Рубрика "Кохання".

«І не важливо з якої ноги Ви встаєте, важливо – з яким настроєм Ви живете!»

Неля увірвалась в коридор, як ураган, при тому ногу мало не підвернула. Щось там хруснуло, коли нога пішла вбік на височезних підборах, але їй було байдуже.

Світло не вмикала, коли побачила постать на дивані, освітлену ліхтарями з надвору.

— Я правильно все бачила? Лія! Що, в біса, це було? З ким ти цілувалась? Розказуй і то вже!

— Це мене цілували.

— Ну, виглядало зовсім інакше. То хто це був? І чому він тебе цілував?

— Марко, — Неля скинула взуття і сіла біля подруги з роззявленим ротом.

— Нічого собі. Але чому?

— Він вчепився, що я брешу Остапу. Знову почав про те, що я маю йому все сказати. Коротше, я й сама не знаю, навіщо він це зробив.

— Охрініти! І як було?

— Нелька, блін!

— Що?! Я маю сказати, як це виглядало збоку?

— Я хочу забути про цей поцілунок.

— Та не вже?! — Лія хотіла забути, так себе переконувала, але в її мозку був інший план. Єдине про що вона думала, це якраз і був поцілунок. — Що було потім?

— Я втекла, коли Марко нарешті відсторонився трохи.

— А Остап?

— Я сказала, що голова розболілася. Та й це уже був кінець вечора.

— Ні, кінець не був. Остап тебе відвіз і вернувся.

— Клас! Зіпсувала йому виставку.

— Не думаю. Думаю, він більше тобою переймався, аніж усіма людьми на виставці. Ти йому справді подобаєшся.

— Так. Але...

— Але він тобі ні. Я зрозуміла, коли вас разом побачила. Що тепер робити будеш?

— Чесно поговорю з Остапом. Я не хотіла його образити, а що вийшло? Його друг дитинства мене цілує, Остап відкрито натякає, що відчуває до мене більше, ніж симпатію, і готовий зробити все. А я не маю сміливості йому про все розказати.

— То ти поговориш з ним? Точно?

— Так.

— А Марко?

— Сподіваюсь, ми не зустрінемося більше.

— Сто відсотків, що зустрінеться. Який це раз був? Третій? Це уже не випадковість.

— Ще й Роман додається. Я ж лише роботу хотіла знайти.

***

Неуважність Марка на дорозі мало не закінчилась аварією, на роботі теж сидів і в одну точку глядів. Весь час минулий вечір крутився в голові і той поцілунок. Слова Богдана теж луною дзвеніли щораз голосніше про його нетерплячість.

Так, він поплатився через свою нетерплячість. Він не міг більше чекати, коли Остап зрозуміє, що Дія не хоче з ним бути. Він знав, що вона не передумала. Але цілувати не треба було, хоча сильно хотілося.

Вловив момент і одразу його використав, але одразу опісля Лія зникла разом з Остапом. Килинський боявся, що дівчина на зло йому справді зблизився з другом дитинства.

— Друже, що ти витворяєш? — Толік навіть пропустив нараду в університеті, щоб поговорити з другом. Випадково вони з Нелею зловили пікантну ситуацію між Марком і Лією. Чубач не признався, що він знає цього ловеласа, як Неля назвала. — З яких це ти пір незнайомих дівчат цілуєш? На тебе не схоже.

— Я її знаю. Три рази бачилися, — Анатолій стрибнув на крісло з круглими очима від здивування.

— Багато. А хіба в тебе нема дівчини? Белла — щось таке пригадаю.

— Знову дуркуєш? А щодо Белли, то х реакції не мій від’їзд, роблю висновок, що ми не пара більше.

— Та ти в розпачі, друже! Я бачу. Белли тут нема, а ця дівчина є. То чого цілував її? Сподобалася?

— Не верзи дурниць! — Марко ручкою встав і підійшов до вікна. Він і сам довго думав, що власне відбулося того вечора. Так, він хотів цього, хотів її поцілувати. Але це все пояснюється не почуттями, а простою фізіологією. Марко признав, що вона гарненька, то чого б це йому не можна було її поцілувати. — В Остапі справа. Вона з ним нечесна. Не хоче зустрічатися, але все ж ходить з ним на побачення. Ще й на виставку ,як вирядилась.

