Рубрика "Кохання".

«Іноді щось може йти не так, як хотілося б, але ви не повинні зупинятися.»

Майкл Джордан

Вернувшись додому, Лія хотіла хоч якось відволіктись, щось її дуже вже мучило оте незрозуміло що з Остапом. По дорозі ще й голова розболілася, від настирливих думок, мабуть, про слова Марка і її дії, які здавалось їй, підтверджують їх.

—     Ти уже вдома? Я думала, ти сьогодні будеш пізно, — Неля сиділа на дивані, накривши плодом ноги, і поїдала морозиво. — Щось сталося?

—     Кінець! Усьому кінець! — Лія примостилась біля подруги і теж взялась до морозива, яке так і манилось усю дорогу. Про що говорить Неля вона не розуміла, але, знаючи її, сама зараз все по полочках розкладе. — Микола, той козел, гуляє десь всю ніч, зранку його вдома нема, а він мені каже, що я щось зробила не так! Уявляєш?!

—     Я не цілком зрозуміла, але трохи зрозуміла, — коли обидві взяли ще одну ложку морозива і поспіхом його проковтнули, Лія наважилась сказати те, що і так уже повторювала подрузі. — Кинь ти його. Скільки можна гратися в ігри? Ну, Нель? Досить вже погоджуватись на його «не зараз», «не можна». Рік, Нелька! Рік! А про вас ніхто не знає! Навіть твоя мама думає, що ти в активному пошуку.

—     Ти права.

—     Справді? — Неля погодилась занадто швидко, зазвичай такі розмови супроводжувались багатьма причинами «за Миколу» і виправданням усіх його обмежень щодо їхніх стосунків. Тому така швидка зміна поведінки насторожила. — То ти закінчиш стосунки з Миколою? Так?

—     Ні!

—     Господи! Нелька, ти мене в гріб зведеш! Тобто «ні»? Що ти вже придумала?

—     Помсту, подруго. Таку, що він на колінах до мене приповзе і благати буде, щоб ми були разом, — напівпорожнє відерці з морозива уже було під повним контролем Наталі, ложка за ложкою солодке зникало, а вона лише могла мати погане передчуття.

—     У мене погане передчуття, Нель. Можливо, все таки просто порвеш з Миколою? Нема Миколи — нема проблеми.

—     Ми з ним працюємо разом, він завжди буде. Крім того, я не хочу з ним розійтися. Я хочу, щоб він зрозумів, що втрачає мене.

—     І має на коні прискакати в обладунках з букетом і з промовою, який він телепень, що мало тебе не втратив?

—     Так!

—     Це був сарказм, Нель! — Наталя чудово розуміла безнадійність подальших переконань, як завжди, але залишити Нелю на самоті із планом було б помилкою. Та й цікавість з’їдала, що там такого надумала подруга. — Що за план? Коли почнеш його реалізовувати?

—     Та прийшов сьогодні до нас на кафедру мій план, — Неля таємничого усміхалась, Лія ж то пробувала зловити суть сказаного. — Я тобі ж казала про наглого типа, який обмацав мене, а потім відгороджувався тим, що рятував мене.

—     Ні, — Лія була шокована від сказаного і завмерла на хвилину. — Обмацав? Рятував?

—     Ну, не те, щоб обмацав... Можливо, я трохи замислилась і неуважно переходила дорогу.

—     Тобто він тебе таки врятував. І при тому стався близький контакт, — рухи рук Наталі видавали досить непристойний контакт, але Неля раптом зашарілась від спогадів про ту недовгу мить, що була між нею і Анатолієм.

—     Не смішно! Перестань версти дурниці!

—     Ох! Як це мило, ти зашарілась! Нелька, може таки Кіт уже того, фух, і хай іде собі? Розкажи щось про цього.

—     Анатолій. Навіть прізвища його не знаю. Андрій Іванович казав, шо він наш випускник, блогер відомий ще казав. Щось про подорожі, здається.

—     Блогер? Ну, то інстаграм зараз нам знайде цього Анатолія, — Лія почала ритись в стрічці інстаграму, вписуючи різні хештеги і саме ім’я. Потрібний Анатолій з’явився досить швидко. Неля то не дивилась, казала, що не цікаво, але краєчком ока поглядала. Не могла себе стримувати, цікавість перемогла.

—     Ну, добре, покажи, що там?

—     А він красунчик. Ти мені вибач, подруго, але я за Анатолія двома руками. Твій Кіт програє йому у всьому.

