Два кохання Марини

Після кількох годин на високих підборах ноги шалено гуділи. Світські гулянки вищих кіл населення виявилися справжнісінькою нудотою. Вся суть цього заходу на честь підписання якогось контракту з фірмою-партнером фірми батька Бориса зводилася до одної єдиної цілі — показухи. Купа людей зібралася в одному місці й з інтелігентним виглядом вихвалялися своїми статками, статусами й… пасіями.

— Це якийсь жах просто! Ці жінки дивилися так, ніби хтось дебелу какаху в дорогу обгортку замотав і їм під ноги підкинув. Здогадуєшся, хто був в ролі лайна?!

— Мариночко, ти перебільшуєш, — Борис спробував обійняти дівчину, але та різко відбігла від нього на добрих два метри.

— Ну чого ти? Не бери близько до серця. Вони до всіх новеньких так. Серед них насправді дуже багато таких, які взагалі про своє минуле без сорому згадати не можуть. Ти набагато краща, — чоловік потихеньку підходив до дівчини. — Ти неперевершена.

— Схоже, так лише ти думаєш.

— Все налагодиться. Обіцяю.

— Правда? — Марина нарешті дозволила обійняти себе.

— Звісно, — чоловік знайшов своїми губами її вуста.

— До речі, а чому чоловіки не дивилися на мене так само як жінки? — запитала дівчина, коли вони всілися в машину.

— По-перше, їм було не до того. Мусили підбирати щелепи, коли побачили таку красу. А по-друге, це більше жіночий заскок. Ви в цьому плані століттями незмінні.

— А куди ми їдемо? — занепокоїлася Марина, коли зрозуміла, що дорога їй незнайома.

— До мене.

— Це якось… неправильно.

— Чому? Що поганого в тому, що дівчина переночує у свого хлопця? Завтра субота. Тобі не треба ані на пари, ані в ресторані.

— Та не в тому річ.

— А в чому?

— Ну…

— Марино, все буде так, як ти захочеш. Я можу спати в сусідній кімнаті, або біля тебе. Ми можемо просто спати, або… не тільки. Але повторюю, не станеться більше, ніж ти захочеш.

* * *

— Цікаво, а що ви робите, коли ламається ліфт? Тут поверхів так багато, що здається, найвищий стирчить десь у космосі.

— Не знаю. Такого не траплялося поки що.

— Добре вам. В гуртожитку ліфт ламається частіше, ніж до мене Всеволод Володимирович чіпляється.

— Він і досі дістає тебе? Може я таки поговорю з ким треба?

— Ой ні, я ж казала, що це зайве. Я справляюся з ним сама.

— Ну добре.

— Слухай, а тобі на такій висоті погано не стає?

— Це лише шістнадцятий поверх. Максимум, що мені грозить, смерть від естетичного задоволення.

— Тобто?

— Зараз сама зрозумієш, — Борис відчинив двері й пропустив Марину першою. — Зайди в кімнату зліва і постарайся не знепритомніти, доки я прийду.

— Я випила всього один бокал.

— Так я не алкоголь мав на увазі.

— А що?

Відповідь дівчина побачила власними очима, щойно відчинила двері до кімнати. Навпроти дверей розташувалося величезне вікно, а за ним розкинулися вогні нічного міста. Вони переливалися жовтими, червоними, синіми і якимись рожевуватими відтінками. У відблисках можна було розгледіти фонтан з якоїсь площі неподалік, мости над річкою і верхівку церкви. Звичайні житлові будинки дуже скидалися на шахову дощечку: в деяких вікнах світло ще горіло, а в інших — вже ні. Все це оберігало ясне нічне небо, всипане яскравими зірками. Вікно було таке величезне, що Марині здавалося, ніби вона не у квартирі Бориса, а летить над цією красою. Вона навіть майже відчула, як вітер розвіює її сукню.

Дівчина несвідомо поклала долоні на скло, милуючись магією нічного міста. Її ніс заледве не торкався до вікна.

— Потрясно, правда? — дівчина навіть здригнулася від несподіванки, коли чоловік став позаду неї й обійняв її за талію. — Вже шість років тут живу, але й досі впадаю в захват від цього краєвиду. Знаєш, насправді це втілення однієї з моїх мрій. Батьки живуть у приватному будинку за двометровим парканом. Звісно, наш садівник перетворив сад у справжнісінький витвір мистецтва, але це не те. Я завжди задихався там. Потайки думав, от би задертися аж на хмарину і милуватися містом з висоти пташиного польоту. Ніяких меж, ніяких парканів. Лише весь світ під твоїми ногами.

Якби Марина почула останню фразу у дещо старшому віці, то одразу задумалася б. Він сказав «під ногами». Не «біля». Здавалося б, така дрібничка, але як багато говорить про те, на яке місце у суспільстві ставить себе цей чоловік і на що готовий заради цього. Можливо, то просто невдало підібрані слова, які насправді не приховують за собою нічого такого, але обдумати це варто було б.

— Мрія з розмахом. Але красива.

— Коли народжуєшся дитиною багатих батьків, це якось само по собі стає звичною справою.

— Можна подумати, що прості смерті можуть мріяти лише примітивно.

— Ні, але це по-різному сприймається. Для тебе смілива мрія — результат серйозної духовної роботи над собою, бо в польоті фантазії ти мусиш дозволити собі бажати чогось такого, що на цей момент абсолютно неможливе для тебе. А я… Словом, складно знайти щось, що для мене неможливе. Часом це гнітить.

— Чому?

— Бо життя, на мою думку, має виглядати як послідовність реалізацій мрій. Це повинно бути складно, вимагати серйозних затрат часу, енергії, зусиль… Ти мусиш видиратися, стікати потом, падати й знову вставати, а тоді нарешті досягати мети, перепочивати кілька хвилин і братися за нову вершину. В цьому смак. В цьому насолода. Життя — це Еверест, а людина — скелелаз. Діставатися до вершини в якомусь ліфті поруч і спостерігати, як хтось докладає зусиль, поки на твоїх долонях навіть подряпини не проступило, звісно круто. Але лише до пори, до часу. До того ж більше схоже на махінацію.

— Ніхто не змушує тебе користуватися грошима батька.

— Не все так просто. Дехто народжується, щоб бути багатим. І від цього не позбутися. Знаєш, я мріяв стати лікарем і намагався досягнути цього власними силами. Вчився, працював, докладав зусилля… От тільки куди б я не прийшов, мене там вже зустрічає ім’я мого батька. І воно розчищає мені дорогу, не запитуючи, чи я того хочу. Боюся, те саме очікує і моїх дітей.

— То от чому всі твої колишні жінки з нижчого соціального прошарку.

— Ти завжди вражала мене своєю кмітливістю, — чоловік взявся прокладати доріжку поцілунків на її шиї, поволі переміщаючись на плече і передпліччя. Для цього довелося спустити бретельку сукні.

— Борю… — дівчині перехопило подих від несподівано гарячих відчуттів.

— Хочеш, щоб я зупинився?

— Ні, — прошепотіла вона, розуміючи, якою дурістю було вірити у те, що зможе зупинити його.

Він обернув її обличчям до себе й вимогливо припав до вуст, водночас намацуючи бретельку сукні з іншого боку. Ніжна тканина легенько ковзнула по тілу дівчини до низу й оточила її ноги безформною масою, яка у напівтемряві кімнати здавалася темно-коричневою. Борис підхопив її на руки з такою легкістю, ніби вона невагома пір’їнка. Від несподіванки з губ дівчини зірвався звук, що балансував на межі скрику і стогону.

* * *

Перше, що побачила Марина, коли прокинулася, Асині туфлі, які валялися на долівці біля ліжка на відстані сантиметрів тридцяти одна від одної. Її тіло й досі пам’ятало кожен його дотик. Здавалося, у тих місцях з’явилися татуювання у формі відбитків його пальців і губ. Дівчина солодко потягнулася і перевернулася на інший бік.

— Доброго ранку, — зустріла її широка посмішка чоловіка. Він прокинувся ще пів години тому.

— Привіт. Чому не будив?

— Навіщо? Ти така мила, коли спиш.

— Нічого подібного. Я бачила себе на фото в такі моменти. Жахливе видовище.

— Хто посмів?

— Не хвилюйся, в основному тітка.

— А не в основному?

— Сусідка по кімнаті, яка хотіла покепкувати з пози, в яку мене скрутило уві сні. Тож, ранкові лестощі не вдалися.

— То справа ж не в зовнішньому вигляді. Ти коли спиш, така беззахисна. І це дуже красиво і спокусливо.

— Тю, я така завжди.

— Не скажи. Просто ти ще не усвідомлюєш, на скільки сильна. Чесно кажучи, я цим нахабно користуюся, поки ще є змога.

— Зізнайся, коли ти віз мене до себе, то навіть не розглядав варіанту, за яким ми скромно спатимемо в сусідніх кімнатах?

— Не розглядав. Зрозумій правильно, я б ніколи не став примушувати тебе, але я точно знав, що ти не зможеш відмовити. Ти занадто наївна і занадто закохана для цього.

— І чому ж ти вичікував аж пів року? Кіра мене просвітила, що ти так довго зазвичай не мучишся.

— Колись я вирву язика цій клятій бабі. В її мозку поняття «мовчати» не приживається.

— То чому?

— Бо ти особлива. Я хотів, щоб твій перший раз був, тоді, коли ти усвідомиш, що бажаєш цього. А не тому, що один паскудник задурив тобі голову і затягнув у ліжко швидше, ніж ти встигла сказати «стривай».

— А звідки ти знав, що для мене це буде перший раз? В наш час багато дівчат мого віку вже давно… живуть на повну.

— Ну, я трішки знаюся на жінках.

— Це називається «бабій».

— Ревнуєш?

— Трішки.

— Вони були до тебе.

— Все одно це неприємно. Всі мені постійно нашіптують, що я лише твоя чергова тимчасова іграшка. Підозрюю, що багато хто переконаний, що я сплю з тобою в обмін на дорогі подарунки та все таке.

— Наступного разу просто покажи їм середній палець і пошли за відповідним напрямком.