Два кохання Марини

Марина нервово постукувала пальцями по столу. Всеволод попросив її зайти до нього в кабінет, коли випаде вільна хвилинка. Обличчя його було на стільки серйозним, що не варто й напружуватися, аби зрозуміти, що тема розмови не проста.

З дня зустрічі випускників минуло чотири місяці. До весілля лишалося вполовину менше. Та не зважаючи на це, Марина так і не змогла викинути зі своїх думок Костю. Спокій дівчині навіть снитися припинив.

— Давно чекаєш? — до кабінету зайшов Всеволод.

— Ні, всього кілька хвилин.

— Пам’ятаєш, ми якось уклали одну угоду у цьому самому кабінеті?

— Так, — дівчина ніяк не могла змусити власні ноги спокійно перебувати на одному місці.

— Прикро дізнатися, що ти її не дотрималася.

— Ти про що?

— Про це, — чоловік відчинив двері кабінету і вже за мить всередину зайшов Костя.

— Як?.. Що відбувається?

Земля під ногами припинила бути твердою. В уяві вихром прокотилися спогади про зустріч випускників. Несвідомо Марина зупинила погляд на губах несподіваного гостя.

— Ви, мабуть, поговоріть трохи наодинці, — сказав Всеволод і одразу вийшов.

— Що ти тут робиш?! — одразу накинулася на Костю Марина.

— Приїхав до тебе.

— Як ти мене знайшов?

— Ти на зустрічі випускників сама сказала, де працюєш. Знаючи це, мені достатньо було зробити один єдиний пошуковий запит в Інтернет, щоб надибати адресу твого ресторану.

— Навіщо?

— Бо не зміг відпустити тебе ще раз.

— Тобто «ще раз»?

— Господи, тільки ідіоти й ти не здогадалися, що я закоханий у тебе з того самого дня, як ти з’явилася в нашій школі. Хоча я до останнього сподівався, що ти таки помітиш, звернеш увагу.

— Мабуть, я таки помітила. Та не повірила.

— Чому?

— Бо ті, хто звикли бути окремими самотніми одиницями колективу, поступово втрачають опцію «повірити, що тобою хтось зацікавився більше, ніж предметом інтер’єру».

— Це моя провина. Я мусив поговорити з тобою відверто.

— Навіщо про це зараз говорити? Ми вже не школярі. Дитячі симпатії втратили свій сенс десять років тому.

— Для мене — ні. І для тебе теж.

— Ти помиляєшся. Я вже говорила, що то була хвилинна слабкість, виною якій раптові спогади з минулого. Просто я не очікувала, що зустріч з однокласниками аж так сильно вплине на мене, от і все.

— І чому ти тоді сама не своя останні місяці?

— Звідки ти знаєш?

— Поспілкувався трохи з твоєю подругою і… нареченим.

— Мені не подобається, що мене обговорюють за спиною.

— Вибач, але в мене не було вибору. Ти ж сама не хочеш говорити.

— Цікаві певно діалоги вийшли, — Марина відвернулася від Кості, склавши руки на грудях.

— Взагалі це випадково вийшло. Я приїхав до тебе, запитав у місцевого офіціанта. Він сказав, що покличе тебе… Слухай, може обернешся обличчям до мене?

— Ні, я й так все чудово чую.

Насправді Марина просто намагалася стримати свої бажання. Їй дико хотілося наплювати на все і кинутися Кості на шию.

— Взагалі-то мені трішки некомфортно говорити зі спиною… — Костя витримав паузу, але зрозумівши, що Марина обертатися не збирається, продовжив: — Гаразд, хай буде так. Отож, я чекав на тебе, а прийшла Аня. І ми розговорилися. Вона в кількох словах розповіла мені, як ти жила останні десять років. До речі, в неї талант. Я б не зміг так багато інформації вмістити в кілька речень.

— Впізнаю Аню, — Марина кинула швидкий погляд через плече й одразу повернула голову в попередню позицію. — І що далі?

— Далі вона вирішила відвести мене до тебе, але дорогою до твого кабінету ми зустріли Всеволода. Довелося все йому пояснити. До слова, він виявився геть не таким, як я його собі уявляв. Раніше я думав, що це звичайний стариган, який вирішив підчепити собі молоду лялечку, а заодно й лишити всі прибутки від ресторану в родині, так би мовити. Та на ділі він виявився інтелігентним чоловіком.

— Так, Всеволод майстер створювати негативне перше враження, — Марина нарешті обернулася. — І що ж ви з Анею нарозповідали йому?

Дівчина вже встигла сильно пошкодувати, що розтріпала подрузі все про Костю, як остання дурепа. Та вона навіть подумати не могла, що Аня викладе все батькові.

— Правду.

— Я так розумію, вашу правду.

— Марино, чому ти з таким завзяттям все заперечуєш? Чого ти так боїшся?

— Я нічого не боюся. Просто ви з Анею на пару надумали собі якусь історію про велике кохання, якого не існує. Визнаю, в школі я мала певну симпатію до тебе, але це все давно в минулому. Лишіть нарешті мене в спокої. Обоє! Їй-богу, я вже шкодую, що приїхала на ту зустріч. Я виходжу заміж за Всеволода. За два місяці. І я не збираюся щось змінювати, бо…

Марина не встигла договорити. Костя заглушив її тираду пристрасним поцілунком. Втім, дівчина швидко отямилася і відштовхнула його з такою силою, що той ударився боком об стіл.

— Ой, вибач, боляче? — дівчина майже підскочила до Кості.

— Так, — хлопець раптом голосно розсміявся.

