Рубрика "Кохання".

«Хіба в житті кожного не буває коротеньких розділів, на перший погляд незначних, які, проте, можуть змінити всю його долю?»

В. Теккерей «Ярмарок суєти»

Двері Лія відчиняла так повільно, що збоку виглядало, дівчина ніколи не зайде всередину. Вона то знала, як ці штуки вміють голосно скрипіти. Як же ж вона сподівалася, що подруга міцно спить і тільки завтра відбудеться розмова про побачення. У вітальні було темно, Лія видихнула з полегшенням.

Трохи розслабившись, вона спокійно попрямувала до своєї кімнати. Відчинивши двері, світло засвітилося, що налякало дівчину, та скрикнула і прилипла до дверей.

—     Нелю! Ти геть здуріла! Так мене лякати, ще о такій порі! Дуринда.

—     Так зразу дуринда. Я на тебе чекаю, хочу знати, що і як, і де, і з ким. Довгенько ж ви гуляли. Значить, було класно?

—     Ні.

—     Як це ні? Ти на годинник дивилась? Уже пів на першу ночі, а ти кажеш «ні». Як це розуміти?

—     «Ні» це «ні». Ніякого побачення не було.

—     Може, сядеш? Відійди вже від дверей, га? — Лія сіла біля подруги, обійнявши подушку. — Розказуй. Де ти так довго була, якщо не на побачення? І я до тебе дзвонили, до речі.

—     Телефон сів у мене. Остап мав мене завести в якийсь ресторан.

—     О! Ти дивись! Ресторан на першому побаченні?

—     Не доїхали ми туди, бо машина зламалася посеред лісу, там дорога до цього ресторану проходить. Стрьомно було, — Неля зареготала на весь голос, аж впала на ліжко, тримаючись за живіт. — Чого регочеш? Це те слово, що ідеально описує все, що я відчувала. Стрьомно.

—     Так, початок цікавий. Що далі було? Остап на тебе накинувся, як голодний вовк?

—     Але смішно, Нелька. Капець, як смішно. Мало того, що я не хотіла йти, так ще й гірше трапилося, ніж би я просто не пішла. А їй жартів захотілося.

—     То треба було хотіти. От і притягнула негатив, — подушка з рук Наталі полетіла в бік кудрів Нелі, яка вміло ухилилась від нападу. — То, що було далі?

—     Якийсь друг Остапа якраз їхав і затягнув його авто в цілодобову майстерню неподалік. А мене підвіз додому.

—     Остап?

—     Ні, Марко — його друг. Остап залишився в СТО.

—     Щось ще є, так? – погляд Нелі став хитрим, відповіді хотілося уже. Лія бачила це і одразу почала говорити, її непокоїло те, як вони з Марком розійшлися.

—     Цей Марко сказав, що я граюсь почуттями Остапа. Ти це чуєш? Що я якась аферистка, чи що. Що він за друга переживає, а я погана, бач. От я трохи накричала на нього,  — погляд Нелі говорив так багато, що жодні слова не сказали б точніше. — Що? Чого ти дивишся на мене так, ніби, я з мухи слона зробила?

—     Бо так і є?

—     Ти на чиїй стороні зараз?! А нормально, що він мене образив?! Нормально говорити таке, людині, яку не знаєш?!

—     Ну, хіба він так не сказав, саме тому, що тебе не знає? Остапа ж знає багато років, тому... Можливо, він був занадто прямолінійний, але мені здається, що у нього були причини зробити такі висновки.

—     Не треба було кричати? Але він... так... сказав...

—     Забудьмо на хвилинку про Марка. Що до Остапа? Це точно не спрацює? Не хочеш ще раз спробувати?

—     Я не знаю. Він веде курси і я не хочу... Якщо скажу, що між нами нічого не буде, то буде незручно і дивно, коли будемо зустрічатися. Ти знаєш, що я з конфліктами не дружу. І я не знаю, як Остап відреагує на мою відмову. Уууу, що це таке відбувається?

—     Та, Ліє, мабуть, таки він не для тебе. Але я все ж наполягаю, щоб не спішити. Раптом таки вийде…

—     Усе, йди спати. Голову мені крутиш зі своїми мудрими думками.

—     Ти теж поспи. Викинь все з голівоньки і відпочинь.

Та заснути вдалося не зразу, цілий вечір переживала знову своє недопобачення. Аналізувала кожну хвилину і починала ще більше нервувати.

