Коротко і лячно

Назар зупинив авто й неспішно вийшов з машини. Час на цьому роздоріжжі ніби зупинився. Занедбане й поросле бур’янами перехрестя на краю дідового села вело й до інших населених пунктів, але, за словами старого, ніхто сюди майже не їздив. Селяни надавали перевагу об’їзду, не зважаючи на те, що витрачали так вдвічі більше часу. І все через легенди, які передавалися із вуст в уста. Нібито на перехресті безслідно зникали люди. Багато людей.

З легкого заціпеніння й роздумів Назара вивела зграя круків, що сполохано піднялася над лісом. Пора їхати, дідо, певно, вже зачекався. Чоловік сів за кермо й поїхав до старої, але завжди охайно вибіленої хатини, в якій з радістю колись проводив шкільні канікули.

Повечеряли. Дідусь завжди радо чекав онука.

— Чуєш, дідо, невже ніхто з тих людей не знайшовся?

— Яких людей?

— Що на перехресті зникали.

Дідусь підхопився й почав збирати зі столу. Назар знав, тема була для дідуся надто особистою. В дитинстві він втратив найкращого друга, що на спір подався на роздоріжжя вночі. Більше його не бачили.

— Та був один, — після паузи заговорив дідо. — Повернувся, але збожеволів. Розповідав різні нісенітниці. В диспансері згодом помер.

— Що розповідав?

— Казав, що зустрів у лісі зниклих. І що таволга всьому виною.

— Таволга?

— Росте там як в розсаднику. Дуже тої рослини багато в нашому лісі.

— І що? Не повірили йому? — округлив очі Назар.

— Ходили туди, а як же. І я ходив. Таволгу бачили, а більше нічого. Нікого. — Дідо закурив міцну саморобну цигарку.

Опівночі розбрелися спати. Але заснув Назар не одразу. Мріялося йому розгадати давню загадку. Що, як той чоловік не брехав?

Вдень він вирішив проїхатися до перехрестя. Звісно, що дідусю він про це умовчав. Пам’ятав його категоричні заборони та, навіть, погрози, щоб не смів ходити туди за жодних обставин. В дитинстві страх незвіданого брав своє, тепер же — палке бажання гострих відчуттів, складних відповідей, неймовірних знахідок.

Автівку Назар залишив під старим дубом. День був надто спекотним, а на небі жодної хмарини. Ліс зустрів чоловіка тишею та приємною прохолодою. Вже за 10 кроків ані машини, ані роздоріжжя неможливо було розгледіти. Ліс дикий та густий простягався навсібіч. Жоден птах не співав проміж дерев, сонце стояло високо, з цікавістю супроводжуючи мандрівника поодинокими яскравими променями.

За пару хвилин, коли перші сумніви та незрозумілі хвилювання ледь не підштовхнули чоловіка повернутися, перед його очима відкрилася невеличка галявина, а навкруги — зарослі таволги. Раптом Назар почув голоси. Прислухався. Жіночі, дитячі, чоловічі. Що тут?

Продираючись крізь заквітчані зарості, Назар побачив скупчення людей. Вони просто спілкувались, розташувавшись прямо на землі. Розгледівши незнайомця, компанія знітилася й враз замовкла.

— Добрий день, — нерішуче проговорив Назар. Відповіддю стала тиша. Тільки несподівана зграя круків злетіла в небо.

Роздивившись уважніше, побачив на людях старі одежі. Кожухи, плахти, очіпки, магерки, кептарі. Діти з сумними поглядами гралися саморобними ляльками з дерева та соломи. Сироти підступно розповзлись шкірою Назара. Не чекаючи більше відповідей, чоловік спробував позадкувати геть. Але пишні зарості таволги ніби загомоніли. Пилок барвистої рослини густими хмарами здіймався в гарячому повітрі. Назар затамував подих, намагаючись не дихати, й побіг.

Ноги підступно плуталися в плющі, корінні, гілках та горлянці, що щедро вкривали землю. Назар падав, поспіхом підводився, здирав шкіру в кров. Але, здавалося, галявина все ще залишалася поряд з ним. Втративши лік часу чоловік біг, біг, біг… Аж поки не побачив сонце, що ховалося за обрій. Тільки тоді він збагнув, що вибрався з лісу і галявина з дивними мовчазними людьми зникла.

Серце ще калатало, обдерта шкіра кровоточила й боліла, але радість від порятунку й вдалої спроби посперечатися з долею надавала сил. Люди залишалися жити в іншому світі, піддавшись чарам лісової рослини, без змоги повернутися. А він вчасно схаменувся. Буде що розповісти дідусю.

Опинившись під старим дубом і побачивши перехрестя, Назар остаточно отямився й вдихнув на повні груди. Але під деревом не було його автівки. Повірити в те, що хтось вкрав її тут, на роздоріжжі, було нереально. «Якесь розумне пояснення знайдеться» — заспокоїв себе чоловік та пішки вирушив до села.

Поблизу крайніх хат виникло дивне відчуття. Або вдома нікого, або світло знову вимкнули. Наблизившись, Назар відчув неладне. Закинуті будинки без дахів, гармидер на порослому подвір’ї, кущі та дерева, що розрослись навкруги, зруйнувавши старі паркани... Щось не так!

Назар стрімголов кинувся далі центральною вулицею. Але всі будинки виглядали однаково. Хата дідуся чорніла в кінці вулички. Всередині було брудно й порожньо. І ніби вже багато, багато років.

Назар блукав до ранку. В сусідніх селах картина була та ж сама. Жодної живої душі, занедбані, покинуті будинки. Тож щось на тій клятій галявині сталося. Щось, що змінило все. Назар не знав в якому він тепер столітті, на якій планеті, в якому світі.

За тиждень знесилений, обгорілий на сонці, схудлий до кісток молодий чоловік, хитаючись плентався біля порослого бур’янами перехрестя. Зневірившись, Назар йшов до єдиного місця, де він бачив людей. Лісова галявина, рясно поросла кущами таволги, вже з’явилася перед очима. Цього разу людей було більше. Їх одяг вирізнявся таким різноманіттям, що здавалося ніби тут відбувається грандіозна історична вистава. Білий пилок таволги летів наче сніг, вкриваючи обличчя Назара. Не вагаючись, він пробрався крізь зарості рослини, на повні груди вдихнув й опинився поруч із людьми.

— Це квиток в один кінець, хлопче. Завжди. — Уважно вдивляючись в обличчя Назара, мовив старенький чоловік, — Тепер твій дім тут.