Два кохання Марини

Як не дивно, Всеволод Володимирович не зачіпав Марину майже півтора тижня. Це затишшя лякало. Що як з цим клятим волоссям в носі вона й справді перегнула палицю?

Дівчина навіть помітила за собою дещо дивне: їй почало не вистачати причіпок управителя. Це граничить з мазохізмом, але ці перепалки подобалися їй, пробуджували якусь нотку азарту і непереборне бажання відповідати йому щоразу більш дотепно. Якщо в порівнянні, то це як задоволення шахіста від партії шахів з сильним конкурентом.

Марина злегка труснула головою, аби прогнати зайві думки й взяла тацю з кавою та вишневим тортом. Однак дійти до клієнта їй так і не вдалося. Всеволод Володимирович, ніби дощова хмара, вичекав, коли його припинять подумки кликати, а потім різко з’явився, коли ніхто не звав і не просив.

— Що це щойно було, Марино? Знов трусиш патлами над тарілкою клієнта?

— В мене волосся туго зв’язане. Жодної волосинки не впало.

— Ні, ну ви гляньте на неї! Як так розумію, рамок дозволеного для тебе не існує.

— Агов, відчепіться від дівчини, — почула за своєю спиною знайомий голос Марина.

— Вибачте, що Вам довелося стати свідком цього робочого моменту, — миттю змінив тон управитель. — З цією дівчиною постійно проблеми…

— А мені здалося, що Ви незаслужено кричите на бідолашну, — Борис скептично підняв праву брову.

— Запевняю Вас, я б і пальцем її не зачепив, аби вона була невинна.

— Ще раз помічу, що ображаєте Марину, вилетите звідси, як пробка з пляшки шампанського.

— Добре, як скажете.

— А так, на сьогодні ви її відпустите, — це було не питання, а майже наказ.

— Звісно, — Всеволод Володимирович швиденько зник з радарів, а Марина так і лишилася стояти з величезними від подиву й нерозуміння очима.

— Ходімо, — моментально строгий тон Бориса змінився на милий, майже улесливий.

— Що… що це було?

— Якщо сядеш за мій столик, розповім. Як ти чула, на сьогодні твоя зміна закінчилася.

— Але ти напевно на когось чекаєш, — Марина кивнула на тацю у своїх руках, де стояло по дві чашки кави й тарілки з тортом.

— Звісно чекаю. На тебе. Я ж казав, що почнемо з твого ресторану.

Дівчина, побоюючись, що зараз повернеться Всеволод Володимирович і точно вижене її за панібратське спілкування з клієнтом, таки сіла на стілець, який для неї люб’язно відсунув Борис.

За мить, ніби за помахом чарівної палички, з’явився чоловік в чорному костюмі з величезним букетом червоних троянд.

— Це тобі, — сказав Борис.

— Дякую, не варто було. Вони певно цілий статок коштують… — щоки дівчини сміливо могли конкурувати з квітами.

— Одразу видно, що ще жоден чоловік не показав тобі, чого ти насправді варта. Ці троянди — лише маленька дрібничка.

— Та ну припини. Звичайна сіра миша.

— Це ти відчуваєш себе такою. Та нічого, виправимо.

— Цікаво, як?

— Побачиш.

* * *

— Оце ти даєш! — накинулася на Марину Аня, коли зміна нарешті закінчилася. — Чому ти не сказала?

— Не сказала що?

— Що у тебе в друзях водиться Борис Вітовський, звісно, — тон так і натякав, що подруга очевидних речей не розуміє.

— Е-е-е… Я не знала, що це інформація підвищеної важливості.

— Ну так, подумаєш, випила чашечку кави з власником стоматологічної клініки, в якій вершки суспільства дірки в зубах латають.

— Що?! Він говорив, що працює звичайним стоматологом.

— Не можна сказати, що це неправда. Він не з тих власників, які понаймали людей і сидять в м’якому кріслі цілими днями та керують. Ще ходять чутки, що багатійчик любить кататися громадським транспортом. Але все ж. До слова, невже тебе не здивувало, як позадкував Всеволод Володимирович?

— Здивувало. А ти знаєш причину?

— Борис з близького кола власника ресторану. До того ж іноді робить певні благодійні внески в капітал закладу. Управитель позбавиться деяких важливих органів, якщо з його вини ми втратимо спонсора.

— Цікаво, чому він не сказав? — запитала Марина після хвилинного мовчання.

— Не знаю. Можливо, стомився від жінок, які починають мліти від його грошей в перші ж хвилини знайомства. Та хай там як, будь обережнішою з ним. Не довіряй цьому чоловікові.