— Марко, ти зараз про Остапа турбуєшся чи ревнуєш цю дівчину? — Толік уже цілком серйозно питав, зміни, які з’являлись на обличчі друга при згадці про Остапа та Лію, не можна не побачити.

— Вона мені ніхто. А поцілував, щоб вивести її з рівноваги. Як треба буде, то і з Остапом поговорю і розкажу все.

— Воу! Ану пригальмуй! Не біжи наперед, Килинський. Ти ж реально не в курсі, що там між ними. І друга втратити можеш на раз-два. Не роби нічого, не поговорити зі мною, добре?

— Я зараз і не збираюся нічого робити. Тепер її хід.

— Дуже радий чути таке, розумно, — Марко знову сів за стіл, але напруження не зникло.

— У мене робота зараз на першому місці.

— Мені теж треба зосередитися на роботі і не відволікатися. Іду я до своєї помічниці, маємо ще доробити все до лекції в кафе.

— Толь, не кажи цій своїй помічниці, що ми знайомі. Нехай нічого не знає.

— Ох, брате, ти проблем хочеш? З цього виникнуть проблеми. А я буду разом з тобою в них борсатися, як мухи в лайні.

— Як завжди, оптимістично і колоритно.

— Я пішов. І нічого не скажу, обіцяю.

Марко провів Чубача до виходу, Кіра якраз перекладала папери з місця на місце. Він і забув, що не познайомився ще з новою працівницею, якраз буде нагода поговорити.

— Кіро, — рудоволоса панянка підстрибнула на місці усе, що було в руках, так і розлетілося по усій підлозі. Кіра нервово усміхнулась і так пильно вдивлялась в начальника, ніби, на ньому картина намальована. — Вибач, не хотів налякати.

— Ні... нічого... воно... само. Ви щось хотіли?

— Новенький вже оформила всі документи? Вона вже на місці? — Тут Кіра зблідла, аж піт га чолі вийшов. Вона знову і знову стискала губи і кусала їх.

— Ще ні.

— Прошу тебе пришвидшити увесь процес. Треба уже правами починати. І я хочу з нею особисто поговоримо, щоб знала, чого я вимагаю.

— Звичайно. Одразу до вас.

— І, до речі, Кіра, нагадай мені, щоб змінити назву рубрики.

— Нагадаю, звичайно, — Килинський поспішив до кабінету, одразу сів за нотатки до завтрашньої наради, щоб тільки викинути з голови поцілунок.

— Нагадаю. Хай спершу знайду цю Довговолоску, — Кіра теж взялась підбирати кожну картку паперу, які розлетілись по всій підлозі. — А що поганого в назві «Кохання». Рубрика «Кохання». Все цілком зрозуміло.

***

Лія гляділа на годинник і хотіла, щоб все швидше закінчилось. Зустріч із Романом була їй зовсім неприємною. Саме Роман був її «хлопцем» на літо багато років тому.

Лія не заперечувала, що він їй тоді подобався. Він усім у класі подобався, окрім хіба Нелі. Вона чогось недолюблювала його, але ніколи не пояснювала чому.

Тільки літо минуло, а Роман став крутим настільки, що спілкувався тільки з такими ж крутими, до яких Лія ніколи відношення не мала. Потім він їй теж переподобався, бо став дуже зрозумілими і хвальком. Або то вона швидше не помічала просто.

Чому її мама раптом вирішила передати її документи саме через Романа, було таємницею. Хоча певні здогади кружляли в голові і вони зовсім не подобалися.

Біля під’їзду зупинилось авто, чорне і дуже дороге. Таке неважко визначити навіть такій необізнаній в автосфері, як Лія.

— Цілком відповідає Роману, — його батько був власником мережі аптек і був дуже впливовою особою у місті. Статус усі в родині Романа полюбляли підкреслювати дорогими речами і авто теж. — Привіт.

