Глава 22

Прокинутися було складно, але водночас щось наче спонукало до цього. Тіло палало, а рване дихання тяжким повітрям відбирало усі сили на підняття грудної клітини. Роббі обережно розплющив очі, відразу мружачися на світло. Проміння наче було спеціально направлене на нього.

- Він прокинувся. Прокинувся!

Повернувши голову в бік, з котрого долинав голос, юнак побачив занепокоїну Сору. Ніби мить тому вона зірвалася на ноги зі стільця, котрий стояв поруч. Вона зникла за стінами якоїсь кімнати.

Піднявши руку до чола, Роберто торкнувся мокрої тканини. Вона приємним холодом забирала його головний біль, а кілька крапель води таки стікли у його кучері. Він забрав тканину і спробував сісти на ліжку, опираючися спиною на м‘яку подушку і роздивляючися довкола. «І де це, в біса, ми?».

З-за стіни з‘явилося три знайомих обличчя. Сора, Норман, Мадлен. По ним читалося хвилювання, а у «сонця» у руці ще й кілька блістерів із різними таблетками було.

«А Ітан?».

- А Ітан?…

За секунду ті радісні від опритомнення Роббі обличчя втратили усмішки. Вуста і очі почали заливатися болем, смутком; їм важко у такий момент вдавалося тримати маску «віри у краще».

- Роббі, він…

- Ні, не кажи цього. Прошу, не потрібно. Дурне питання. Дурне, дурне! І я дурний, що погодився на ці дурні пошуки!

Юнак сховав обличчя у ковдрі, змочуюючи її слізьми. Раніше він би ніколи не заплакав у присутності інших, та зараз чхати він хотів на їхню думку. Його Ітана немає. Його просто за момент не стало. Хлопцю здавалося, що руками він все ще відчуває вагу тіла неживого коханого, і від цього плакати хотілося ще дужче.

- Чому ВІН?! Чому життя на кожному кроці намагається позбавити мене радості? Я ж лише підліток, то ж за що? За що? За що?! Клятий Раймонд, йому не жити, якщо він не поверне мені Ітана!

Зовсім близько просів матрас, а потім і долоня торкнулася плечей. Тепло від неї наче розливалося тілом. Спочатку хотілося її скинути, закричати, аби всі пішли, залишили його наодинці з думками, але здоровий глузд зупиняв його. Йому було не до конфліктів, на це просто не було сили.

Заплакані і почервонілі очі піднялися на Нормана. Той був незвично серйозним. Його обличчя не прикрашала та доброзичлива усмішка, а ластовиння наче потмяніло. Роберто повів погляд далі. У Сори було довге рожеве волосся, а очі, котрі завжди готові були дізнаватися усе нове, дивилися кудись униз, просто у підлогу. Вона м‘яла руки і наче сама стримувала сльози. І Мадлен. Роберто здавалося, що саме тут він зустріне погляд глузування чи знецінення, та побачив міцно стиснуті щелепи і схрещенні на грудях руки. Наче вона була зла, але на кого?

Підліток, аби знову не заплакати, бо бачив усіх мандрівників живими, окрім Ітана, перемістив свій погляд на долоні, котрі ще пам‘ятали ніжні цілунки коханого. Стримуючи зростаючу напругу в горлі, Роберто шумно видихнув.

- Ну і де ми зараз?

Матрас знову просів, та тепер це була Сора, котра сіла по іншу сторону.

- Минулий рік. Точно та дата, котрої ми відправилися у «путівку», але попереднього року. Ми просто усе у цій квартирі перевірили. А, це, до речі, моя квартира. І волосся у той час у мене було саме таке

- А у тебе мило, - сказав Роббі та шмигнув носом, аби стримати ще не згашені почуття, та щось болюче щипало у кінчику носа.

- Не думала, що доведеться таке говорити, але і я вже не у захваті від цих ігор Раймонда, - до ліжка підійшла Мадлен, - Просто ні за що загинув парубок, ще й і досить милий, а цей учений точно десь сидить і досі тішиться винаходом. Зрештою, тянути не буду, і я на твоїй стороні, хлопче

Трійця ледь очі не втратила, витріщаючись на блондинку. Від неї таке стравді не очікувалося. Стільки словесних протистоянь вона витримала із цим підлітком, стільки разів він опускав її в очах мандрівників, а тепер дівчина навіть з якогось роду повагою ставиться до нього.

- Що? Я ж не зовсім безсердечна панянка. Ні, ну, можливо, але… Агх, та ну вас. Соро, можна я каву зроблю?

- Звісно, якщо будуть питання - звертайся, - кивнула рожевокоса, а потім обернула голову до поглядів, які були навіть більш здивованими, ніж її власний; «так ось як можуть мінятися люди. А що, як це тільки початок?»

- Так, досить дивуватися. Те, чим ми займаємося - ось що насправді дивно. Ви заряд знайшли?

Роберто сів на край ліжка, тиняючися поглядом від Нормана до Сори. Ті струснули головами. І все ж у них двох було щось комфортне, ще й і ця квартира дівчини, прокинутися у якій навіть приємно.