***

Неля встала з самого ранку, сонце тільки сходило. Вона знала місце, де так рано можна хорошу каву дістати. Задоволена собою, з гарячою пахучою кавою в руках, Неля поспішала в гості до Миколи.

В квартирі свого колеги і по сумісництвом таємного хлопця Неля була нечастою гостею. Зустрічатись, якщо можна так сказати, почали під кінець п’ятого курсу. Викладача, з яким вони готували магістерську, раптово поміняли. А новий куратор так само раптово змінив тему, і то за три місяці до захисту.

Неля любила свій іняз, любила мови вивчати, усе, що з ними пов’язано, завжди легко вдавалося. Вона знайшла свою стихію і йшла в одну сторону з нею. Але раптова зміна теми, завдала багато клопоту і нервів. Саме тоді, якось так несподівано, Микола зголосився допомогти із магістерською. Так і почались їхні стосунки.

Хоча він одразу попередив Нелю, що їхні стосунки не для публіки, бо його батько має інші плани на нього, зараз уже ця таємничість дратувати.

Двері ніхто не відчиняв, Неля знову подзвонила у дзвінок, але розуміла, що це востаннє, бо сусіди можуть зацікавитися хто це так настирливо добирається. А сусіди усі знали Миколиного батька і легко могли донести, що молода дівчина з самого ранку приходила до його сина. А тоді почнуться питання.

—     Та де ж ти? Уже ж половина восьмої.

Було дуже неприємно, та стирчати перед дверима, до того ж зачиненими, які не збираються відчинити, зовсім соромно. Разом з кавою Неля попрямувала до університету і там уже збиралася вияснити, де ж то з самого ранку подівся її таємний хлопець.

По дорозі до кафедри усі студенти із усмішкою віталися і Неля щиро їм відповідала такою ж променистою посмішкою. Вона любила людей, завжди знаходила спільні теми, навіть, якщо людино вперше в житті бачила. Тут вона абсолютно відрізнялася від подруги.

Уже, тримаючись за дверну ручку, Неля відчула, як рука опустилася на її плече. Вона знала, хто позаду. Декан і по сумісництву батько Миколи — Андрій Іванович.

Чоловік він був високий і кремезний, Микола від нього цього не взяв, зате обличчям вдався весь у батька. Декан усміхався і було зрозуміло, що він дуже чимось задоволений.

—     Нелю... Романівно, я б хотів з вами поговорити, — вона уже боялась, що таки сусіди Миколи її побачили зранку і доповіли декану, але він тобі не був би такий щасливий. Та й чомусь Неля розчарування відчула, вона уже хотіла б покінчити з такими стосунками, а сама не наважується на цей крок.

—     Звичайно.

—     Пройдемо на кафедру, там усе обговоримо.

Приміщення кафедри було порожнє, Андрій Іванович не зволікав, перейшов одразу до справи, мабуть, щоб встигнути все розповісти до того, як прийдуть інші викладачі.

—     Нелю, ти знаєш, що я тебе поважаю і взагалі вважаю однією з найкращих наших студенток. Твоя активність у різного роду заходах і наполегливість неодноразово гарно впливала і на статус нашої кафедри.

—     Дякую, — Андрій Іванович склав губи трубочкою, так завжди робив, коли підбирав правильні слова. — Я щось зробила не так? Можливо, студенти не задоволені...

—     Ні, що ти! Ти сама знаєш, що  тебе студенти обожнюють. Нічого поганого не трапилося, Нелю. Просто справа дуже важлива для нас.

—     Ви ж знаєте, що я допоможу, якщо тільки це в моїх силах, — здається саме цього чекав декан, негласної згоди.

—     Один наш студент став дуже відомий travel блогером і є співзасновником інтернет журналу, який з подорожей переріс у відомий глянцевий журнал. Він недавно повернувся в Україну,  а саме у Львів, і ми йому запропонували співпрацю. Ну, це кілька лекцій про бізнес, ясна річ, що особлива увага буде приділятися застосування мов. Коротше кажучи, він погодився. Лекції, майже, розроблені, наші дівчата в деканату уже працюють над організаційними питаннями. Але...

—     Я вам потрібна в цьому проекті, так?

—     Так. Я хочу, щоб ти допомагала Анатолію весь цей період. Все ж він не викладач, не педагог, хоч і блогер. Часто вони думають, що це те саме, — пан Кіт усміхнувся і пильно вдивлявся в обличчя Нелі, яка чогось відчувала пастку в цій просьбі. Та відмовити не могла.

