Рубрика "Кохання".

«Зміни – закон життя. І ті, хто дивиться тільки в минуле чи лише на сьогодення, безперечно – пропустять майбутнє.»

Джон Ф. Кеннеді

Неля сиділа за неймовірно білим столиком у кафе недалеко від університету, колупала салат виделкою так і нічого не з’ївши. Думки її десь витали і розліталися на мільйон ще менших.

Після того, як Анатолій пішов обідати, Неля не могла собі місця знайти. Відчуття, що спалилася не покидало ні на секунду. Одне тішило, що Микола таки занервував. Одразу підійшов і почав випитувати щодо за такий обід, для чого і таке подібне.

— Привіт. Що з тобою? Щось погане сталося?

— Я спалилася. Це точно. Анатолій точно щось запідозрив.

— Я не розумію. Хоча я казала, що ідея дурна.

— Ідея геніальна, це я дурна. Не треба було бути з ним такою непривітною. А то така різка зміна точно стала помітною.

— Ти так переживаєш?

— Так! Мій план може закінчитись, не почавшись ще реалізовуватись. Це ж жах!

— Скажеш, що в тебе ПМС, — Неля не втрималась і підтримала Лію у хихотінні. Настрій в Наталі був відмінний, у неї якраз було хороше передчуття щодо майбутньої роботи, бо чогось впевнена була, що саме її візьмуть. — В таке точно повірить.

— Дякую, ти завжди знаєш, що сказати і зробити, щоб мені стало краще.

— Пощастило тобі.

— Коза! Як співбесіда пройшла?

— Ну, це не була співбесіда. Швидше практичне завдання. Коротше, ми мали написати відповідь на задане питання. І мені, звичайно, почалось про проблемне кохання.

— О! Як знак, мабуть. І що? Написала?

— Ага, написала і залишилась задоволена. Сподіваюсь, що їй теж сподобається.

— Їй?

— Угу, головний редактор — жінка. Вона гарна, але така...

— Жахає, як тільки заходить в приміщення?

— Так. Точно так. Я так хочу цю роботу. Не знаю, от відчуваю, що воно моє.

— Значить, так і буде. Вип’ємо соку за наші сподівання.

— Давай, — телефон Лії завібрував, очі округлились, а усмішка зникла. — О, ні.

— Хто там?

— Мама.

— Тітка Євдокія дзвонить? Чого б це? Як думаєш?

— Не знаю, але добром це не закінчиться. Вона не дзвонила, як тільки я поїхала. Чого зараз?

— Піднімай. Ну, говори давай.

— Алло, як справи? — Кожен м’яз на обличчі Наталі завмер в очікуванні, попри те, що Неля й так бачила, що щось там по ту сторону телефону діється, вираз не змінився. — Хто ти кажеш? Роман? Нічого не треба, мам. Так, я знаю. Добре, мам. Дякую, па.

— Що таке? Що сказала тітка?

— Кінець світу, Нель. Проблема на мою голову.

***

Марко з самого ранку поїхав до Богдана на базар, таки він не зміг себе змусити почекати хоча б до години десятої. Восьма ранку, а він уже під дверима чекає. Було трохи соромно за свою нетерплячість, але краще він тут буде міряти периметр, аніж вдома біситись.

Чомусь пан Богдан не був здивований, коли побачив біля свого робочого місця Килинського, тільки посміявся, швидше до себе, ніж до гостя, і задзвенів ключами в руках.

— А ти зовсім не змінився я бачу.

Вузький довгий і темний коридор здавалося ніколи не закінчиться, пан Богдан помалу шкандибав, роки вже не дозволяли бігати, як замолоду. Марко відчував, як руки пітніють і серце починає битися в разів два швидше. Він, ніби, мав доторкнутися до минулого, фізично відчути його.

Нарешті господар зупинився, знову ключі задзвеніли і старий замок гучно затріскотів. Напівтемрява створювала зловіщу атмосферу, одна зі стін була заставлена ящиках. Їх там було зі штук десять, як міг Марко швидко оцінити, але і то здавалося там цілий скарб заховали.

— Твоя нетерплячість колись тебе погубить, малий, — старий засміявся, увійшов вглиб приміщення і секунду оглядав коробки. — Звичайно страшна штука. Ти уже давно не малий, але вирвалось якось.

— Та нічого. Ви завжди так мене звали, коли приходили до нас.

— Ну порівняно зі мною, ти таки ще малий. І все ж, керуй своєю нетерплячістю, згадаєш мої слова.

— Запам’ятаю.

— Ось все, що я встиг забрати. Твоя мама сказала спалити усе вщент, багато чого пропало назавжди. Сподіваюсь, це тобі допоможе.

— Я це усвідомлюю, що більшість втрачено, але думаю, я і тут знайду зачіпку.

— Ти впевнений, що хочеш... цього?