— Чому? Він доволі милий і галантний.

— Ага, а ще красивий, сексуальний і чеше про те, яка ти прекрасна так, що поети нервово покурюють десь збоку.

— А це погано?

— Ні, але, на жаль, всі ці якості часто супроводжуються легковажністю, непостійністю та непристойною слабкістю до протилежної статі. Борис — не виключення. Погугли трішки, якщо не віриш. В нього жінок було більше, ніж комарів на болоті. І, до слова, переважно таких, як ти.

— Це яких?

— Простих, наївних, недосвідчених, слабохарактерних, тихеньких і, як правило, з нижчого соціального прошарку.

— А ти прямолінійна.

— Тільки не кажи, що образилася.

— Та не те щоб… Але… Не знаю, ти перелічила в мені все те, чого я хочу позбавитися. За виключенням соціального положення. Ніколи не хотіла мати мішки грошей.

— Все одно, коли що, то вибач. Просто я справді хвилююся за тебе. Охоче повірю, що Борис роздивився в тобі свою Попелюшку, якщо це виявиться правдою, але нехай спершу доведе це. Не віддавайся почуттям так швидко.

— Яким почуттям?

— Думаєш, по тобі не видно? Серйозно, Маринко, іноді мені здається, що у твоїх очах ось-ось пульсуючі сердечка з’являться, як в мультику.

* * *

Як і належить кожній типовій закоханій дівчині, Марина старанно… не дослухалася до поради подруги. Хоча як можна встояти, коли такий чоловік ставить перед собою нову завойовницьку ціль?

Чарівні букети з найрізноманітніших квітів стали буденною традицією. Сусідки по кімнаті не знали, куди подіти себе від заздрощів. Борис познайомив Марину зі світом опери, театру і класичної інструментальної музики, а також з непристойно дорогими ресторанами міста.

— Знаєш, кожного разу, коли ми ходимо вечеряти в подібні місця, я задаюся одним питанням.

— Яким?

— Якщо для тебе звична справа викинути кілька тисяч на їжу, то що ти робив у нашому скромному ресторанчику?

— Каву пив. А ти не помітила?

— Ну Борю, ти ж зрозумів, про що я.

— Я не маю життєвої необхідності витрачати купу грошей на напої.

— Але зі мною ти зазвичай саме так і робиш.

— Просто хотів показати тобі, що ти така ж розкішна, як і всі ці дорогі місця.

— Як красиво завуальовано фразу «хочу вразити тебе своїми грошима».

— Ти зараз ображаєш мене.

— Я загладжу свою вину поцілунком, — Марина невинно посміхнулася.

— За подібні слова беру подвійним тарифом.

— Згода.

— Я ж не забуду.

— Знаю, — Марина сплела свої пальці з пальцями чоловіка. — Іноді мені здається, що ти аристократ з позаминулого століття.

— Чому?

— А любові до театрів і класичної музики не достатньо? Так і бачу тебе на якомусь балу в оточенні жінок в прекрасних сукнях, які не можуть відвести від тебе погляду.

— А серед тих жінок є ти?

— Ні.

— Тоді не цікаво.

* * *

Аня все частіше дивилася на Марину як мама, яка не схвалює вибору доньки. Та дівчина не помічала цього. Їй здавалося, що вона потрапила в казку. І справа була далеко не в грошах. Річ у тім, що перше кохання завжди здається юній дівчині справжнісінькою магією.

— Слухай, цей чоловік напружує мене. Занадто вже він впадає навколо тебе.

— Аби я тебе не знала, подумала б, що ти ревнуєш.

— Ой, оце вже точно ні. Мене бісять подібні хизуни-підлабузники.

— Він не такий, — сердито пробурчала Марина. — Просто хоче мене порадувати.

— Якщо мені не зраджує пам'ять, раніше ти раділа помітно дешевшим речам.

— Це й зараз так. Запевняю тебе, якщо раптом він втратить всі свої статки, мої почуття нікуди не вивітряться.

— Головне, щоб він не вивітрився, коли отримає своє.

— Ну чому ти так погано думаєш про Борю?!

— Бо бачила, як він на тебе дивиться.

— Як?

— Як кіт на мишу. Ну не дивляться так на кохану дівчину, не дивляться! Ти знаєш, що трапляється з мишею, коли її ловить саме кіт, а не кішка? Він грається з нею, аж поки вона не завмирає напівжива, а частіше — мертва, і кидає, як вже нецікавий непотріб. От і з тобою так станеться.

— Ну знаєш, це вже занадто, — Марина пішла, навіть не глянувши на подругу.