—     Ліє! Він!.. Та він самовпевнений хам! Ти його ще наживо не бачила. Сама не розумієш, що говориш, — Неля завелась, нервувати чогось почала, потрібно терміново змінити тему. — До речі, про красунчиків, як там Остап?

—     Присягаюсь, не знаю, чи я добре вчинила, але послухала я тебе і погодилась з ним зустрітися знову.

—     Молодець!

—     Щось я в цьому не так впевнена. Завтра пообідати маємо. Неспокійно якось мені.

—     Усе буде добре. Цього разу все пройде просто супер. Я впевнена.

—     Ох, сподіваюсь.

***

Марко сидів за столиком у визначеному кафе, чекаючи на Остапа, який запізнювався. За столиком навпроти сиділи дві молоді дівчини, вони голосно, а то і занадто голосно, сміялися, поглядаючи в його сторону щораз частіше. Усе було цілком зрозуміло, хочуть привернути увагу. Тільки Марко не хотів такої уваги, попри те, що дівчата були симпатичні. Одна, що була брюнеткою, з досить довгим хвилястим волоссям особливо двозначно гляділа в бік його столика, та чомусь пішло порівняння брюнетки з подружкою Остапа. Білі кросівки, дрібні квіточки на платті, солодкуватий запах парфумів, усе ожило заново.

Ковток гарячого чаю і Марко усе спитав на перевтому та незначну тривогу, бо саме про Наталю і буде розмова. Остап видер з думок, всівшись навпроти.

—     Привіт, зачекався? Вибач, трохи затримався.

—     Нічого, я відпочив не самоті і чай попив, — Марко знову попив чаю, глянув на друга, той був чимось дуже задоволений. — Ти багато досяг. Батько тебе підтримував, коли ти почав цікавитись фотографією.

—     Так, він підтримував. Мама ж була не дуже задоволена. Як і зараз, до речі. Кожного разу нагадує, що я маю йти в сімейний бізнес.

—     Ах, як в нас все навпаки. Завжди так було. Часто навідуєш маму? — Марко згадав, як будуть хлопчаками, вони теж от так сиділи і балакали, тоді вони були сусідами і нерозлучними друзями.

—     Часто, — Остап сміявся сам з себе, рання розмова з сестрою підняла неприємний осад. — Після смерті батька мама мене благала, щоб я на якийсь час переїхав назад. Відмовити я не зміг, сам розумієш. Тому уже, майже, рік я живу в батьківському домі. Якось так.

—     Ну, ми можемо співпрацювати. Я пішов по слідах батька.

—     В журналістику?

—     Не цілком. Радше, журналістика працює на мене. Тому і вирішив вернутися.

—     Ви тоді виїхали, — обидвоє замовкли і вернулись в той рік, коли розлучились. — Так швидко поїхали. Навіть не попрощались.

—     Моя б воля, я б нікуди не їхав. Зате тепер вернувся і не збираюся нікуди зникати. Остапе, щодо твоєї знайомої. Наталі, правильно?

—     Правильно. Дякую ще раз, шо порятував нас. Усе пішло тоді не за планом, абсолютно все. Моя сестра буває так мене бісить!

—     Точно, Уляна! Я й забув, що в тебе сестра є.

—     Ох, повір я б із задоволенням забув на кілька місяців теж, зо в мене є сестра. Але не дає вона про себе забути. Аж ніяк. Через неї моя машина і задиміла.

—     Ух, неприємно.

—     То, що там ти хотів поговорити про Наталю? Щось сталося?

—     Слухай, я знаю, що бачив то її один раз. І, можливо, я не маю казати тобі таке після стількох років то. Але вона не хоче... ну, не хоче з тобою зустрічатися. Перш, ніж ти щось скажеш, то я її прямо запитав, чому не сказала що не хоче більше йти на побачення з тобою. А вона підтвердила, що так і є.

—     Ти помиляєшся, Марко, — Остапа в грудях почало пекти, та не від образи, а від ревнощів. Сам то розумів, що причини нема, по суті, але нічого вдіяти не міг. Він хотів довести неправоту друга і перемогти в цій битві.

—     Вона тобі подобається, я ж бачу. Але через це, ти не бачиш очевидних знаків.

—     Марко...

—     Я знав, що ти мене не будеш слухати.

—     Марко, якщо є так, як ти кажеш, то чого ж ми тоді завтра разом обідаємо?

Що було на обличчі Килинського, Остап не дуже зрозумів, та й не розбирався особливо. Перемога була за ним, чому він і радів.

Кожен м’яз на обличчі Марка напружився, чого це він так розізлився? Слова Остапа змусили заворушитися щось дивне і незнайоме, почувався, ніби, програв в поєдинку.

***

Уляна з подругою Вітою чекали, коли їм принесуть правильний розмір взуття з нової колекції, при тому Уля не випускала телефон з рук, посміхалася, вздихала.

—     Уль, ти чого? — Віта здивовано оглядача подругу і точно знала, що ще такою її не бачила. А зналися уже років більше десяти. — На шо ти так дивишся?

—     На кого, — у Віти очі, як блюдця, стали, вона завертілася на місці від нетерплячки.

—     Улька, ти собі хлопця завела, а я нічого не знаю про це?!

—     Ще ні, але почну працювати над цим.

—     Розказуй, показуй...

—     Він багато років в Італії жив. Але... ось ця фотографія свідчить, що повернувся. І це мій шанс. Вітко, ти навіть не уявляєш, як я чекала на такий момент. Мені було сім, а я вже тоді знала, що я буду саме з ним. Його виїзд

—     Він виглядає старшим?

—     Так і є. На сім років старший.

—     О, така ж різниця як між тобою і Остапом. Класно!

—     Є ще щось класніше. Це друг мого брата.

—     Охрініти! Так просто не буває, Улько. Щоб так щастило. Твоя перемога на раз-два.

—     І я так думаю, — голосний дівочий сміх заполонив приміщення магазину. Взуваючи на ногу останній писк моди у взуттєвому світі, Уляна почувалась попелюшкою.

—     Так Остап ще й допоможе тобі, — Вітку покрили невдоволеним поглядом, Уляна крутилася біля дзеркала, придивлялась до себе і взуття. — Що?

—     Остап? Мені? Допоможе? Ти жартуєш? В паралельній реальності таке могло б трапитися, але не тут. Мій брат зануда. Він точно скаже, що ми не підходить. І на тому кінець. З ним у мене нічого не вийде. Тому, я обійдусь без братика. Але він мені таки допоможе, сам того не знаючи.

—     Ти вже щось придумала, так? — Червона помада окреслила тонкі губи Уляни, що розпливлись в усмішці, яка означала ствердну відповідь на запитання подруги.

***

Лія зранку задумала знову пошукати варіантів роботи, бо, на щастя, мама не дзвонила  ще образа не відійшла. Але коли ж подзвонить, то вона не може сказати, що й досі сидить на фрілансі. Воно й непогано, ніби та все ж не те, що хотілося Наталі ще з дитинства.

—     Привіт,  — Неля сиділа за столом і жувала бутерброд, усміхнена і вся така «при параді». — Ти чого така... красива?

—     План буду реалізовувати, — підморгнула Неля і знову взялася за бутерброд. Лія згадала вчорашню розмову і теж згадала  8о плану то вона й досі не знає.

—     Ти так і не сказала, що то за план. Поділишся зі старою подругою?

—     Усе елементарно, Натусь. Микола буде в гніві, коли побачить, що Анатолій і я не тільки працюємо разом. А щось більше...

—     Ти серйозно? Хочеш фліртувати з Анатолієм і цим змусити Миколу приревнувати?

—     Так.

—     Погана ідея. Стара, як світ, але погана. Ти граєш з вогнем. Цей Анатолій дуже важливий для твого декана, так? Уяви, що він зробить з тобою, якщо супер блогер розізлиться через твої ігри?

—     Я так далеко не думала.

—     То подумай. І зміни план.

—     Крім того, до такого не дійде.

—     Нель, послухай мене хоч раз в житті. Будь ласка, — Лія обійняла подругу, вона справді переймалася наслідками такого плану. — В таких планах завжди усе йде не так, як планувалось.

—     У мене все вийде. Я побігла.

Погода була чудова і зовсім не хотілося сидіти вдома, жодного нового повідомлення щодо роботи не було, тому Лія вирішила піти на базар і закупитися чимось смачненьким.

Проходивши, майже, годину торбинка буда заповнена наполовину. Вона швидше гуляла і насолоджувалась моментами, аніж купувала щось.

Неголосний звук із кишені означав, що прийшло повідомлення. Наталя вже готова була прочитати, що план подруги йде, як по маслу, і Анатолій валяється біля її ніг або він з Миколою морди б’ють один одному. Та тут вона помилилась на всі сто, писав Остап.