— Так. Я вже тоді хотів вияснити правду, але я був малим хлопчиськом. Мама вирішувала все, попри мої заперечення, мама все одно нічого не залишила.

— Таки ти анітрохи не змінився. Ну, забирай.

Кладучи останню коробку на переднє сидіння автомобіля, Килинський на мить застиг на місці від ледь відчутного солодкого аромату. Дивно було, що він ще досі тримається, минуло ж добрих кілька днів.

Білі кеди і лоскотання довгого волосся так і спалахнуло в пам’яті, зніяковіння, при якому погляд дівчина кожного разу ховала в землю. Марко ще раз втягнув ледь відчутний запах і з ґрунтом зачинив двері авто, щоб привести себе до тями.

Їхати на роботу з переповненим коробками автомобілем не було, тим паче залишати його таким без нагляду здавалось нерозумно. Коли всі коробки були поскладані в невеликій комірчині в його квартирі, Килинський відчув полегшення і міг спокійно взятися читати відповіді кандидатів для нової рубрики журналу.

Хай видавництво не працювало на повну потужність і не було ще повністю укомплектоване, але рух, який не зупинявся тут до самого вечора радував око Марка. Він знову відчував себе дитиною, для якої уся ця метушня була певною магією.

— Привіт. Я обрала роботи, які мені найбільше сподобалися, і залишила їх в тебе на столі. Але, якщо хочеш, я можу принести усі, — Таня імпонувала своєї професійністю, вона ніколи не видавала свій поганий настрій на роботі. Здавалося, саме так вона переживала усі складні моменти життя, працюючи. Та й Марко не сумнівався в її виборі, довіряв їй ще з першої зустрічі.

— Ні, ти ж знаєш, моя довіра до тебе в цих питаннях безмежна. Я зараз же візьмуся за них.

— Потім скажеш, який ти обрав. Звіримо наш вибір.

Думками Марко не міг вилізти з комірчини, заповненої ящиками, так і хотілося зануритися в папери. Стримував себе ледь-ледь, якраз вчитатися в кілька папірців буде гарним приводом відволіктися.

Кожен претендент мав свою тему, на яку мав написати коротку відповідь, при тому підписатися кожен мав псевдонімом. Марко не знав хто є хто, як і Таня, лише Кіра мала розшифровку кожного псевдоніма. Килинський не планував, якось само так вийшло, справжній детектив.

Перший кандидат відпав одразу з першого рядка доповіді. Не можна починати з «ви не праві» відповідь, коли вас запитують про почуття. Тим паче, коли питають про пораду. Тим паче, коли не хочеш, щоб ф рубрику, і журнал зненавиділи. Втрата читачів не входила в плани, якраз навпаки, їхню кількість треба було збільшувати.

«Дорога Дівчинко123, не знаю, чи існує правильна відповідь, коли говорити про почуття. І все ж, я вам скажу, що я б вам порадила. Звичайно, вам може не сподобатися моя порада, але все ж варто її врахувати.

В школі я завжди любила тему про трикутники, якось все я про них знала. На жаль, в реальному житті, вони не такі класні. Вам подобається один хлопець, який на вас уваги не звертає, при тому до вас залицяється інший. Хіба не трикутник?

Порада моя буде, то навіть не моя, а подруги моєї, яку я теж зараз стараюсь застосувати, «попробуй». Як вона мені сто разів повторила, що в реальному житті усе не так, як у фільмах і серіалах. Справжні почуття можуть з’явитися після двох, трьох, а то й місяця знайомства. Насправді ми не знаємо, хто наша людина. Одразу скреслити хлопця, бо він не подобається вам, може бути великою помилкою.

Дай шанс собі познайомитись з тим другим, якого ти не розглядаєш, як варіант на кавалера. А раптом...

Хтось скаже, що це майже, як сидіти на двох стільцях. Моя ж подруга відповіла «а, що в цьому поганого?». А й правда, що?

Пам’ятай, ти даєш шанс в першу чергу собі на щастя. Маєш думати про себе, а там і кохання прийде.

Щиро ваша Довговолоска.»

— Трохи відреагувати і буде дуже добре. Довговолоска, — Килинський відчув якусь симпатію до автора. Хоча відповідь його трохи здивувала. Не так зазвичай радять, коли йдеться про любовний трикутник. — Вона.

Усі решта роботи потрапили на край стола, а одну, взявши в руки, поніс жо кабінету Тані. Там вони поговорити і вирішили, що саме цю Довговолоску і візьмуть. Таня мала іншого фаворита і не одразу погодилась з вибором Марка, та він так міцно вчепився за цю кандидатку, що головний редактор не мала шанс.

Уже біля своїх дверей Марко зрозумів, що прийшло повідомлення, яке чомусь він не помітив. Номер був невідомий, але зміст одразу усе розкрив.

«Привіт! Це Уляна, сестра Остапа. Ми могли б зустрітися?»

