? Резюме подати...

— Ні. Якраз на це я часу не хочу гаяти. Тому і прийшла до тебе, щоб одразу до діла приступати. Я ж можу використати статус свій і твій хоч раз в житті?

— Уль, ти що задумала?

— От так завжди. Дякую, брате! Дуже дякую! Ти тільки і вмієш, як бачити в мені все погане.

— Уль...

— Привіт, — Уляна завмерла, Остап не дуже зрадів, але все ж не міг прогнати. — Я не вчасно? Вибач, друже, я тут маю зустрітися з партнером і вас побачив вирішив підійти.

— Я точно тебе знаю.

— Знаєш, Уляночко.

— Марко! Боженько, це ти? Повірити не можу. Скільки тебе не було? Я тебе пам’ятаю ще хлопчаком, як вас вічно сварила сусідка за яблука. Здається, це було яблука.

— Довгенько мене не було, ти права.

— Допоможи мені, благаю. Переконай мого впертого брата, щоб мені допоміг.

— Допоміг? В чому?

— Уль, перестань.

— Навіть не надійся, братику. Розумієш, Марко, я хочу працювати. Довга історія якось розкажу. А мій відомий брат не хоче мені допомогти. Я ж лише прошу про якусь малесеньку посаду у будь-якій фірмі. Я ж хочу трохи досвіду набратися.

— Розумію.

— Бачиш, Марко мене розуміє.

— Без образ, Марко, але ти її не знаєш, як я.

— Давай так, якщо твій впертий брат таки не погодиться, то дзвони мені. Ось моя візитка, думаю я зможу допомогти, — Уля не приховувала радість, вийшло 8е краще, аніж планувала. Та вона такого і не могла подумати, що Марко сам їй запропонує допомогти і ще й візитку дасть. Тепер вона і номер його знає. — Мушу бігти, Толік вже прийшов. Приємно було тебе побачити. Остапе, якось ще зустрінемося, поговоримо.

— Обов’язково, — Марко віддалився до свого столика, Остап не міг перестати різати поглядом все ще усміхнену сестру. — Ти щось задумала, я знаю. Щоб потім я не мусив тебе рятувати, Уль.

***

Толік був серйозний, як ніколи, пропускав повз вуха майже все, що Марко говорив. Його важко було побачити в такому стані, а тут зовсім, як не він.

— Як там співбесіда? — Марко допис каву і нахилився поближче до друга.

— Я уже два рази повторив, що не був присутній на співбесіді бо говорив з паном Богданом.

— Вибач, я не чув.

— Та я зрозумів це. Що з тобою? Невже в університеті все так погано?

— Нудно однозначно, — Анатолій нарешті усміхнувся і прийшов до тями. — Як так можна працювати? Гора паперів, поки їх напишеш, то вже нічого не хочеться. Я б там не зміг, занадто все одноманітне.

— Ти ще не кидаєш цю задумку про співпрацю? Потім буде пізно.

— Уже пізно. Студенти уже записались і продовжують записуватись. Трохи не пасує зараз все кинути.

— І через це ти такий серйозний став?

— Ні. Пф, подумаєш документація. Пам’ятаєш, я казав, що мені допомогу дали. Так от Неля Романівна виявилась дівчиною, яку я відтягнув від наїзду. А ще я думаю, що Неля Романівна вирішила пограти мною в гру.

— Цікаво.

— А дізнався, що ходять чутки, ніби Неля має стосунки з сином декана Миколою. Але усе це лише чутки, ніхто не бачив їх підтвердження.

— І як ти це дізнався?

— Поговорив із студентами і викладачками. Ти знаєш, в мене це легко виходить. Сьогодні відбулось щось дуже дивне. Вона стала милою і такою улесливою, як тільки цей Микола з’явився.

— Хочеш сказати, вона через тебе хоче змусити рівноваги Миколу?

— Саме це я і кажу. І я їй підіграю, Марко. Хай думає, що це вона керує. Хай думає так. Я їй із задоволенням допоможу, але в кінці Неля Романівна не про Миколу буде думати.

— Толіку, ти на що це надієшся? Хочеш закохати в себе Нелю?

— Можна. Я щось про це так не думав. Але можна і так.

— Ай, Толіку, в нову авантюру лізеш.

— Ну, це ж я, — Анатолій трохи заспокоївся, чогось його ця ситуація турбувала. Про проблему Килинського він теж знав, ще з моменту їхнього знайомства. — А твої справи як? Ти казав про якогось Богдана, хто це?

— Богдан це брат Пелагії. Він усе позбирав в коробки і зберігав усі ці роки. Казав, завтра можна забрати.

— Ого, завтра ти поїдеш? Я думав, ти вже там. Кулею полетиш, по дорозі ще й телепорт придумаєш, щоб все це швиденько до себе додому перекинути.

— Жартівник диви який. Мабуть, так би і було. Тільки я б там і пропав, а зараз я не можу собі таке дозволити. Втратити видавництво я не можу, не знову.

— Тоді завтра?

— Ага, завтра.

— Ти дзвони, як треба допомогти. Вертаємось до роботи тоді.

***

Поліна сиділа на балконі, насолоджуючись морським вітром і теплими сонячними променями. Вона не дзвонила до Марка, ледь стримувала себе, але занадто вже була вона розлючена і ображена.

Вона довго обдумувала ситуацію, яка склалася. Довго перекручувала в голові спогади минулого, аналізувала, коли вона пропустила момент, що її син не зміг пережити їхню трагедію.

— Поліно, ти впевнена? Можливо, не варто таки цього робити.

— Лоренцо, я довго думала. Знову і знову, все думала, як краще. Визнаю, я не хочу, але мушу.

— Марко не дитина. Якщо ти хочеш його рятувати, то йому це не потрібно. Він вирішив і крапка.

— На чиїй ти стороні, Лоренцо?!

— Ну, якщо так говорити, то я більше підтримую твого сина. Люба, він мені, як рідний. Я прийняв його, коли йому було шістнадцять і я розумію його бажання усе дізнатися. Можливо, тобі теж варто змиритися.

— Я тобі вдячна за все. Але нічого доброго з цього не вийде. Він лише роз’ятрить рану, а мені потім дивитись на нього зломленого. Він життя своє нищить. Чому? Я не розумію.

— Хіба так важливо розуміти, Поліно? Не досить підтримати його?

— Ні, я не дозволю, щоб мій син йшов в цю прірву.

— Ах, Поліно. Тобі вирішувати, звичайно, але не роби цього.

Поліна чула свого чоловіка та Лоренцо не розумів її. Вона десь старалася прийняти його думку, але Поліно ставало страшно. Для неї це повернення сина в Україну, як найжахливіший сон. Усе, що асоціюється із Львовом, це розпач, страх, біль і самотність.

Лише Лоренцо зміг оживити її, вона знову відчула себе жінкою, в безпеці, став батьком її сину. Вона відрізала Україну, минуле життя.

Гудки по ту сторону затягувалися, та Поліна не збиралась здаватися. Якщо зараз не вдасться, то знову спробує і буде пробувати поки не вдасться.

— Белло, люба, я збираюсь зовсім скоро поїхати в Україну. Складеш мені компанію?