— Наталочко, — і славнозвісне «Наталочко», від якого в Лії око сіпалося. Роман вмів так вимовити її ім’я, що точно хотілося його змінити. — Ти стала ще прекраснішою, шкода, що ми так рідко бачимось.

— Ну, ми уже не в школі. Життя розкидало. У тебе, як справи? — Як справи йшли й так видно було, але Лія дівчинка вихована тому і запитала, щоб не мовчати.

— Добре, — Роман розплився в усмішці, колись вона дуже дивно діяла на Наталю. Зараз таку дію, а то й ще більшу, викликала згадка про поцілунок. — От недавно став начальником фінансового відділу у великому видавництві.

— Ого! Молодець!

— Твоя мама казала, що ти влаштовуєшся на роботу і документи потрібні. Випадково в місті зустрілися, вона така щаслива, що ти будеш тут працювати, — Лія аж язик прикусила від таких заяв. Чи то Роман зовсім не розуміється на людях, чи то її мама уже зовсім переграла своє «щастя». — Казала, документи потрібні терміново, а я й так мав їхати, от, думаю, візьму. Не чужі ж люди.

— Дякую, — Лія уже вкотре переконалася, що їй варто піти на якийсь майстер клас, де навчать, що говорити у незручних ситуаціях. Бо одним «дякую» не вижити довго. На щастя, телефон задзвонив і врятував від незручного продовження розмови. — Це з роботи, мушу відповісти.

— Звичайно. Мені пора, але якось зустрінемося, правда?

— Ага.

Хто дзвонив, Лія не знала, номер був невідомим, але вже якщо вона йде на роботу, то цілком логічно звучало. А от її «ага» було далеке від логічного і відчуття дежавю з’явилося. Хто б там не дзвонив, він був наполегливим, та й вже пасувало відповісти.

— Алло, — точно була жінка по ту сторону, вона голосно вигукнув «ура» і захихотіла, як дитина.

— Пані Наталю, я вас знайшла. Це Кіра, ви проходили на співбесіду, пам’ятаєте?

— Пам’ятаю! — Ще б пак, як пам’ятає, але уже надію втратила, що вона пройшла. — Щось сталося?

— Так, вас взяли. Вибачте, що так пізно вас повідомляю. І мене сталася невелика... а... халепа.

— Нічого! Це не страшно. Мене взяли? Справді?

— Так. Ви б могли зайти до нас? Було б добре, якщо сьогодні.

— Я буду.

— Супер, я вас чекаю.

Наталя не могла повірити, що вона таки отримала той заповідний дзвінок. До квартири верталась, як ураган, змінюючи все на шляху. Швидко переодяглась і одразу ж побігла у бік видавництва. Таки добре, що мама документи передала, які Лія забула через поспіх, з яким виїжджала з дому. Ніби, відчувала її мама, що ззнадобитися.

Серце дівчини так і хотілося вистрибнути, в широкому холі величезного будинку люди ходили туди-сюди не помічають один одного. Повітря було просякнуте «роботою», саме цього і бажала Лія, бути однією з клітин неперервного потоку роботи. Натиснувши на кнопку ліфта, вона знала, що це той момент, коли її життя зміниться.

Кіра уже повідомила Килинського, що нова працівниця має прийти з хвилини на хвилину. Він, чесно собі в цьому признався, зовсім не хотів сьогодні ніяких зустрічей. Та таких привілеїв, бо ж начальник, він не мав.

Марко уже кілька днів старався переконати Богдана, щоб той завів до своєї сестри. Килинський, звичайно, міг і сам дізнатися, де вона і піти напряму, але глибока повага до цього старого не дозволяла такого вчинити. Він знову хотів подзвонити, думав, які слова підібрати, щоб достукатися, як тут пан Богдан сам подзвонив.

— Слухай, малий, я одразу до діла приступлю. Довго я думав після твоїх дзвінків, довго. Якось вже не пасує мені так зациклюватись в моєму то віці, але що поробиш, вмієш ти натиснути правильні кнопки і душі, — Богдан замовк, мабуть, занадто він розщедрився на слова.