—     Звичайно, що тут такого складного? Допоможу йому, ясна річ. Це ж моя робота.

—     Я знав, що ти мене зрозумієш і підтримаєш.

Коли Микола побачив свого батька поряд зі своєю таємною дівчиною, очі його видавали переляк, який Неля одразу ж помітила.

—     Сину, ти вже тут, молодець. У мене до тебе буде справа. Хоча чого чекати. Правда, Нелю?

—     Як скажете.

—     Миколо, якийсь час тобі треба буде взяти усі пари Нелі Романівни. Можливо, на місяць або два. Поки ще точно не можу сказати.

—     А чому, якщо можна запитати?

—     У Нелі особливе завдання. Зайдеш до мене в кабінет ближче обіду, тоді я все поясню і обговоримо, як все буде робитися, — рука Андрія Івановича легенько стиснула плече дівчини, після чого декан щасливий пішов до  себе.

Микола не міг ще второпати, що це було. Батько зовсім дивно себе поводив, а ще й Неля метала блискавицями, як тільки гляділа на нього.

—     Про що це він говорив?

—     Потім сам тобі розкаже. Ти краще скажи, де це ти був о сьомій ранку? Бо точно не вдома! — Як же ж хотілося викричати усю злість, та вона себе стримували. Говорила пошепки, це уже в звичку ввійшло, але й так було зрозуміло, що гнів її переповнював.

—     Що за дурне запитання?

—     Дурне?! Миколо!

—     Що ти робила в мене вдома? Ще й о такій годині?! Нелю, я ж казав тобі, щоб ти не приходила без попередження.

—     Ти мене вивести хочеш?! Уся ця ситуація уже...

Двері кафедри знову відчинились, Неля рвучко відійшла подалі від Миколи, нервово тепла шкіру на шиї, здавалось, що навіть її кучері випромінювати гнів.

Як їй зараз хотілося випити ціле горнятко кави, гарячої, міцної, щоб трунок її отверезив. Вона знову впізнала  що увійшов Андрій Іванович, та був він сам, кроків було більше, ніж для однієї людини.

—     Батько, ти щось забув?

—     Ні-ні, я прийшов не сам. От хочу познайомити Нелю Романівну із людиною, з якою вона найближчі дні, а то і місяці, буде працювати. Ось, Анатолію, це Неля  — ваша права рука.

—     Дякую і мені дуже приємно, Андрію Івановичу.

По спині пробіглися мурашки, вона обернулася в сторону декана і завмерла. Вона знала, що уже чула цей голос, і не помилилась. Хай в білосніжному піджаку і такій же сорочці, а не футболці, і в джинсах, та він це все ще був він. Неля не могла відреагувати, це був повний ступор. Анатолій зате цілком добре прийняв ту інформацію, з ким буде співпрацювати, нахабно красива усмішка і прямий погляд це красномовно говорив.

Неля зрозуміла, що одним горнятком кави не обійтись, тут цілу каструльку треба буде.

***

1 місяць тому

Після кількох поїздок в Україну, оформлення усіх документів  домовленостей про початок ремонту та інших, юридичних і не тільки, справ Марко нарешті може збирати речі і повноцінно переїжджати в іншу країну. Невідомими так і манила його, вперше приїхавши в свій так давно рідний Львів, Марко, ніби, в минуле вернувся. Все таке знайоме і чуде водночас.

Люди, місто, будинки, навіть, повітря там було іншим. Але дихалося йому там сто разів легше, аніж чотирнадцять років в Італії.

Ще одна валіза була спакована, Марко уважно оглядав свою квартиру, переглядав документи, щоб нічого не забути.  Він був вкрай зосереджений, що з першого, а то і другого, третього, разу не почув, як хтось прийшов до нього.

—     Це, мабуть, Філіпо по ключі прийшов, а я ще не готовий, — двері відчинив одним рухом, не дивлячись, хто позаду них. — Друже, я майже зібраний, але ще не все. Я сам  тобі принесуть ключі...

—     Отже, правда? — Жіночий голос зупинив Марка, от він і вилаяв себе, що не глянув, хто там стояв. — Ти їдеш? А зі мною поговорити збирався?

—     Привіт, Белло. Збирався, звичайно, поговорити. Одразу, як ти приїдеш. От ти і приїхала.

—     Не дуркуй, Марко, тобі не пасує.

—     Ти ж завтра мала приїхати.

—     Твоя мама подзвонила, сказала, що ти переїжджаєш. Але вона не уточнила, куди ти зібрався.

—     Моя мама? Я їду в Україну.

—     Коли ти повернешся назад? Навіщо тобі туди їхати, поясни мені?

—     Не знаю, коли я повернусь. Їду надовго, брехати не буду. А щодо того, чому я туди їду. То це моя особиста справа.

—     Особиста?! — Белла була розлючена і ображена. Вона не звикла, щоб з нею так поводилися, та й з Марком уже років два, як пара. Вона очікувала освідчення, а не раптово переїзду в іншу країну. Головне, що усе це без неї. — Як це розуміти?! Ми з тобою уже стільки часу разом, а ти говориш про «особисте». Марко, ти їдеш без мене. Та ти навіть не запитав мене, чи я хочу теє а Україну. Що з тобою?

—     Не запитав, бо й так знаю відповідь. Ти не покинеш свій модельний бізнес, щоб поїхати зі мною в країну, яка тобі чужа. Та й тобі б не сподобалося там, — попри жвавий діалог, Марко встигав впорядкувати залишки речей, які потрібно відправити у Львів.

—     Чому ти так думаєш?

—     Бо я тебе знаю, Белло! — Марко підійшов ближче, щоб бачити обличчя дівчини або, щоб вона його, і зрозуміла серйозність його слів. — Мені справді шкода, що так все вийшло. Але ніщо і ніхто не зупинить мене. Зранку я вилітаю.

—     Це все? Що?! Це кінець?! Марко, як ти можеш мене от так кинути?! Невже ти мене не кохаєш?! А два роки...

—     Мені зараз не до почуттів, Белло! Я маю закінчити одну справу, тоді повернемось до цієї розмови.

Двері грюкнули і цокання каблуків за ними помалу стихало, Килинський почувався гнидою. Він і не згадав про Беллу, коли завертілося все навколо діла в Україні, не подумав про її почуття. На її «невже ти мене не кохаєш?» Марко гадки не мав, що відповісти. Здається, він ніколи не задумувався над своїми почуттями. Зустрічаються так зустрічаються, усі ж так роблять.

—     Зараз це не важливо. Зранку літак і я нарешті покінчу з минулим.

Ступивши крок з літака, Килинський, ніби, не дихав усі довгих чотирнадцять років. Усвідомлення того, що він тепер буде тут жити, працювати,  наповнювало його якоюсь особливою енергією.

Напередодні він домовився, що його багаж мають завести в орендовану квартиру в центрі, сам же він планував направитись в приміщення свого нового проекту. Автомобіль теж уже чекав на нього на парковці недалеко аеропорту, не одразу, але все ж Марко вирішив подзвонити матері, хай і була вона ображена на нього через Беллу, це він точно знав, і злилась на його рішення переїзду.

—     Привіт, мам, як ти?

—     Добре. Ти уже там?

—     Так, якраз вийшов із аеропорту. Щодо Белли..

—     Я б хотіла про це поговорити особисто, Марко. Але скажу одне, я тебе не можу зрозуміти, сину. От чесно, не можу. Белла в сльозах дзвонила до мене після вашої розмови. Ось те твоє рішення повернутися уже має негативні наслідки, подумай, що буде далі.

—     Мені шкода, що так вийшло з Беллою.

—     Мені теж.

Раптом голова стала важкою і починала боліти, Марко ніяк не міг зрозуміти, звідки стільки проблем з’явилося. Він не міг собі дозволити відволікатись, зараз бажання вияснити причину його зіпсованого дитинства та знайти винних затьмарювало усе інше.

Старший чоловік, який займався ремонтом поверхів, де мали знаходитися кабінети нового журналу, жваво розрахунки руками, пояснював, що було і ще буде зроблено. Марко вловлювання через раз, в його уяві тут уже кожен куточок заповнений меблями і людьми, робочий процес кипить, усі на телефонах, хтось свариться між собою через не ту фотографію на обкладинці, інші ж попивають каву і пальцями тицяють клавіші ноутбука. Спогади  прийшли самі, усе, як в дитинстві. Він пам’ятає кожну деталь, кожну людину, кажеш запах, який був тут тоді.

—     Марко, рада тебе бачити,  — молода дівчина з ідеально вкладеним каре, тепло обійняла Килинського при тому ще й в щоку цьомнула. — Я думала, ми маємо наступного тижня зустрітися. Щось трапилося?

—     Таню, ти, як завжди, прекрасна.

—     Ай, дякую. І все ж, виникли якісь проблеми?

