Коротко і лячно

Бабуся Ганна була доброю. Мишко пам’ятав її світлу посмішку та оладки з запашним медом. А ще, як гладила його по голові натрудженими теплими долонями. Це були найкращі моменти його життя. А от молитву, що вона промовляла, хлопчик забув. Мишко хотів завчити, і бабуся обіцяла, мовляв, від всього поганого захистить, але померла, не встигла, не судилося…

Будні вилилися на Мишка неначе нескінченний потік помиїв біля дешевої їдальні. Він більше не чув добрих слів на свою адресу, ніхто не частував його оладками й не ворушив неслухняні кучерики на лобі. Мати цікавилася лише пляшкою, батько — жінками й рукоприкладством. Діставалося й Мишку. Але він навчився відчувати наближення бурі заздалегідь. Ховався у кутовій шафі серед лахміття та молі й намагався бурмотіти по-дитячому закарбовані слова бабусиної молитви. Він знав, що його молитва майже не схожа на ту, що він чув від старенької, але все одно ворушив пухкенькими губами слова. Так страх майже відступав. Його молитви промовлялися по-іншому, але суть залишалася незмінною.

«Зі світла — в темряву, з горя — в забуття, збережи, захисти мене. Винних покарай, хай це скінчиться. Молю тебе». Мишко заплющував очі й занурювався в транс. Іноді він зовсім не чув ані чорної лайки батька, ані волання п’яної матері, ані звуку битого посуду й чергових порцій взаємних стусанів горе-батьків.

Першу відповідь він отримав наприкінці літа. Тихий та спокійний голос у шафі висмикнув його із забуття. Слова, що пролунали чи то поряд, чи то просто у голові хлопчика, не налякали, а навпаки, заспокоїли. Мишко відчув невимірну вдячність. Хай би хто то не був, а він більше не почувався самотнім та наляканим. Хтось відповів на його дитячі молитви. Мишко навіть сподівався, що то його улюблена бабуся з того світу намагається захистити його від зла. Наступного разу він прямо запитав у сутності: «Ти моя бабуся?»

— Ні. Я лише той, хто почув твої мольби.

— А як тебе звати?

— Ти можеш звати мене так, як захочеш.

Мишко замислився на хвильку і просто відповів: «Тоді я буду звати тебе Другом. В мене ніколи не було друзів».

— Як забажаєш, — коротко відгукнулася примарна істота.

Коли чергова сварка скінчилася й мати заснула, наповнивши квартиру стійким перегаром з кривавими нотами, батько вчергове грюкнув дверима. Мишко відчув полегшення. Кілька днів навкруги буде тихо. Батько ніколи не ночував вдома після бійні.

— Друже, ти тут? — проговорив Мишко. Ніщо, окрім сопіння матері, не почулося в брудних кімнатах. Розчарований, Мишко дістав з-під ліжка заплямованого старого ведмедика й спробував погратися. Але думки були лише про таємничого Друга у шафі, що прийшов у найскрутніші моменти його невеселого життя.

За три дні батько повернувся. В цей час мати з опухлим обличчям намагалася зварити рідке хрючево, що розпускало сморід по всій квартирі. Проте в животі у Мишка все одно жалісно забурчало. Але інстинкти підказували інше.

У шафі без остраху літала бліда міль. Їй було байдуже. Мишко позаздрив їй, вліз у темряву й прикрився старим светром, прислухався. Чуйка не підвела. Нова сварка почалася миттєво. Проговорюючи слова своєї особливої молитви хлопчина дуже сподівався почути Друга й поговорити з ним. Розказати як тяжко йому живеться, як він втомився, як зголоднів, як сумує за бабусиними обіймами.

— Я знаю. — Пронеслося в голові Мишка.

— Я не встиг тобі розповісти. Який я радий, що ти повернувся.

— Для цього не треба говорити. Я чую твої молитви.

— Ти приходиш лише тоді, коли я молюсь! Тоді, коли погано, — здогадався Мишко.

— Так.

— Я можу тебе побачити? — майнуло в голові хлопчика, який вже не чув нічого з того, що відбувалося поза шафою.

— Ні. Мені шкода. Але тебе чекають добрі новини.

— Які? — запитав Мишко вголос. Але відповіді не почув. Раптом йому стало важко дихати. Він безнадійно намагався ковтати повітря, а потім знепритомнів…

Отямився швидко. Тиша навкруги лякала. Ніс Мишка, який щойно несміливо виповз зі шафи, вловив знайомі запахи сирого бруду, перегару та крові. Але кров’ю тхнуло нестерпно. Мати з червоної підлоги кухні дивилася скляними очима прямо на сина. Здавалося, посмертний погляд нагадував сум, сором та каяття, але хлопець не був певен щодо цього.

Батько з пробитою головою сидів на стільці. Його розкута поза немов нагадувала, хто був головним в цій родині. Мертві очі дивилися злобливо й здивовано. Здається, він не встиг змиритися з непоправним.

Мишко зазирнув у каструлю, покривився та огидливо закрив її кришкою. А тоді позбирав дрібні гроші, розкидані біля плити. Здається, сьогодні він може купити собі чипси й ніхто його за це не скривдить! Ця думка надихала. Єдине, що затьмарило радість передчуття, коли він спускався сходинками під’їзду, це усвідомлення неминучого. Його Друг, на жаль, більше не прийде.