— Вибачте. Я не хотів тиснути на вас.

— Молодість, — десь по ту сторону старий хмикнув і засміявся водночас. Ніби і розумів Марка, але і вже забув, як це. — Коротше, малий, я тобі скажу, де Пелагія. Тільки ти на дуже не надійся, добре?

— Добре.

— Ах, брешеш. Та я серйозно кажу, не лелій даремної надії на розмову. Хвороба її з’їдає, та Пелагія, яку ми знали, уже майже повністю зникла.

— І все ж, я спробую. Якщо дозволите, я до вас приїду.

***

Неля цілком поринула у процесі планування зустрічі, яке мало відбутися у кафе неподалік. Хоча спершу вона і правда була категорично проти, зараз запалилась ідеєю. Креативності Чубачу не забереш, тут вона визнавала, але знала, що такий порив креативності швидше був викликаний його нудьгою і стінах університету.

Толік щось дуже жваво обговорювати із власницею, яка так і сяяла під час розмови. Ще б пак! Там уже список із тридцяти студентів був, а ще не кінець терміну, щоб записатися. Звісно, що більшість були саме студентки, але Неля розуміла, сама такою ж була. Тільки її викладач став уже її, так вона думала.

— Ну, готова? Слухай, я знаю, ти казала про якийсь там план...

— Я зроблю.

— Справді? З чого це така доброта? Не захворіла бува? — Велика долоня Толіка так і накрила дівоче чоло. Його рука була, як жар, тому Неля ще подумає, хто тут хворий. І раптом таки згадала, що варто скинути його руку, щось він аж занадто радісно шкіриться.

— Добре все. Але ти і документи, то несумісне. Краще сама раз зроблю, аніж потім переробляти за тобою і нервуватися.

— Ти моя спасителька!

— Знову дуркуєш? Ти неймовірний, знаєш?

— До речі, як там твоя подруга? Ти ж наче не знала того, з ким вона цілувалась.

— Нормально, мабуть. Ситуація трохи заплутана, але вона має усе виправити сьогодні. Хай би вже сьогодні, бо буде знову мучитися.

— Доообре. Я не зрозумів, але має все налагодитись, так?

— Так.

— Знову одне, так і мучить мене питання, твоя подруга зустрічається з Остапом? Я питаю, щоб чого зайвого не написати, — Толік не хотів вплутуватися в історію Килинського і подруги Нелі, та якось так нецікаво бути осторонь. Та й цікавість була вічним його гріхом.

— Ні. Вони не зустрічаються.

— Просто, виглядало інакше на виставці. Разом прийшли, під руку...

— Ні, не зустрічаються. І не будуть.

— Справді? А ти впевнена в цьому.

— Цілком. То ти вже подумав над завданнями?

— Так, я їх уже зробив. Син декана до тебе більше не чіпляється?

— Ні, — Неля не встигла і подумати, що відповісти таке питання вибило її з колії. Але і нагадало, що Чубач мав бути частиною плану, а вона точно про нього забула. Гуляє тут з ним, як старі друзі, час весело проходить, але ж ніякої реакції в Миколи не може бути, він то не знає про це все. — Усе нормально, то непорозуміння було.

— Ти кажи, якщо щось буде не так, — погляд Толіка змінився, Неля не вміла описати його. Але те, що викликав в ній цей погляд, бентежило і зігрівало водночас. Лише слова, а змусили її почувати себе в безпеці, ніби, він міг закрити цілий світ для неї.

— Я мушу йти. Потім побачимось.

***

Лія гляділа на годинник і хотіла, щоб все швидше закінчилось. Зустріч із Романом була їй зовсім неприємною. Саме Роман був її «хлопцем» на літо багато років тому.

Лія не заперечувала, що він їй тоді подобався. Він усім у класі подобався, окрім хіба Нелі. Вона чогось недолюблювала його, але ніколи не пояснювала чому.

Тільки літо минуло, а Роман став крутим настільки, що спілкувався тільки з такими ж крутими, до яких Лія ніколи відношення не мала. Потім він їй теж переподобався, бо став дуже зрозумілими і хвальком. Або то вона швидше не помічала просто.