—     Ні, на щастя, усе йде за планом. Так, я казав, що зустрінемося наступного тижня, але я не витримав і прийшов уже сьогодні.

—     Хай вгадаю: одразу з літака, так? — Килинський винно стиснув плечі і усміхнувся, Таня лиш рукою махнула, мовляв невиліковний випадок. — Ти трудоголік, ти ж знаєш? Дозволь, начальнику, я тебе перша привітаю. Усе, майже, все готово.

—     Так, майже. Думаю, з квітня уже можна буде набирати працівників. Не називай мене так. Це смішно, — Марко не зміг стримати сміху від звання «начальника», навіть в Італії ніхто його так не кличе.

—     Ще раз дякую за таку можливість. Ти не уявляєш, як багато ти для мене зробив. Можна сказати, ти мене врятував. Останні місяці в мене були не найкращими, правду кажучи, а твоя пропозиція, як світло в кінці тунелю.

—     Не перебільшуй, я лише роботу запропонував. Крім того, ми ж уже працювали разом, тому іншого кандидата я і не шукав. Ця посада пасує тільки тобі, Таню. Я ні на хвилину не задумувався над іншою кандидатурою.

***

Вернувся Остап додому майже над ранок і без машини. Одразу ліг спати, бо знав, що день має бути дуже нелегким.

Уляна уже сиділа за столом і наминала салат, при тому весь час тримаючи телефон в руках. Один погляд на сестру змусив знову злитись. Він її любив, дуже сильно, не крив цього. Але... Було оте «але», яке за всі двадцять років існування сестри, бісило його невимовно — її безвідповідальність.

Остап сів, поглядом свердлячи задоволена Уляну, вона його не помічала, не те, щоб його стан відчути.

—     Уляно, ти можеш відкласти телефон на декілька хвилин? — Сестра, як завжди, не чула звернень, коли вона занурювалась в віртуальний світ, все довкола переставав існувати. — Улька!

—     Що?!

—     Коли це ти брала мою машину, га? Признавайся!

—     Не брала. З чого ти взяв? — Ангельське обличчя стало ще більше ангельським. Остап, дивлячись на сестру, розумів, що її вигляд по-дитячому дрібне обличчя, худорлява та дрібна, вводив в оману кожного. Та, на жаль, характер не відповідав зовнішності.

—     Не знаю, навіть. Можливо, бо несподівано посеред дороги авто почало диміти?! Скільки разів я вже просив і наказував, щоб ти не рухала мого автомобіля! Тобі мало свого?!

—     Ой, ну взяла разочок! Розкричався, ніби, кінець світу прийшов. Як завжди, братику, панікуєш.

—     Улька, я тебе попереджаю останній раз, — дівчина лише похитала своїм каштановим коротким бобом і зовсім серйозно не сприймала слова Остапа.

Більше Остап не міг терпіти байдужості сестри, він нічого і не поїв, хотілося просто піти подалі від цього будинку.

—     Знову сваритесь? — Марина Богданівна елегантно сіла на своє місце за столом, вона не чула, про що говорили її діти та не важко було вгадати, що це була сварка. Уляна стиснула руку матері, вони були дуже схожими у всьому.

—     Ні, мамо, не сваримось. Чого б це? Ми дискутуємо.

—     Остапе...

—     Мені пора. У мене сьогодні кілька зустрічей і фотосесій. Буду пізно.

—     Так ти не поснідав. Як так йти? Голодним... — Остап не чув останніх слів, він уже зачиняв двері і з полегшенням видихнув важке повітря, що застило в легенях.

—     Не турбуйся, мамочко, люба моя, — Уля поцілувала руку матері, та ж одразу засяяла від щастя. — Це ж Остап. Ти знаєш, який він. Ну, не сумуй.

—     Ой, Уляночко, я не можу з твоїм братом навіть нормально поговорити. Він так змінився. Чого б це? Як гадаєш?

—     Не знаю. Не знаю, чесно. Давай снідай уже, яке все смачне.

Таксі дуже невигідний вид транспорту, коли цілий день розписаний по годинах, а місця зустрічей розкидані в різних частинах міста. Та іншого виходу Остап не мав. Брати авто сестри не хотів, воно йому ніколи не було до вподоби, та й яскраво-жовтий це вже точно не його колір. І мами просити не хотілося, тоді треба буде розповідати події вечора.

Курси були останніми у списку завдань і сил на них не було. Вже давно таким замученим не почував себе. Та єдине, що його тримали не відмовитись від них сьогодні, це розмова з Наталею. Йому було неприємно, як все вийшло вчора.