***

Неля топталась на місці уже добрих кілька хвилин, в руках тримала дві чашки кави і лише добрийденькала до прохожих, бо стояла біля входу в університет.

За ці кілька днів Анатолій був дуже серйозним і зібраним, сумлінно працював над усіма документами, навіть дослухався до її зауважень. І тут Неля уже була впевнена, що провалилася свій план. На якісь залицяння і на яку не було  суто ділові стосунки.

Якось зупинятись не хотілося, хоч і Микола дещо змінився, як почув про спільний обід, який, до речі, не відбувся, бо Андрій Іванович скликав нараду.

Неперервне бажання перепросити переслідувало Нелю уже який день. Та маленький вогник надії, що таки можна провернути план, щоб звести з розуму Миколу ревнощами, все ще горів.

Цей козячий сміх можна було впізнати будь-де, Оленка уже встигла і руку схопити Анатолія, який зовсім не заперечував такому розкладу.

—    Завжди вона влазить. От, як так встигає всюди? Добрий день, — ще одна усмішка до ще одного «добрий день» і обличчя засудомить, але не це турбувало її зараз.

—    Привіт, — Анатолі так і відчував, як Неля роздратована. Не треба бути супер детективом, щоб побачити неприязнь цих двох дамочок. — На когось чекаєш?

—    На тебе.

—    Справді?

—    Толіку, то давай зараз в буфет заглянемо, а тоді поговоримо про поїздку.

—    На жаль, нам пора, — рука Нелі так сама і поповзла навколо м’язистого плеча Толіка, вона делікатно, та все ж з притиском, відтягла на кілька міліметрів його велике тіло ближче до себе. «Перемога за Романівною, 1:0», не міг не відзначити просебе Чубач. Тільки він теж не мав наміру так легко піддаватися, свій план він реалізовував крок за кроком, і вже були видно перші результати.

—    А хіба ми мали кудись іти? Я не пам’ятаю такого.

—    Так, мали, — Неля уже злилась, виявилось, він в буфет так спішив. Чи то поїздку планувати? — Дивитись на те кафе, в якому ти хотів провести лекцію у стилі зустрічі. Забув?

—    Я не забув.  Тільки, ти цю ідею відкинула. Пам’ятаєш?

—    Я передумала. Нам пора, вибач, Оленко, — тепер уже дівчина прикладами усю силу, щоб зрушити з місця цю брилу м’язів, Оленка лиш кліпала накладних віями і з відкритим ротом.

—    Потім поговоримо про поїздку.

Певний час ані Толік, ані Неля не розмовляли. Мовчки йшли і, не зважаючи на сусіда, милувалися містом. Толік ледь стримував, щоб не зиркнути на Нелю. Усе йшло по плану, нелегко було робити усі ці плани, конспекти, миритися із зауваженнями цієї професорки, але його витримала дає плоди, і сьогодні він отримав доказ.

—    То, що за поїздка? — Вона не витримала, так цікаво було і обідно, чого це її Чубач не покликав. Працюють разом, а їхати кудись, то Оленка.

—    По роботі.

—    Роботі? — Ну все, Неля відчувала, як її нігті боляче впирається в шкіру  долоні. Він вибрав Оленку, щоб поїхати по роботі! — А хіба ми не працюємо разом?

—    Не по цій роботі.

—    Щось я не розумію,  — жодного значення не було, яка там робота, не змінилося те, що її не взяли зовсім до уваги. — У тебе ще якась робота є?

—    Є, — Толік знову залипав на великих круглих карих очах, які так і готові були кинути в нього блискавиці, губи стикалися в пряму лінію, то ставали ідеальним бантиком. Він міг щось пропустити зі сказаного, бо уся увага так і просилась на рожеві губи. — Я співпрацюю з журналами. І пишу про різні місця, якщо ти не знала.

—    Знала, — Неля трохи заспокоїлась. Вона й далі хотіла знати, що за поїздка, але занадто емоційно до цього підійшла. — Тобто, десь чула. Хтось щось там казав.

—    То ти про мене взнавала?

—    Ні! Теж придумав. Чула випадково. Куди їдеш цього разу?

—    Ти краще скажи, чого це ти передумала. Ти ж навідріз відмовилася від цієї ідеї.

—    Я подумала і змінила рішення.

З власницею кафе усе дуже швидко узгодили, жіночка приємна і жвава попалась. Вона скумекала, наскільки їй буде вигідно таке організувати, включаючи і кейтерінг.

Неля тільки тепер зрозуміла, наскільки важливим було для Толіка зустріч у такій неформальній обстановці. Він не звик до кафедр, лекцій, строгого плану ведення розповіді, його кинули в зовсім чуже середовище.

Вони знову йшли вуличками мовчки. Неля пам’ятала, що Толік блогер. І не якийсь там дрібнота, а справжній мільйонник, хоча за весь час, який вони були разом, ще жодного разу не бачила з телефоном в руках. Дивина якась.