Чому її мама раптом вирішила передати її документи саме через Романа, було таємницею. Хоча певні здогади кружляли в голові і вони зовсім не подобалися.

Біля під’їзду зупинилось авто, чорне і дуже дороге. Таке неважко визначити навіть такій необізнаній в автосфері, як Лія.

— Цілком відповідає Роману, — його батько був власником мережі аптек і був дуже впливовою особою у місті. Статус усі в родині Романа полюбляли підкреслювати дорогими речами і авто теж. — Привіт.

— Наталочко, — і славнозвісне «Наталочко», від якого в Лії око сіпалося. Роман вмів так вимовити її ім’я, що точно хотілося його змінити. — Ти стала ще прекраснішою, шкода, що ми так рідко бачимось.

— Ну, ми уже не в школі. Життя розкидало. У тебе, як справи? — Як справи йшли й так видно було, але Лія дівчинка вихована тому і запитала, щоб не мовчати.

— Добре, — Роман розплився в усмішці, колись вона дуже дивно діяла на Наталю. Зараз таку дію, а то й ще більшу, викликала згадка про поцілунок. — От недавно став начальником фінансового відділу у великому видавництві.

— Ого! Молодець!

— Твоя мама казала, що ти влаштовуєшся на роботу і документи потрібні. Випадково в місті зустрілися, вона така щаслива, що ти будеш тут працювати, — Лія аж язик прикусила від таких заяв. Чи то Роман зовсім не розуміється на людях, чи то її мама уже зовсім переграла своє «щастя». — Казала, документи потрібні терміново, а я й так мав їхати, от, думаю, візьму. Не чужі ж люди.

— Дякую, — Лія уже вкотре переконалася, що їй варто піти на якийсь майстер клас, де навчать, що говорити у незручних ситуаціях. Бо одним «дякую» не вижити довго. На щастя, телефон задзвонив і врятував від незручного продовження розмови. — Це з роботи, мушу відповісти.

— Звичайно. Мені пора, але якось зустрінемося, правда?

— Ага.

Хто дзвонив, Лія не знала, номер був невідомим, але вже якщо вона йде на роботу, то цілком логічно звучало. А от її «ага» було далеке від логічного і відчуття дежавю з’явилося. Хто б там не дзвонив, він був наполегливим, та й вже пасувало відповісти.

— Алло, — точно була жінка по ту сторону, вона голосно вигукнув «ура» і захихотіла, як дитина.

— Пані Наталю, я вас знайшла. Це Кіра, ви проходили на співбесіду, пам’ятаєте?

— Пам’ятаю! — Ще б пак, як пам’ятає, але уже надію втратила, що вона пройшла. — Щось сталося?

— Так, вас взяли. Вибачте, що так пізно вас повідомляю. І мене сталася невелика... а... халепа.

— Нічого! Це не страшно. Мене взяли? Справді?

— Так. Ви б могли зайти до нас? Було б добре, якщо сьогодні.

— Я буду.

— Супер, я вас чекаю.

Наталя не могла повірити, що вона таки отримала той заповідний дзвінок. До квартири верталась, як ураган, змінюючи все на шляху. Швидко переодяглась і одразу ж побігла у бік видавництва. Таки добре, що мама документи передала, які Лія забула через поспіх, з яким виїжджала з дому. Ніби, відчувала її мама, що ззнадобитися.

Серце дівчини так і хотілося вистрибнути, в широкому холі величезного будинку люди ходили туди-сюди не помічають один одного. Повітря було просякнуте «роботою», саме цього і бажала Лія, бути однією з клітин неперервного потоку роботи. Натиснувши на кнопку ліфта, вона знала, що це той момент, коли її життя зміниться.

Кіра уже повідомила Килинського, що нова працівниця має прийти з хвилини на хвилину. Він, чесно собі в цьому признався, зовсім не хотів сьогодні ніяких зустрічей. Та таких привілеїв, бо ж начальник, він не мав.

Марко уже кілька днів старався переконати Богдана, щоб той завів до своєї сестри. Килинський, звичайно, міг і сам дізнатися, де вона і піти напряму, але глибока повага до цього старого не дозволяла такого вчинити. Він знову хотів подзвонити, думав, які слова підібрати, щоб достукатися, як тут пан Богдан сам подзвонив.

— Слухай, малий, я одразу до діла приступлю. Довго я думав після твоїх дзвінків, довго. Якось вже не пасує мені так зациклюватись в моєму то віці, але що поробиш, вмієш ти натиснути правильні кнопки і душі, — Богдан замовк, мабуть, занадто він розщедрився на слова.

— Вибачте. Я не хотів тиснути на вас.

— Молодість, — десь по ту сторону старий хмикнув і засміявся водночас. Ніби і розумів Марка, але і вже забув, як це. — Коротше, малий, я тобі скажу, де Пелагія. Тільки ти на дуже не надійся, добре?

— Добре.

— Ах, брешеш. Та я серйозно кажу, не лелій даремної надії на розмову. Хвороба її з’їдає, та Пелагія, яку ми знали, уже майже повністю зникла.

— І все ж, я спробую. Якщо дозволите, я до вас приїду.

***

Неля цілком поринула у процес планування зустрічі, яке мало відбутися у кафе неподалік. Хоча спершу вона і правда була категорично проти, зараз запалилась ідеєю. Креативності Чубачу не забереш, тут вона визнавала, але знала, що такий порив креативності швидше був викликаний його нудьгою і стінах університету.

Толік щось дуже жваво обговорювати із власницею, яка так і сяяла під час розмови. Ще б пак! Там уже список із тридцяти студентів був, а ще не кінець терміну, щоб записатися. Звісно, що більшість були саме студентки, але Неля розуміла, сама такою ж була. Тільки її викладач став уже її, так вона думала.

— Ну, готова? Слухай, я знаю, ти казала про якийсь там план...

— Я зроблю.

— Справді? З чого це така доброта? Не захворіла бува? — Велика долоня Толіка так і накрила дівоче чоло. Його рука була, як жар, тому Неля ще подумає, хто тут хворий. І раптом таки згадала, що варто скинути його руку, щось він аж занадто радісно шкіриться.

— Добре все. Але ти і документи, то несумісне. Краще сама раз зроблю, аніж потім переробляти за тобою і нервуватися.

— Ти моя спасителька!

— Знову дуркуєш? Ти неймовірний, знаєш?

— До речі, як там твоя подруга? Ти ж наче не знала того, з ким вона цілувалась.

— Нормально, мабуть. Ситуація трохи заплутана, але вона має усе виправити сьогодні. Хай би вже сьогодні, бо буде знову мучитися.

— Доообре. Я не зрозумів, але має все налагодитись, так?

— Так.

— Знову одне, так і мучить мене питання, твоя подруга зустрічається з Остапом? Я питаю, щоб чого зайвого не написати, — Толік не хотів вплутуватися в історію Килинського і подруги Нелі, та якось так нецікаво бути осторонь. Та й цікавість була вічним його гріхом.

— Ні. Вони не зустрічаються.

— Просто, виглядало інакше на виставці. Разом прийшли, під руку...

— Ні, не зустрічаються. І не будуть.

— Справді? А ти впевнена в цьому.

— Цілком. То ти вже подумав над завданнями?

— Так, я їх уже зробив. Син декана до тебе більше не чіпляється?

— Ні, — Неля не встигла і подумати, що відповісти таке питання вибило її з колії. Але і нагадало, що Чубач мав бути частиною плану, а вона точно про нього забула. Гуляє тут з ним, як старі друзі, час весело проходить, але ж ніякої реакції в Миколи не може бути, він то не знає про це все. — Усе нормально, то непорозуміння було.

— Ти кажи, якщо щось буде не так, — погляд Толіка змінився, Неля не вміла описати його. Але те, що викликав в ній цей погляд, бентежило і зігрівало водночас. Лише слова, а змусили її почувати себе в безпеці, ніби, він міг закрити цілий світ для неї.

— Я мушу йти. Потім побачимось.