Два кохання Марини

Марина вертілася навпроти дзеркала. Вже придбану весільну сукню довелося замінити на іншу, вільнішого крою. Та, що була на ній зараз мала значно простіший дизайн і геть не білий колір, а кремовий, навіть майже персиковий. Та це наречену цілком влаштовувало. Вона якось не до кінця усвідомлювала, навіщо одягати білу сукню й фату, якщо дівчина вже давно не дівчина аж на стільки, що це помітно неозброєним оком. До слова, останню вона вирішила замінити на капелюшок в тон сукні. Марина завжди знала, що від цих її поглядів віяло минулим століттям, але що вже поробиш, якщо вони такі.

— Все ще не схвалюєш? — озвалася вона до Ані, яка допомагала їй одягтися.

— Вибач, але так.

— Ти ж не перекваліфікуєш мене у ненависні мачухи?

— Ні, за це не переймайся. І, як би дивно це не звучало на фоні мого ставлення до вашого весілля, я рада, що мамою мого молодшого братика станеш саме ти.

— Дякую.

— Та все ж, твоє рішення мені абсолютно незрозуміле. Костя готовий прийняти тебе з дитиною, а тато — відпустити. Навіщо ти мучиш себе?

— Аню, не можу я думати лише про себе.

— Мені здається, ти саме це й робиш.

— Тобто?!

— Ти намагаєшся задовольнити, як тобі здається, голос совісті, бо просто хочеш жити спокійно.

— Думаєш, можна бути спокійною, відмовляючись від кохання?

— Тобі — так. Ти з тих людей, кому совість муляє більше, ніж нещасливе кохання. От саме тому я й говорила, що та ваша угода з татом і двох копійок не варта. І виявилася правою.

Марина не могла заперечити висновки Ані, але насправді совість — не єдине, що змусило її розвернутися на сто вісімдесят градусів. Вона згадала власні дитячі травми. Як би добре про неї не піклувалися тітка з дядьком, вони не змогли замінити батьків. Цей особливий зв'язок можливий лише між дитиною та рідними мамою й татом. Дівчина просто не може позбавити цього власного сина.

— Годі перебирати вже зварену гречку. За годину я офіційно стану твоєю мачухою.

— Ну, взагалі-то ні. Офіційно я — донька Августина Валентиновича, тому вибачай, але матусею звати не почну.

— Слава небесам! — Марина розсміялася. — До речі, а ти сама не задумувалася про особисте?

— Вже намагаєшся збути пасербицю заміж?

— Та ні. Просто хочу, щоб моя подружка нарешті знайшла своє щастя. Ти на це заслуговуєш.

— Пам’ятаєш, я тобі розповідала про мого брата, який не брат?

— Ага.

— Ну, словом… Не знаю, що з цього вийде, але ми останні місяці часто спілкуємося.

— Та ти що?! Я дуже рада за тебе.

— Тільки тсс! Не говори нікому. Ми не хочемо квапити події.

— Звісно, Анютко.

* * *

Ніхто не розумів, що відбувається. Вони мали розписатися ще пів години тому, але наречений досі не з'явився. Всеволод навіть не відповідав на дзвінки й повідомлення. Марина не знала, що й думати. В голову лізли різні жахливі думки.

Всі вже збиралися розходитися, коли до приміщення забіг захеканий наречений.

— Ну нарешті! Костянтине, ми так не домовлялися. Аби Ви затрималися ще хоча б на п’ять хвилин, то мусили б перенести весілля, — одразу підбігла до нього жіночка у світло-рожевому костюмі, яка, судячи з усього, мала реєструвати шлюб. — Де наречена? Швидше, заходьте. Я через вас точно з роботи вилечу!

— Стоп! — крикнула Марина, коли Костя попрямував до неї. — Що коїться? Де Всеволод?

— Вибач, що загнали тебе в таке становище, але іншого варіанту ми не вигадали.

— Хто «ми»? Що вигадали? — дівчина виглядала так, ніби зараз розридається. — Чого ти тут?

— Це тобі, — Костя протягнув дівчині акуратно складений папірець, який витяг з внутрішньої кишені піджака.

— Що це?

— Це від Всеволода. Прочитай і все зрозумієш.

— Агов, ви взагалі розписуватися збираєтеся?! — ніяк не заспокоювалася жіночка. Втім, на її крик ніхто не звернув уваги. Всі ошелешено дивилися на Костю й Марину.