—    Я хотіла перепросити,  — нарешті перейшла до того, що так її мучило. І заодно зрозуміє, чи можна використати Чубача, як червону тканину на бика, тобто Миколу. — Я була не дуже ввічливою спершу, а потім зовсім змінилася. Думаю, ти помітив.

—    А, ти про це, — звичайно, він помітив. Щось Толік почав нервувати, чого б це одна заговорила про той день.

—    Так, про це. Після останньої нашої зустрічі... скажімо, ти не дуже був мені симпатичний.

—    Ого! О це так заявочка. Сподіваюсь, що це змінилося?

—    Дозволь, я закінчу, — уникає відповіді, Неля швидко вчилась, не даремно дійшла до аспірантури. Не тільки їй мучитися із запитаннями без відповіді. — Микола Андрійович зайшов, тому я так змінилася.

—    Усе через нього?

—    Так, — Анатолій усвідомлював, що між ними щось може бути, але чи готовий він почути це прямо зараз. Неля не відривала погляду, Толік же ж не знав, що буде робити, якщо зараз все розкажу йому. — Він син декана, як знаєш. А декан тебе дуже цінує. Ти важливий для кафедр. Ба, для цілого факультету, що тут приховувати. Я не хотіла, щоб він доніс своєму батьку, що я погано до тебе ставлюся.

—    Он як! В цьому була причина?

—    Так. Сподіваюсь, ти не образився? Мене совість мусила через це непорозуміння. Але я вірю, що ти мене зрозумієш.

—    Все нормально. Я розумію.

Анатолій галантно відчинив важкі дерев’яні двері, що вели до їхньої альма матер, пропустивши Нелю вперед, тихо га вухо прошепотів щось.

—    Я не зрозуміла. Чуєш, який шум. Що ти казав?

—    Кажу, якщо хочеш, то можеш скласти мені компанію в робочій поїздці. Якщо хочеш, звичайно.

Неля хотіла, вона не сумнівалась, що Оленка теж хоче. І вона не здасться так легко, тому потрібно буде якось її ліквідувати.

***

Уляна цілий ранок не могла дочекатися, коли уже подадуть сніданок. Звичайно, що вона не чекала, коли Остап заворушиться і допоможе їй із роботою. Та й на роботу вона хотіла лише до Марка. Її братик до такого не додумався і щось там натякнув про нового знайомого з власною фірмою.

Такий розвиток подій не подобався Уляні тому найкраща тактика — атакувати. Зустріч з Килинським була, як вперше поцілуватися: в животі все стискалося, але хотілося ще. Вона не хотіла занадто виряджатися, треба було виглядати природньо. Але її природність закінчувалася, як тільки можна було довше зупинити погляд на Марку.

Трішки прибрехала, що Остап її ігнорує, хоча це уже і не була така вже брехня, і Марко взяв її, як стажистку у своє видавництво.

Уляна сиділа і вивчала, який настрій в мами і брата. Остап, як завжди, сама серйозність, мама ж була дуже чимось задоволена.

—    Мамусь, я маю тобі дещо сказати.

—    Боже! Ти вагітна? Не смій мені таке зробити!

—    Ти здуріла, мам?! Як таке подумати взагалі могла?! Мені б тут образитись личило на тебе за такі натяки, — лише Остап не відволікся і далі думав салат, при тому ховаючи усмішку. — А ти не смійся! Думаєш, я не бачу?

—    Де б я міг, сестричко.

—    Я буду проходити стажування... від завтра, — здавалось Марина дихати перестала, і новина про вагітність була б кращою.

—    Де? — Остап уже відчував підступ, не вмів він вірити Уляні. Її самозакоханість і самолюбство могло б увесь світ на смерть приректи, якщо б вона не дістала бажаного.

—    Так, де?

—    Марко дозволив у себе у видавництві.

—    Побігла одразу до нього? Поплакалася, пожалілася, а він так і погодився. Що ти твориш? — Марина пропустила усе, що сказав Остап. Вона й досі не могла второпати, навіщо їй дочці якесь там стажування.

—    Навіщо тобі це?

—    Ти не думаєш, що мені варто чогось навчитися про ведення бізнесу. Мій любий брат не спішить керувати нашим бізнесом. А комусь треба буде це зробити.

—    Уляночко, що ти... звичайно Остап очолить бізнес.

—    І все ж я краще перестрахуюсь, мам, — Уляна була більш, ніж задоволена результатом. Цю битву вона перемогла і стала на крок ближче до Марка. — До речі, Остапе, дякую за квитки на твою виставку.

***

Микола почав добряче злитись, поки поглядав на сходи, які ведуть до головного виходу. Кілька днів Неля не відповідала на його дзвінки, а в університеті навіть поговорити не мали як, бо завжди поруч горе-блогер крутився.