— Чому ти регочеш? — майже ображено процідила Марина.

— Та ти так переконливо розповідаєш, що я тобі по цимбалах, а сама готова дмухати на те місце, яким я ледь-ледь вдарився.

— Це лише нормальна реакція людини, яка винна в тому, що хтось забився. Втім, якщо вже копнути глибше, то сам нарвався. Нічого було чіплятися до мене зі своїми слюнями, — Марина рішуче попрямувала до виходу.

Та не встигла дівчина порадіти тому, що Костя не зупиняє її, як перед очима, ніби нізвідки, з’явився Всеволод:

— Ну як, поговорили?

— Ага. Слухай, не знаю, що вони з Анею наплели тобі, але то точно все неправда.

— Взагалі, як ти виразилася, «наплела» мені тільки Аня. А Костя лише сказав що любить тебе і хоче поговорити з тобою, аби розставити всі крапки над «і», — чоловік вирішив, що підходити здалеку не має сенсу.

— Можеш вважати, що вже розставили. Визнаю, що мала до нього симпатію в юні роки, але зараз нічого такого немає. Мені дуже шкода через те, що Кості здалося інакше. Тим більше я сама дала привід так думати... і… Вибач мені за сьогодні.

— Твої очі говорять інше.

— Не має значення, що говорять її очі, — Костя вийшов з кабінету. — Очевидно, я помилявся, коли думав, що Марині можуть бути цікаві почуття якогось задрипаного банківського працівника. Вона вже давно припинила бути тою дівчинкою, в яку я закохався у школі. Зараз її цікавлять лише гроші, які їй можете дати Ви, Всеволоде. Любов не для неї. Тому бажаю щасливого сімейного життя, якщо звісно Вас вставляє ділити побут з безсердечним стервом.

У Марини буквально щелепа відвисла. Це милий добрий Костя щойно сказав?! Простіше повірити, що то говорив його двійник з паралельної реальності.

— Раджу Вам забратися звідси, якщо не хочете, щоб я розфарбував Ваше обличчя, — спокійно, але холодно відказав Всеволод.

— З радістю, — Костя, навіть не глянувши на Марину, пішов геть.

— І все-таки ти його кохаєш, — майже філософськи озвучив свій висновок Всеволод. — Але зараз я розумію, чому ти не розповіла мені про нього, не зважаючи на моє прохання.

— Не кохаю! — Марина впевнено подивилася в очі чоловіка. — Але все ж цікаво, чому, на твою думку, не розповіла?

— Бо до чортиків боїшся, що все знову погано закінчиться. Тому обираєш мене, чоловіка, якого не любиш, але біля якого спокійно.

* * *

Марина люто вертілася у своєму ліжку, яке цієї ночі здавалося жахливо незручним. Останні кілька днів зі сном було, м’яко кажучи, кепсько, але саме зараз катастрофа, здавалося, досягла свого апогею.

— І якого дідька вони вирішили, що знають мої почуття краще мене?! — сердито крикнула в темноту кімнати.

Спершу тітонька, за нею Аня, вислухавши її сповідь про зустріч випускників та шкільні роки, винесла вердикт: «подружко, та ти й досі закохана в нього по самі вуха», потім Костя припхався у ресторан зі своїми пишномовними розповідями про почуття, яких не існує, а на фіналі ще й Всеволод добив своїм «і все-таки ти його кохаєш».

— Я не здивуюся, якщо зараз мій фікус заговорить і видасть: «Марино, ти кохаєш Костю».

Втім, дівчина давно вирішила для себе, що зав’язала з романтикою, тому все це вона ще могла б витримати. Тим більше, що після весілля ніхто б вже не наважився розповідати про кляте кохання до колишнього однокласника. Та от останні слова Кості віддавалися болем у серці. Абсолютно однозначно, що він це сказав з образи, але їй все одно було гірко. Ось такі речі, вигадані з опалу, часом стають рятівною ниточкою для автора. Він повторюватиме їх собі знову і знову, аж поки не повірить. В той день, коли це відбудеться, йому стане трішки легше, та дівчині була нестерпна думка, що Костя вважатиме її такою… як він сказав.

Марина, мабуть, всоте перевернулася на інший бік і заплакала. Сльозинки скочувалися одна за одною, об’єднувалися у вузенькі струмочки, що стікали на подушку і створювали пляму-озерце на білій тканині. Дівчина не стримувала себе у своїх схлипуваннях.

Ніч — єдиний період доби, коли їй не потрібно грати щасливу наречену, якій не терпиться ступити на рушник. Втім, Марина точно знала, що потрібно терміново брати себе в руки. Адже коли зараз ще можна сяк-так замаскувати сліди від безсонних ночей на обличчі з допомогою пристойної кількості косметики, то коли вона ділитиме одне ліжко з Всеволодом, плакати ні в якому разі не можна буде. Ще кілька місяців тому дівчина обурювалася, що чоловік хоче, аби все було «правильно» і до весілля вони жили порізно (дивне якесь бажання для людини, яка регулярно має секс зі своєю нареченою). Та зараз вона тішилася можливості виплакатися. Вона наридається вдосталь і їй полегшає. Має полегшати.

Головне — дотерпіти до весілля. А вже після нього все налагодиться. Марина чомусь свято вірила у те, що коли отримає статус дружини, одразу й думати забуде про «несерйозні» дитячі почуття. Кінець кінцем, це лише ілюзія. Занадто реалістична ілюзія. Так на неї вплинула зустріч з минулим. Але вона вже не та, ким була у школі. Тої дівчинки більше немає. А отже, не існує і почуттів, які та мала.