Якась тривожність накотилася, руки стали холодними і тут згадалося, що сьогодні вони обідають. Саме про це і писав Остап, запропонував зустрітися в центрі, а тоді він відведе її в якесь місце. Ясна річ, місце не уточнювалося. Після такого мало б прийти захоплення, але його не було  зате нерви були на межі, а до обіду ще кілька добрих годин, що ж буде, коли прийде час зустрічі.

Лія уже сама не розуміла від чого в неї такі незрозумілі і не дуже приємні відчуття щодо Остапа. Хотіла б про це подумати, але її штовхнули в плечі, сама мало на землю не впала, а от її сумка з гаманцем і телефон уже були в руках якогось злодюжки, який щосили втікав попереду.

—     Зупинить його! Злодій! Злодій! Зупиніть!

Люди почали оглядатися на крики, але реакція їхня була не такою швидкою, як ноги злодюги. Лія могла лише намагатися наздогнати злочинця і продовжувати кричати, щоб хтось таки змінилось його зупинити.

Хлопчина уже знайома кав з очей, Наталя ж відчувала, що готова зараз і розплакатися, і когось вбити. Важко дихаючи і тримаючись за бік  який болів від бігу, Лія вже попрощалася із грошима і телефоном.

—     Це не ваші речі?

На голос дівчина зовсім не звертала уваги  вона розпливлась в усмішці, коли побачила свої речі. Від щастя Лія зовсім не розбиралась, хто і як зміг повернути їй їх, вона лише накинулась на рятівника і міцно обійняла його,   при тому сто разів повторивши «дякую». Коли вона нарешті випустила з обіймів незнайомця, застигла на місці з роззявленим ротом і часто-часто закліпала очима.

—     Ти? — Перед нею стояв Марко, увесь такий діловий з окулярами і у костюмі. Здається, він теж не був дуже щасливий її бачити, складка на чолі чомусь саме так виглядала.

—     Я, — від бігу волосся уже не будл так акуратно зачесане, воно розбігалося повсюди від подругу вітру, Лія ж знову мала той вигляд. Описати Марко не міг, що там точно було, невдоволення перемішалось з соромом і погляд знову не міг знайти точки опори. Розгубленість, подумав Килинський.

—     Дякую, що повернув телефон і сумку.

—     Не дуже умілий злодій тобі попався. На твоє щастя.

—     Дякую, — Лія почувалась незручно, остання їхня розмова закінчилась не дуже добре,  а тут вона обійматись полізла. Окуляри Марко тримав в руках, крутив ними, ніби, маятником, вигляд був напружений, а дивився так, що готовий вбити поглядами. — Ти що, знову збираєшся сказати щось образливе про мене? Так?

—     Ні, — стриманість, з якою відповів, сама здивувала Марка, хоча він хотів їй сказати кілька хороших слів, все, що він думає про неї після двох зустрічей. Хай лише двох, але яких зате. Килинський натягнув чорні окуляри і пішов.

—     Що це було щойно? Бісить! Хам... в костюмі.

Лія була обурена, але це слово не могло описати повний букет тих почуттів які її огортали. Думки, в яких Марко описаний найнегарнішими словами, які тільки приходили в голову, перервав дзвінок. Лія подумала, що це Остап, бо на повідомлення не встигла відповісти. Та знову, вже вдруге, помилилась. Номер, з якого дзвонили, був невідомим і зазвичай вона б не відповіла.

—     Так, слухаю, — Жіночий голос по ту сторону жваво щебетав, а Лія не могла встигнути за суттю сказаного.

—     Вас обрали, як кандидатку, на посаду журналіста в нашому журналі. Сьогодні о дванадцятій відбудеться практичне завдання, за результатами якого і буде обраний переможець, тобто майбутній працівник. В резюме, яке ви залишили на сайті, вказана електронна пошта. Хочу запитати, чи вона й досі активна?

—     Так. Активна.

—     Чудово, тоді на пошту вам прийде лист, в якому буде вказано адресу, куди треба з’явитися, і опис вакансії. Чи є до мене ще запитання, пані Наталю?

—     Ні, нема. Дякую.

—     Дякую вам і чекаємо вас у нас опівдні. До побачення і гарного вам дня.

—     До побачення... — Лія усміхалась, не могла поворохнутись, але була щаслива від шоку, в якому зараз перебувала. — Аааааа!

Вона готова була кричати від радості, нарешті реальний шанс роботи, журналістом, як вона хотіла. Наталя не втратить цей шанс, вона зробить все, щоб її взяли.

От тільки Остап і обід відміняється. Знову...