—    Нель, — майже пошепки, схопивши плече дівчини, Микола прошипів на вухо. Хватка була сильна, Неля аж зажмурилась на секунду.

—    Що ти робиш? — Так само пошепки відповідала йому, руку вона вирвала, при тому відсторонившись на кілька сантиметрів. — Це взагалі, то боляче.

—    Вибач, я не хотів, щоб так вийшло.

—    Чого хочеш?

—    Що з тобою?

—    А, що зі мною? — Вперше за час, коли почали зустрічатися, відчувала лише гнів і якусь легесеньку огиду.

—    Що ти прокручуєш з тим Чубачем? Він липне до тебе, як до меду, а ти, я бачу, тільки щаслива.

—    Натякаєш, що не можна?

—    Неля... ти, що собі дозволяєш?

—    Нелю Романівно, можна вас на хвилину? — Анатолій вчасно з’явився, а то образа так швидко нахлинула, що Неля уже готова була плакати.

—    Йду уже. Завдання я вам вишлю сьогодні ввечері. До побачення, Миколо Андрійовичу.

Всередині все стискалося, Неля відчувала,  як її починає трясти. Щось вона уже починала шкодувати, що все затіяла. Хоча, хіба не цього вона хотіла? Ревнує Микола, усе по плану.

—    Усе гаразд? Ти бліда.

—    Добре все. Я дуже змучена за ці дні. Треба відпочити, — Толік так вдивлявся, ніби шукав якісь особливі ознаки її втоми. Тіло не трясло, але зате в жар кинуло. — Ти щось хотів сказати?

—    Бачиш, як то вдало все складається. Тобі треба відпочити, а я знаю, де це зробити. У мене квиток на виставку фотографій одного місцевого фотографа. Проект спільно із міською радою і мене запросили, як... коротше, маю написати і показати усе в себе на сторінці. Квиток подарунок, якщо хочеш, можна піти разом.

—    Виставка?

—    Ну, якщо ти таке не любиш...

—    Ні, я із задоволенням піду. Давно уже не була на таких заходах. Колись з подругою завжди знаходили і час, і гроші, щоб шмигнути в музей або галерею. Коли виставка буде?

—    Сьогодні ввечері.

—    Ти жартуєш?! Мені ще додому треба зайти і перевдягнутися. Я не встигну! Толіку, як так можна? В останню хвилину сказати.

—    Не панікуй, я тебе підвезу і почекаю. Встигнемо.

***

Лія цілий день сиділа, як на голках. То уже не перший такий стресовий день видався після того, як вона була на «співбесіді». Вона була впевнена, що її візьмуть. Чому? Сама не могла зрозуміти, але саме так вона відчувала. А тут ні дзвінка, ні повідомлення. Здається, шосте чуття не працює, як здавалось.

Розбита і спустошена, Лія знову почала ритись в мережі і шукати роботу. Ще й дзвінок мами до всього хорошого додався. Точніше, її новина.

Голова здавалась надутим м’ячиком, коли про це все думаєш і не можеш зупинитись. Коли телефон задзвенів, Наталя підстрибнула на місці. Думала, що мама ще щось забула сказати і вирішила добити її наповал. Але дзвонив Остап.

—    Ох, ще й тебе не хватає. Коли моє життя встигло так закрутитися? — Вона почувалась винною перед Остапом, і себе за це теж карала. Хлопець він хороший, симпатичний, але все ж ніяких почуттів не було. — Привіт. Як справи?

—    Не повіриш, але почув твій голос і краще стало, — Лія готова була себе чимось важким вдарити. Знала  таке не говорять друзям, таке говорять тій, хто серйозно подобається. А вона не могла відповісти взаємністю. Остап не чекав відповіді, з таких слів і так усе зрозуміло. — У мене сьогодні виставка. Я хочу, щоб ти пішла зі мною. Будеш моєю парою на вечір.

—    Виставка? Супер, вітаю,  — Лія не могла говорити, окремі слова випльовувались і то так нечітко. Здається, вона перейшла уже межу, де порада «попробуй» спрацює. — Але сьогодні курси...

—    Виставка після курсів, якраз встигнемо. Але треба, щоб ти прийшла уже готова.

—    Ти все продумав, так? Хитрий.

—    Можливо. То ти згідна?

—    Так. Дякую, що подумав про мене.

—    Уже чекаю вечора.

Лія розляглась на ліжко і важко видихала повітря. Недавня розмова остаточно дала зрозуміти, що пора закінчувати фарбу з Остапом. Вона не хотіла його образити, в результаті вийшло ще гірше. Лія твердо вирішила, що сьогодні вона гарно проведе час, підтримає Остапа на його виставці, а завтра зустрінуться і серйозно з ним поговорить, все пояснивши при тому.

