Глава 18

Через деякий час вони були в зовсім іншому районі, що відрізняється від високорозвинених вуличок. Звичайні будинки з явними ознаками життя людей, але при цьому безліч занедбаних будівель, де один господар - час. Місцями фарба відпадала цілими шарами або була виснажена променями світла.

Тут сніг не був таким прибраним, як під дослідницьким центром. Тут менше відстежувалася запрограмованість або циклічність, а більший людський фактор і швидкоплинний, відведений їм час. Великі купи зі снігу та бруду по-тихеньку танули біля самої дороги. Великі тріщини в землі та будинках, якими ніхто не займався, бо «навіщо?». Однаково останній день людства наближається.

- Я... Ми з Роббі підемо. Думаю, нам треба поговорити, - сказав Ітан, міцніше стискаючи руку хлопця, а коли глянув на нього, той усміхнувся.

- Так, добре, звісно. Слідкуйте за часом

Було відчуття, що після всіх пережитих подій хлопці почали цінувати один одного ще більше. Не те, щоб раніше такого не було, але зараз взаємна турбота посилилася разів на десять. Вони всіляко тримали зв'язок, допомагали та радували партнера. Можливо, вони щось знали, розуміли чи відчували, але це стосувалося лише їх, адже у справи закоханих лізти не варто.

Сора оглядалася довкола. Її хвилювала атмосфера, що жила тут, схожість цього райончика з їхнім рідним містом. Вона надихалася неідеальністю ліній або історіями, які, швидше за все, збереглися в цих будинках далеко від прогресивних центрів. Вона була натхненна тим, що, незважаючи на прогрес всього, це місце залишилося буденним для таких, як вона.

- Дивіться тільки без гучних звуків, щоб нам не довелося за вас червоніти, - крикнула навздогін Мадлен; задоволена собою, вона поправила волосся, а Роббі, що вже прямував за Ітаном у бік покинутих домів, обернувся і підло посміхнувся, не підтверджуючи і не спростовуючи її слів, - От бісеня. І як Ітан терпить ці його витівки?

- Напевно, тому що кохає, ну чи в них свої причини, - Норман поклав руку на плече блондинки, але вона швидко перемістилася в попередню позу: дівчина скинула її, бо їй не подобалося ця «братня дружелюбність».

А Роббі та Ітан йшли, все наближаючись до покинутої будівлі. У звичайному житті вони часто проводили години в подібних, тільки зараз було дві відмінності. Перша – старший завжди брав із собою гітару, навіть коли йому не хотілося, адже Роберто подобалася його музика, він кайфував від звуків імпровізації чи завчених раніше музичних творів, він відкидав усі маски та ставав собою – тендітним та м'яким.

Ну а друге - частенько доводилося вислуховувати від перехожих про небезпеку такого проведення часу або бігати від гопоти, яка любила там випити чи вирішувати стосунки. Але зараз все було по-іншому, бо абсолютно кожному людиноподібному, та й не тільки винаходу на них було однаково. Цікавим було хіба знаходити буквально вирвані процесори або міні-акумулятори, які невеликими купками валялися скрізь. Деякі ще блимали, шипіли, але більшість уже навіки пішла до списку «відходи». Тут відчувалася боротьба людства з наближенням епохи штучного життя.

Роберто зачіпав деякі взуття, підкидаючи їх і пісок вгору. Його хлопець на це нічого не говорив, він йшов і думав про те, куди б їм піти. І пропозиція спалахнула в думках, як тільки він побачив відкритий вихід на дах.

- Звичайно ми туди підемо, - випередив Ітана хлопець.

Він тепло посміхався, дивлячись на збентеженого хлопця, якому не варто було знати, що той не тільки відчув його запитання, а і тишком-нишком спостерігав за поглядом. Їхні пальці спліталися, налагоджуючи той безперервний зв'язок, який зародився між ними ще з першого дня знайомства. Роббі першим потягнув його до верху будівлі.

- Навіває спогади, чи не так? Прямо як…

- ... як тоді, коли ми познайомилися.

Автомобілі на повній швидкості мчать десь далеко, перебиваючи звукові ознаки міського життя. Їхнє рідне місто, сповнене бруду, але й приємних спогадів. Три роки тому вони, здавалося, були зовсім малими, особливо для того, що пережили, але вже такими дорослими та приємними юнаками.

Приватна лікарня, в якій чистота була аж нудотною. Батьки Ітана могли це дозволити, хоч і не хотіли, але треба було, щоб не втрачати вигляд у суспільстві. Ітан сидів біля кабінету після огляду: його зламана рука час від часу нила, тому підліток вирішив навідатися до лікаря. Загалом йому було чхати на цілісність руки. Він більше не хотів грати, ні за що в житті не торкнувся б інструменту, тому головне було, щоб кінцівка не турбувала, не нагадувала про минулі дні. Хлопець роздивлявся свої кеди, відтягуючи час. Йому не хотілося додому.

З кабінету психолога наприкінці коридору вийшов хлопчик, а стривожені батьки швидко підскочили до дверей. Було видно, що вони схвильовані, а хлопець… Він не проявляв нічого. Вони щось обговорювали, але Ітану не було того чутно, та і його це не цікавило. Він лише почув, як двері зачинилися, звільняючи простір від їдючого шуму.

Чиїсь тихі кроки наближалися, але значення цьому надавати не хотілося; мало що, в лікарні зараз багато пацієнтів. Але хтось продовжував йти на підлітка, а незабаром сів навпроти нього у цьому, не такому вже й широкому, коридорі. Ноги в яскравих кросівках бовталися, навмисне торкаючися підлоги.