Дівчина нетерпляче розгорнула аркуш.

Люба Марино,

Схоже, вже стає звичкою спілкуватися з тобою рукописними листами. Та лишитися і пояснити все особисто я б не зміг.

Вибач, що знову кинув тебе в епіцентр напруженої ситуації, але це для твого ж блага. Ми з Костею все влаштували, тому ти просто зараз мусиш піти й стати його дружиною. Я не можу одружитися з тобою, бо… кохаю. А коли насправді любиш, зробиш все для того, щоб людина була щасливою. Навіть якщо для цього потрібно віддати її іншому.

І ще. Не хвилюйся за нашого малюка. Він не почуватиме себе ані покинутим рідним батьком, ані обділеним. Поглянь на Аню. Вона — живий доказ того, що це не просто слова.

Будь щасливою. Будь ласка, зроби це заради мене.

А як знову втечеш, я заведу одразу сім коханок на кожен день тижня і буду постійно приходити до тебе зі слідами їхніх помад на комірі та шлейфом від жіночих парфумів. Я не жартую. Я не хочу, щоб ти була зі мною, тому готовий заради цього перетворитися на твого колишнього — Бориса.

Цілую востаннє,

Всеволод

— Тобто ви це вдвох провернули? — макіяж нареченої ризикував бути зіпсованим її сльозами.

— Знаю, це трохи занадто, але я… ми кохаємо тебе. Зійде за виправдання?

— Але ви все вирішили за мене.

— Якщо тебе це заспокоїть, то я також якось поки що не планував одружуватися. Та я не жалкую, що зараз тут. То що, скажеш мені «так»? — хлопець простягнув дівчині руку.

Марина голосно шморгнула, стерла долонею сльози й вклала свою руку в долоню Кості.

— Я завжди говорю тобі «так». Навіть коли воно звучить як «ні».

Не зважаючи на приголомшливі погляди, хлопець підхопив її на руки.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він на вухо дівчині.

— Я тебе теж, але тобі не здається, що зазвичай наречених на руках виносять з РАЦСу, а не вносять до нього? — Марина всміхнулася.

— А я і занесу, і винесу. Так надійніше — втекти не зможеш.

* * *

За два місяці Марина народила свого первістка. Костя на стільки світився від щастя, що жодна людина, яка бачила його з дитиною, не повірила б, що хлопчик йому не рідний, навіть аби їй показали результати генетичної експертизи. В жилах малюка текла кров коханої жінки, і цього Кості виявилося достатньо, аби в один момент прикипіти до новонародженого всім серцем.

Ольга доволі швидко увійшла в роль бабусі, тому заледве не переселилася до небоги і її чоловіка. Часто спілкуючись зі Всеволодом, жінка навіть не помітила, як вони зблизилися. А за три роки ці двоє взагалі всіх шокували своїми новенькими обручками.

— Тату, чому ви нічого не сказали? — трішки образилася Аня. — Отак тишком-нишком, без належного святкування…

— Та навіщо воно нам? Ми вже давно не першої свіжості, а весілля — справа молодих.

— То можна ж було якось по скромному хоча б.

— Ми не хотіли затьмарювати твоє власне весілля.

Виявилося, що у «брата, який не рідний», доволі серйозні наміри, тому Аня не на багато відстала від своєї подруги. І вже на пару з новоспеченим чоловіком мріяла про дитину. Тим більше, що певний досвід у спілкуванні з дітьми вона вже отримала, адже, Костя й Марина обрали її хрещеною мамою для сина.

Ще Аня останнім часом все частіше шокувала обох своїх татків жирними натяками на небажання вступати в права власності на ресторан. Дівчині більше подобалося на кухні й вона мріяла стати першокласним кухарем. Всеволод і Августин вже обдумують стратегії подальшої війни з «нерозумними» бажаннями доньки, але це вже зовсім інша історія. Втім, якщо вірити Марині, чоловіки з часом зрозуміють Аню і дозволять йти своїм шляхом. Хоча в такому випадку гідну заміну Всеволодові знайти буде складно.

Щодо Марини, то відтепер вона знала, що має двох коханих — ресторан і Костю. Серце підказувало їй, що ці почуття залишаться взаємними до кінця життя. Вперше за тривалий час вона вірила у себе і своє майбутнє.

Мрія втрачає свій блиск без кохання, а кохання — без мрії. Це два осередки енергії, які черпають сили одне в одному.