Щоб зібратися одразу не виставку, Лія пішла поритись у шафі Нелі. У неї, ясна річ, нічого особливо шикарний не було. Якось ніколи не придавала особливого значення наявності в гардеробі кількох парадних суконь.

—    Мабуть, суконь нема, бо і хлопця в тебе нема. Цілком логічно.

Обирати було з чого, хоча подруга завжди казала, що не так уже і неї багато речей. Наталя зупинилась на чорній короткій сукні. Полоска тканини на талії і така ж на комірі були прикрашені блискучою сріблястою ниткою, верхні ґудзики залишила не зашпиленими, цілком пристойно виглядало. Найбільше їй сподобались прозорі рукава, відчуття захищеності так і заспокоювало.

Волосся зв’язала у звичайний високий хвіст, все ж вона не збиралася зачаровувати Остапа, але і виглядати зовсім ганебно теж не хотілося. Взуття теж у Нелі було, як в магазині, хоча вона нечасто його взувала. Довго не думаючи, витягнула мереживні напівчоботи, в яких лише п’ятка була із замші, вся решта площа із прозорого чорного мережива.

Останнім штрихами був такий-сякий макіяж, тут Лія теж не особливо зациклювалась. Оглядаючи себе у дзеркалі довший час, в кінцевому результаті була задоволена.

Сповнена переживань, Наталя поспішила на курси. Остап відчував, як калатає серце, коли Лія зайшла в приміщення. Кивком голови привіталася з ним і так мило, як лише вона вміє, посміхнулась.

Сам не знав, як він витримав ці дві години лекції. Не вмів себе стримувати і весь час бігав поглядом на Лію, вона ж знову ніяковіла, відчуваючи це. Губив думку, не закінчував речення, плутав поняття, ось і спалився при першій же нагоді.

Коли усі слухачі зібрались,  подякували, як завжди, і вийшли, Остап так і пішов прямо до Наталі.

—    Готова?

—    Так, тільки закинув ще це в рюкзак. Я залишу його тебе в машині, якщо ти не проти?

—    Звичайно. До речі, ти дуже гарна сьогодні, — Лія знову не знала, як правильно відповісти. Хоча, що тут дуже думати.

—    Дякую.

***

—    Я ж казала, що не встигнемо. Якби я ще додому зайшла, то точно б спізнилися. Хай там, діловий костюм, хай і яскравого рожевого кольору, має підійти в такий момент.

—    Цілком згідний.

—    Не радій так. Я пішла з тобою, бо сумувала за мистецтвом.

—    Та я іншого й не подумав.

—    Ага! Повірила я тобі.

Неля тримала келих шампанського, але ще не спробувала його. Трохи незручно було, що Толік не міг і ковтка зробити, бо за кермом, а вона б тут смакувала бульбашками.

Анатолій відійшов на трохи, щоб щось там зняти, сфотографувати для блогу. Без нього стало зовсім дивно і незручно, нікого знайомого. Вона ніколи не ходила на такі заходи сама, завжди була з Лією. Хоча саме на такі заходи вони ніколи і не ходили. Раптом захотілося, щоб подруга була разом з нею.

—    Усе, поки досить. Не сумувала без мене?

—    Ні, не сумувала,  — Неля звісно не признається, але таки трохи сумувала. Зараз знову почувалася щасливою.

—    Подивимось на роботи? Можливо, якась тобі сподобається.

—    Ага, — усі фотографії були настільки красивими, що хотілося запам’ятати кожну. Неля ніколи не мала якогось особливо таланту, тому її кожного разу дивувало, як через об’єктив можна передати стільки емоцій. — Усе таке гарне. І стільки людей прийшло.

—    Так, але фотографа ще немає.

—    Чиї це фотографії? Щось я пропустила вивіску, мабуть.

—    Остап Стець.

—    Жартуєш?! Остап.

—    Ти йогою знаєш? Не сподівався такого.

—    Ні-ні, я не знаю його. Чула від знайомої про нього. Цікаво буде глянути на нього вживу.

—    Якраз маєш шанс.

—    Не може бути!

Неля очам не вірила. Плаття і чобітки свої впізнає будь-де і це довге волосся теж. Лія йшла під руку із Остапом, та помітно було, хто тут в захваті. Подругу знала, як облуплену, тепер, бачачи їх обох разом, Неля не мала сумніву, що Лія не зможе нічого більшого відчувати до нього, як дружбу.

—    Таки не її людина.

—    Що?

—    Нічого. Толіку, я відійду, добре. Дівчина поряд із Остапом моя подруга. Хочу привітатись.

—    Хочеш попліткувати, я зрозумів.

—    Хіба я таке сказала?

—    Я якраз Остапа візьму, щоб поговорити.

Уляна не могла повірити, що все вийшло. Вона буде поруч із Марком на роботі, так ще й він погодився прийти з нею на цю виставку брата.

—    Я знаю, що квиток на виставку власного брата, важко назвати подарунком. Але дякую, що ти погодився прийти зі мною.