- … Привіт

- М?

- Привіт. Давно зламав руку?

Він підвів очі. Навпроти сидів хлопець, молодший за нього на кілька років, зовсім юний. Його світло-русяве волосся вилося в різні боки. Він був дуже схожий на янгола: тендітні руки і плечі, пухкі губи. Хлопець був стильно одягнений, але не відображав жодних емоцій, а вони б підійшли до його виразної зовнішності. Ітана спочатку і не помітив, як почав захоплено витріщатися на нього, вивчаючи обличчя.

- А, привіт. Десь два тижні тому, не пам'ятаю

- Впав чи …

- Неважливо, - брюнет відвів погляд убік, стримуючи злість, яку він з радістю виплеснув би на своїх кривдників чи батьків.

- Роберто. Ну, я Роберто, це моє ім'я

- Ітан, - намагаючись знову не потрапити в полон цих чарівних очей, представився хлопець.

- Тобі скільки років?

- Сімнадцять

- Ого, а мені тринадцять

Потім було кілька хвилин тиші, її розривала лише стрілка настінного годинника, яка, ніби навмисне, щомиті пускала відлуння від переміщення по колу.

- Слухай, Ітане, мхм, не хочеш тут на даху постояти?

- Вибач?

Роберто й не довелося питати вдруге. Він просто глянув на сходи, що вели нагору, а потім знову на хлопця. На його обличчі нарешті з'явилася ледь помітна усмішка.

За кілька хвилин вони вийшли на дах, намагаючись не створювати зайвих підозрілих звуків, шурхоту. Будь-якої миті сюди могла прибігти молода медсестра і, розмахуючи папкою, загнати їх у приміщення, потім перебільшено скаржачись лікарям чи санітарам, які любили обговорити пацієнтів. Та й не хотілося шуміти. Тут було так гарно, що Ітан забув, коли востаннє міг дихати настільки спокійно і глибоко. Незабаром почне темніти, адже небо вже вкрилося яскравими смугами.

- Уф...

Роберто був майже біля краю і тремтів. Вже всюди лежав сніг, а їхній верхній одяг був у гардеробі. «Та-ак, не подумали».

- Тримай, накинь, на тебе холодно дивитися

- Ой, дякую, - світловоловий накинув кофту на плечі, відразу ж зігріваючись теплом, яке залишив Ітан, - А ти?

- А я і так постою, у мене є частковий захист, - і брюнет підняв загіпсовану руку, чим викликав усмішку в обох.

Вона шалено йшла Роберто. Ітан відчув, як червоніє, тому скоріше відвів погляд кудись у далечінь, розглядаючи засніжені будинки та вулиці. Хто б знав, що таке затишне на вигляд місто може принести стільки болю людям, але про це не хотілося згадувати. Не тут, не зараз.

- Я... Мене побили... За те, що ходжу з довгим волоссям, що граю на гітарі і за те, що не такий, як усі. Ці… виродки зламали мені руку, ну а садна загоїлися. Вже загоїлися

Почувши тишу у відповідь, Ітан стурбовано повернувся очима до Роберто. Хлопець дивився прямо на нього, хоч і був значно нижчим на зріст. Його здивування було неможливо приховати чи неправильно зрозуміти. Він був здивований до слова «абсолютно».

- А! Я, ти..., - Ітан занервував, почавши перебирати пальцями, - Просто ти питав, а я тоді не хотів відповідати, а тепер вирішив, що не проти... Ось

- А ти милий

- Щ-що?

- Ти милий, не шкодую, що пару хвилин тому підійшов до тебе, щоб не стирчати під тим смердючим кабінетом

- Ем-м, спасибі? До речі, а чому ти...

Його питання перервав звук дзвінка. Роберто відразу потягнувся до телефона, втрачаючи всі емоції. Вся та приємна аура моменту розвіялася, не залишаючи по собі нічого, лише прозоре враження.

- Хах, розкрили нашу втечу. Що ж, мені час іти, - з явним сумом, але намагаючися перекрити його усмішкою, він повертав брюнету кофту.

- Батьки?

- Ну як. Мама і... вітчим, - він нічого не додав після, холодний вітер, а може і не він, пройшовся по шкірі, змушуючи здригнутися.

- Що ж, я теж піду

- До речі, називай мене Роббі. Так я дозволяю звертатися до мене лише друзям, тому ти тепер, - хлопчина взяв не загіпсовану руку підлітка, - мій друг

- Я не проти. Друг… Я теж радий мати такого друга

Вже в коридорі, в якому хлопці зустрілися, Роббі прискорив крок, побачивши старших, але на півдорозі обернувся, повертаючись до Ітану

- Давай ще раз тут зустрінемося. У мене прийом рівно за тиждень. До зустрічі, Ітане, - і хлопець пішов до своїх.

Тоді Ітан з останніх сил тримався, щоб не розвернути нового друга і не обійняти його з усієї сили. Емоції розривали його на частини, нили в животі і викручували суглоби, але сам хлопець, стримуючи усмішку та крик (крик радості та приємних емоцій), теж почав збиратися додому.

- Так, пам'ятаю все це. Неначе вчора

- І не кажи, - Роббі обійняв Ітана, - А ти лише став краще за цей час, мій любий хлопцю з лікарні зі зламаною рукою

І їм не потрібен був цілий світ, їм би вистачило компанії партнера. І якби була можливість, то вони найшвидше втекли б від усіх подразників і бід, від сліз та криків про допомогу, яку ніхто не почує. Вони такі не одні, і це найстрашніше. Але ж хтось так і не зустрів випадково своєї долі в коридорі лікарні чи ще десь.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.