Лія ж була, як на голках, от відчувала, що Остап з нею заговорить. Хотілося відкласти цю бесіду так на кілька днів, а то і тижнів. Обличчя видавало, що Остап виснажений, але при тому усміхався до усіх своїх «учнів», Лію совість почала гризти, що думає лише про себе. Попри совість, після закінчення занять Наталя використала той момент, що Остапа зайняла інша дівчина питаннями про якийсь конкурс, і тихенько вислизнула з приміщення.

—     Наталю!

—     Чорт! — Вона зупинилась, вдаватися, що не  чула, хоч при такому шумів на вулиці, це було цілком реально, було б дном. — Привіт. Як машина?

—     Ще в ремонті. Сьогодні жахливий день без неї.

—     По тобі видно,  — Лія знову почала бігати поглядом то на дорогу під її ногами, то десь по боках, Остап знову замилувався її знітенням. — Вибач, вийшло не дуже.

—     Та ні, я знаю, що вигляд у мене сьогодні не з найкращих. Що тут приховувати, — Остап підійшов ближче, можна було відчути тепло, яке йшло від його тіла, а обличчя було за кілька сантиметрів від Наталиного. — За вчора вибач, не так я уявляв цей вечір. Добре, що Марко зустрівся, але все я хотів тебе сам відвести додому.

—     Ага... тобто, нічого не сталося. Це ж не твоя вина, — і тут Лія бовкнула зайвого, ще тільки не вистачало, щоб сама доповнила, що можна повторити.

—     Тут ти права, тому я хочу тобі компенсувати стрес і запросити на обід, — ото хитрий, не вечеря, не побачення, а просто обід. Безневинно так, але точно з прихованими інтересами. І знову Лія була на роздоріжжі, щось їй підказувало не погоджуватися, але з іншого боку слова Нелі так і верещали, щоб спробувати. Остап очарував своєю чарівною усмішкою, не хотілося все ж впустити щось хороше, якщо це просто страх говорить через її «не хочу».

—     Остапе .

—     Секунду, маєш ще хвилину на роздуми, — він відійшов і дихати стало легше, і жар раптом відійшов. Лія таки використала цю хвилину, щоб подумати.

Невідомий номер висвітлився і колись Остап не прийняв такий дзвінок, але відколи став тим, ким став, і про нього стало відомо багатьом йому невідомих людям, такі дзвінки стали нормою.

—     Слухаю.

—     Який же ти діловий, аж голос не впізнати. Не заважаю?

—     Марко? — Контактів друга він не мав, тому думав якось їх пробити, щоб подякувати за порятунок і просто зустрітися. — Який я радий, що ти подзвони. Сам збирався знайти тебе, але сьогодні був шалений день.

—     Я тебе випередив. Як завжди, до речі. Тому ти діставав на горіхи від баби Клави частіше, —  обоє засміялись від таких давніх спогадів, вони мали, що згадати і розказати один одному. — Врятували твоє авто?

—     Ще рятують, а я, як без рук, без нього.

—     Ти не хочеш сьогодні зустрітися? Ти обираєш місце, я плачу. Гаразд?

—     Ну, давай. Мені не зашкодить розвіятись трохи. Додому зовсім не хочу.

—     Ти де зараз? Я під’їду.

—     Та я тут в центрі,  — Остап глянув на Лію, яка все ще стояла на місці, йому не хотілося змушувати її чекати. — Я скину тобі адресу у повідомлення, добре? Мене чекає Лія, у нас тут невелика розмова. Не хочу, щоб вона передумала.

—     Лія? Щодо неї, Остапе.

—     Про неї теж поговоримо. Зустрінемося.

Остапа Марко знав добре, попри стільки років розлуки, він не вірив, що його друга модна обвести навколо пальця. Але саме ця дівчина якраз це і робила. Не міг Килинський позбутися відчуття, що вона з ним грається, хоча її засоромлення виглядало цілком правдивим.

Край губ одразу піднявся, коли згадка моменту боротьби Наталі з паском безпеки, промайнула пам’яті. І все ж, всякі екземпляри зараз водяться, він мусить розказати Остапу про їхню розмову в машині.

Остап на раз два уже повернувся га своє місце, тільки цього разу Лія завчасно відійшла на крок назад. Чомусь така спроба втечі розсмішила, бо він зовсім не збирався здаватися.

—     То, яка твоя відповідь? Пообідаєш зі мною?

—     Добре, пообідаємо.