—    Подарунок чудовий, Уляно. Я давно хотів побачити роботи Остапа, але завжди робота з’являється. Тому це я маю тобі дякувати.

—    О, мій братик прийшов. Диви, не очікувала такого від Остапа. Хто це така?

Марко одразу прослідкував туди, де Уляна вдивлялась. Так, Остап прийшов не сам. Якась часточка секунди змусила мозок попрацювати, бо дівчина здавалась знайомою, її постава, навіть фігура, особливо довге волосся заворушило пам’ять.

Коли ж обличчя було абсолютно чітко видно, Килинський повільно опускався поглядом вниз: сантиметр за сантиметром, не пропускаючи жодної деталі в образі. Хай збоку таке витріщання не виглядало культурним, та не тільки він залип на супутниці Остапа, що роздратувало до межі.

—    Марко, що з тобою?

—    Та нічого, пробую згадати, де я її бачив.

—    Мабуть, то на неї він чекав тоді в кафе, коли ми зустрілися. І до телефону невпинно шкірився теж, мабуть, через неї. Любовні послання читав.

Марко не забув тоді, що Лія і Остапа мали разом обідати. По правді, ця думка вертілася без зупину в голові, хоч проганяє її, як міг, завжди верталася. Побачивши Остапа самого за столиком, захотілось переконатися, що дівчина не прийшла. Але Уляна все зіпсувала, при ній питати не хотілося, та й видно було, їхні стосунки далекі від близьких.

—    Ходімо привітаємося. Зараз почнуться розмови  зо рідна сестра не привітала. Аби з чого скандал зробити.

—    Привітатись треба.

Коли журналісти і фотографи розійшлися по залу, Остап повів свою супутницю до столу із закусками. Він сам був уже голодний, чомусь не сумнівався, що Лія теж не відмовиться.

—    Здається, я теж будуть на фотографіях.

—    Будеш, але то і краще. З одного боку, вся увага була на тобі, я не й не дивуюсь. Але з іншого, мене бісить, що усі чоловіки так і не зводили з тебе погляду,  — Лія повністю запхала в рот закуску. Їй терміново треба закінчити цей цирк. Якби ж її почуття були взаємними, вона б на місці розтанула і була на сьомому небі від щастя.

—    Братику, вітаю! — Уляна одразу пішла в наступ і обійняла Остапа, той аж здивувався. Не чекав, що вона буде тут, думав брала квитки для друзів. — А ти і правда талановитий. Фото просто шикарні.

—    Дякую.

—    А це хто? — Губи з червоною порадою розпливлись в широкій усмішці. Але очі щось таки видавали таке зловіще, що Лія була трохи налякалась. — Ти не познайомиш нас?

—    Вітаю, Остапе, — Лія мало не вдавилась останнім шматком закуски в роті, голос цей уже впізнає всюди. Вона ще й досі від обіймів триклятих на базарі не відійшла, а він знову тут. — Прекрасні роботи.

—    Дякую. А ти?... — Остап так і відчував суперництво з боку Марка, хоча б в житті не подумав, що таке між ними буде. Він дуже серйозно ставився до Лії, не хотів її втрачати ще не отримавши.

—    Ми разом прийшли. Вирішила так віддячити Марку, що прийняв на роботу мене. То, братику?

—    Це Лія.

—    Дуже приємно, — плечі відчували тепло, яке йшло від людини позаду. Марко не зрушити з місця, так і закрив її поміж собою, столом і сестрою Остапа.

—    І мені приємно. А я Уляна, молодша сестра Остапа. Чому ти не розповідав про свою дівчину? А мама помітила, що щось не так з тобою.

—    Справді? Уль, перестань уже.

—    Що? Знову мене винною зробиш. Головне, я не розумію, в чому винна.

—    Остап і Лія не пара, — Марка ніби струмом пробило при слові «дівчина», він то знав, що ніяка вони не пара. Поки що, так точно. От і зрозумів Килинський, що його б воля, то вони більше ніколи не зустрілися.

—    А виглядало інакше.

—    Можливо, покажеш свою улюблену роботу? — Лія хотіла втекти, найкраще додому, але не лише вона в незручній ситуації. Залишити Остапа на поталу цього, так званого, друга і Уляни було б найбільшим лицемірством.

—    Вибачте, ми підемо.

Розмова з Остапом заспокоювала, він цікаво розповідав історію кожної своєї фотографії. Бувало легко зачепив її талію, плече, дивився на неї, як на картинку. Навіть стоячи позаду неї і тихо розказуючи ще одну історію тихо на вухо, та такого вузлика в грудях не було, як коли Килинського поруч був.

—    Вибачте, що перериваю, але хотіла сказати творів цієї краси велике «браво». Неймовірні роботи.

—    Дякую. Мені лестить, але ця похвала зайва.

—    Неля? Ти, що тут робиш?

—    Толік запросив. Можна я заберу її на хвилинку?

—    Звичайно.

Дівчата відійшли в найвіддаленіше місце в залі, це було невелике заглиблення в якому було ще й найтихіше.

—    Чубач тебе запросив? Він мені ще більше почав подобатися.

—    Ага, мені теж. Ні, не всьому розумінні, — Неля нервово натиснути кнопку відбою на телефоні. — Микола дзвонить. План працює, він мене сьогодні при виході зловив. Але...

—    Але? Потім розкажеш. Нель, насолоджуйся вечором. Подивись, який біля тебе красень. Високий, гора м’язів, відомий і здається мені дуже навіть вихований. Я буду тобі повторювати знову і знову, кинь ти цього Кота.

—    Лія...

—    Можливо, пора прийшла, щоб ти до моїх порад прислухалася?

—    Можливо. Але ти теж себе почуй і насолоджуйся. До речі, на тобі це плаття виглядає набагато краще. А я його викинути хотіла.

—    Ти не злишся, що я взяла твої речі? Я не мала, що вдягти.

—    Зовсім не злюсь. А тепер швиденько кажи, чого ти така напружена? Я ж бачу.

—    Тут є цей друг Остапа, який підвозив мене додому того вечора. Пам’ятаєш? Ми тоді не дуже добре розійшлися.

—    Він чіпляється до тебе?

—    Ні. Але дуже він дивно поводиться. І мені якось не по собі при ньому.

—    Добре, подруго, нам обидвом треба зосередитися і не зважати ні на Микол, ні на... як його там.

—    Марко.

—    От його теж. Розважаємось. Коли ще випаде в нас шанс побувати на такому бенкеті?

Неля пішла до свого кавалера, якого так не дозволяла собі називати. Лія трохи заспокоїлась, все ж розмова з подругою додавали сил.

З таким оптимістичним настроєм Наталя уже готова була війти із «тихого місця», знайти Остапа і насолоджуватись вечором. Та тільки вона ступила крок, як перед нею постала висока постать і вона носом зарила у білосніжну сорочку.

—    Ховаєшся тут? — Лія готова уже була скрикнула від несподіванки. Коли зрозуміла, хто перед нею, знову втиснулась в стіну.

—    Ні. Чого б мені ховатися?

—    Бо ти й надалі дуриш голову Остапу, а я про це знаю.

—    То скажи йому про це.

—    Я сказав, — неочікувана відповідь, Лія не розуміла тоді, чому Остап такий добрий до неї. — Але він не повірив.

—    Ти зробив висновок з кількох слів і перетворив їх у таку велику проблему. Обличчя вже це!

—    Річ не лише в словах, Ліє, — Марко так і хотів переконатися, чи на ній знову той аромат, що був того вечора. Ступив крок вперед, дівчина ж випросталася вздовж стіни, як струна. — Твоя поведінка все розказала.

—    А ти не думав, що я могла передумати? Що тепер я хочу бути разом з Остапом? — От навіщо вона таке каже, це брехня. Лія злилась і на себе, і ще більше на Марка. При ньому вона завжди говорить не те, що треба, так і хочеться йому перечити.

—    Не думав. І не подумаю. Скажи йому правду, — тут Лія з Марком цілком згідна, але він про це не мусить знати.

—    Це не твоє діло, Марко. Дозволь пройти, — Марко притиснув дівчину до холодної стіни цілим своїм тілом, вона ловила повітря від обурення, але виглядало це дуже мило. Солодкий аромат витав навколо, лоскотав рецептори і змушував думки губитися.

—    Ти не заперечила, коли я сказав, що ви не пара.

—    Але і не підтвердила, зауваж, — Лія не могла вирватися із цього замка, вона була в облозі. І їй було приємно, як би там вона не відсахувалась від того почуття, їй подобалось. Подобалась його близькість, його напористість, його голос і впевненість, що він правий. І він був правий. —Мені пора йти.

—    Якщо ви не разом, значить ти вільна.

Лія відчула себе маленькою комашкою, коли міцна рука Марка опустилася на її талію. Через тонку тканину було відчутно, якою гарячою вона була, її тіло одразу ж відповіло: її теє кинуло в жар. Друга долоня дуже ніжно ковзнула по вигину шиї, зупинившись на потилиці. Десь її розум розумів, що Марко робить, але реакція явно була запізнілою. Його губи були на відстані міліметра, коли ж Лія таки хотіла запротестувати, хоч словесності, вони накрили її губи.

В той момент вона і погубила себе. Нічого не пам’ятала, повністю віддалась моменту, ледь чутки стогін вирвався з її вуст. Їй було так приємно, вона хотіла ще. При тому, що Марко не думав зупинятися або переривати поцілунок. Ще не було в його житті такого, щоб усвідомити наскільки він хотів її губ, треба було отримати їх.