- Тоді давайте шукати, бо я не хочу знову дивуватися відсрочкою у кілька днів, перед цим витративши купу часу. Цю кімнату ви перевіряли?

Вони знову струснули головами. «Не хотіли тебе турбувати». Та Роберто вже стояв біля столу з купою, як на його перший погляд здавалося, мотлоху. У нього свербіли руки до нових пошуків, та і хотілося чимось зайняти себе, аби не згадувати останні хвилини з Ітаном, котрі назавжди закарбувалися у пам‘яті, в‘їлися у кору головного мозку.

- Соро, дозволяєш торкатися усіх твоїх речей?

- Звісно. Тут один і без таких дозволів почав шукати усюди, де заманеться

- Я думав, що у тебе є і більш темні секрети, ніж кілька товстих пильних енциклопецій. Уяви, Роббі, без цензури, - дівчина легенько пихнула Нормана плечем.

- Я то читала, коли тільки підлітком стала. Звісно, мені було тоді цікаво, але зараз вони просто пиляться там

- Так ти дівчина старої закалки? Ну, не знаю, просто є відеоролики, а ти…

- Ось дивлюся на тебе, здається, приємний хлопець, але таке іноді з рота ллється

- Але ж гарний! Роббі, ти чув? Вона мене гарним назвала

- Приємний. При-єм-ний, я сказала «приємний»!

Але юнак лише посміхнувся сам собі, чуючи суперечку тих двох. Їм справді було добре разом, хоч і коханням там і не пахнуло. А ось вони з Ітаном… Ні. Про це зараз не варто думати.

На столі було усе. Під словом «усе» хотілося узагальнити кілька зошитів або списаних до кінця, або навіть не розпочатих, кілька наукових і художніх книжок (кількість перших переважала), прості олівці і стружка від них, котра залишається після точіння, вазон, котрий вже варто було б полити, і ще кілька предметів, які кожен, по ідеї, може знайти у себе. Але це тепер важко було назвати безладом. Усе було на своїх місцях, у певній, зрозумілій тільки Сорі, послідовності.

Через деякий час, спостерігаючи за старанною працею Роббі, до пошуків приєдналися і ті двоє, вдосталь пожартувавши одне з одного. Вони не менш болісно від підлітка переживати втрату товариша, але наче відчували, що, окрім них, ніхто не підійме командний дух.

Дівчина почала шукати у ліжку і під ним. На ковдрі ще залишилося тепло від тіла Робі, та і рожевокоса вже засумувала за своєю тихою, затишною квартирою. Важко було описати почуття те комфотру. Після переміщень у різні епохи, навіть не роки, бачити звичні прилади і техніку було навіть приємно, їхні переміщення впевняли у тому, що не така та буденнісь і передбачувана.

Серед дротів вона помітилі і свій телефон. Їй навіть не увлялося як вона могла стільки днів жити без згадки про нього. Пароль був однаковим і точним, як у минулому, так і у майбутньому, тому дівчина без проблем розблокувала його, і одразу ж на екрані висвітилася сторінка з якоюсь піснею.

- Ой, а що це у тебе тут?

Норман помітив, що Сора чимось захопилася, тому проявив інтерес. Він підійшов, зустрічаючи її погляд. Рожевокоса написнула на «старт» і стінами квартири поширилася спокійна, приємна мелодія. Дівчина відчула, наче усередині неї тануть льодовики, а шкіру пестить весняне сонце.

- Овва, цікаво, а хто це?

- Одна група. Плакат з її зображенням через рік висітиме ось там, - вона вказала на поки що пусте місце на стіні, - Точно, вони ж приблизно рік тому випустили цю пісню, а я слухала її щогодинно

- Я також чув їх, - озвався Роббі, - Мені подобається твій смак

А там і Мадлен зайшла до кімнати. Аромат кави одразу подарував друге дихання легеням, та і мозку також. Спочатку вона відсторонено попивала напій у підвіконня, мовчки спостерігала за процесом. Наче одна вона вже втомилася. Але потім відставила ту чашку й сама узялася до роботи. Насправді вона намагалася стримувати руки, котрі свербіли допомогти, хоч якось відзначитися, та все ж програла цьому.

Дівчина також була б не проти покінчити з усім цим якнайшвидше. Не беручи до уваги те, що у деяких місцях друзі вже дивилися, вона перевіряла їх знову. Усі працювали злагоджено, як один організм зі спільним мозком та нервовими закінченнями. Якби хтось сказав тоді Сорі, що через рік таке відбуватиметься, вона б абсолютно точно не повірила.

«Знайшов!».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вікторія
23.08.2022 02:17
До частини "Глава 22"
Навіть не знаю, як описати те, що я відчуваю... Ці всі події, всі ці герої... Це все так чарівно, приємно і боляче одночасно... Авторко, я захоплююсь Вами...
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Сая Хаторі
    21.08.2022 18:26
    До частини "Глава 22"
    Я вже не один раз казала, що ця історія чарівна і скажу, що велику кількість раз. Розуміючи події, що сталися читати важко, хочеться просто вимкнути телефон та плакати. Але ось ця дружня атмосфера, що з'явилася за всю подорож, така затишна. Мені буде дуже боляче відпускати героїв
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше