Два кохання Марини

Вони саме напівлежали в обіймах одне одного просто на підлозі, обпираючись об стіну, коли почули, як двері відчиняються.

— Схоже, нас звільняють, — сказала Марина.

— Угу.

— Шкода.

— Агов, ви тут? — покликав їх Руслан. — Ой, не помітив одразу.

— Добрий вечір, Руслане, — дівчина одягла маску злості на своє обличчя.

— В… Ви…Вибачте, — позадкував бариста. — Всеволод з власником домовився. Мені лише сказали, що я маю зробити.

Руслан хлопець низенький і худорлявий, тому двоє людей в недоброму гуморі його не радували.

— Та розслабся, — Марина засміялася.

Він не одразу докумекав, що його підкололи.

— То все нормально? — недовірливо перепитав хлопець.

— Так.

Марина з Костею зібрали свої речі, попрощалися з Русланом і вийшли з кав’ярні.

— То ти повернеш йому обручку?

— Костю, дай мені день-два подумати.

— Мені здавалося, ти нарешті повірила мені.

— Прошу, зрозумій мене. Я маю прийти до тями й розкласти все по полицях. А коли ти поруч, я не можу лишатися спокійною.

— Мені готуватися до гіршого чи до кращого?

— Ну... Скоро дізнаємося, — вона швиденько поцілувала його в щоку й одразу пішла геть.

* * *

Марина постукала у двері кабінету Всеволода. Їй нелегко далося це рішення, але вона все ж наважилася. Про те, що він зробив, вони вирішили не говорити, домовившись, що дівчина скаже, що вирішила, коли буде готова. І ось цей момент настав. Марина наважилася ризикнути знову кохати. Та для цього потрібно пройти через нелегку розмову з чоловіком, за якого вона ледь-ледь не вийшла заміж.

— Так?

— Можна? — Марина просунула голову в кабінет.

— Звісно, заходь.

Дівчина зачинила за собою двері й всілася на стілець навпроти Всеволода.

— Я хотіла поговорити з тобою…

— Судячи з виразу обличчя, ти прийняла рішення, і воно не на мою користь.

— Я…

— Та я радий цьому. Справді.

— Вибач. Я чиню з тобою підло.

— Зовсім ні. Підло було б, аби зробила навпаки.

— Чекай… — Марина обперлася руками об стіл.

Її обличчя різко зблідло, а легені ніби відмовлялися приймати повітря.

— Люба, з тобою все добре? — Всеволод в мить опинився біля дівчини.

Вона не змогла відповісти. Все навколо розпливалося, знебарвлювалося і зникало. Здалося, що зараз її знудить. Марина прокашлялася. Раз, другий… А потім все різко провалилося в темноту.

Всеволод встиг вчасно зреагувати й підхопити непритомну дівчину.

* * *

Марина не одразу зрозуміла, що сталося. Перше, що вона побачила, профіль схвильованого обличчя Всеволода. Світ все ще злегка коливався, тому сфокусуватися виявилося нелегко.

— Тобі вже краще?

— Так. А що зі мною сталося? — дівчина раптом зрозуміла, що вони в його машині.

— Ти втратила свідомість.

— А куди ми їдемо?

— В лікарню.

— Ой, та не варто. Це, мабуть, через хвилювання. Останні кілька місяців я постійно на нервах.

— Нехай краще тебе оглянуть. Мені так спокійніше буде.

* * *

Всеволод і Марина сиділи в кабінеті лікаря. Там все в'їдалося у свідомість білим кольором: стіни, стеля, фіранки… Дівчині від цього злегка паморочилося в голові.

— Дивина та й годі. Як сучасна жінка може так довго не помічати власну вагітність? Вісімнадцять тижнів, а Ви ні сном ні духом. Невже Вас не схвилювала пристойна затримка?

— Якщо чесно, я навіть не помітила. За останні кілька місяців на мене стільки всього навалилося, що геть не до менструального циклу було.

— Щасливиця Ви, однак. Ні нудоти, ні запаморочень… Ви певно майбутнього шпигуна народите.

— Але це ж вже п’ятий місяць. Невже на такому терміні не повинен бути помітним животик? — занепокоївся Всеволод.

— Зазвичай так, але трапляються виключення. В мене якось була одна пацієнтка, яка аж до кінця вагітності проходила, а живіт майже й не виріс.

* * *

— Люба, тобі щось потрібно? — Всеволод допоміг Марині зручно вмоститися в ліжку. — Можу сходити в магазин.

— Ні, дякую.

— Це так несподівано… — чоловік присів на край ліжка й обхопив долонями руку дівчини.

— Не те слово! Це все одно, що не помітити метеорит, що утворив кратер у тебе на подвір’ї. Я й досі до кінця не усвідомила новину.

— Ти звикнеш. В жінок материнський інстинкт переходить в режим «ON» швидше, ніж встигаєш сказати «вагітність».

— Тоді щось мій барахлить, — Марина посміхнулася. — Але мені подобається думка, що в мені розвивається маленьке життя.

— Коли ти поговориш з Костею про це?

— Навіть не знаю, що я йому скажу, — усмішка моментально зникла з її обличчя.

— Правду. Я більш ніж впевнений, що він прийме тебе з дитиною. Цей хлопець до нестями закоханий у тебе.

— Ти про що? Дитина має рости біля батька. Мені доведеться сказати Кості, що я вийду за тебе.

— Не мели дурниць.

— Всеволоде, це ж твоя дитина! Ти маєш право виховувати її. Досить з тебе Ані.

— Звісно, нам втрьох треба буде домовитися, узгодити наше майбутнє спілкування, але…

— Що ти таке кажеш? Я не можу так вчинити з Вами обома. В тебе відібрати вже другу дитину, а Кості… нав’язати чужу.

— Не перекручуй. Я вже звик, що матері моїх дітей є жінками інших чоловіків.

— Так сказав, ніби… — очі Марини розширилися.

— То ще до матері Ані було. Та на жаль, дитина померла при пологах.

— Господи, який жах… Чому ти раніше не розповідав?

— Сумніваюся, що я додав би собі «плюсів», аби розповів, що Аня — не перша дитина, яку я зробив чужій жінці.

— Вибач звісно, але ти не намагався будувати стосунки з вільними жінками?

— Певно мене тягне на заборонене. За це й розплачуватимуся самотністю.

— Ні. Ми одружимося.

— Ти мене не любиш. Ти любиш Костю.

— Йдеться про дитину. Відтепер я зобов’язана в першу чергу про її благо думати. Те, що я знепритомніла саме тоді, коли збиралася повернути тобі обручку, — знак від Вищих Сил. Я мушу зробити так, як правильно для малюка, а не як хочеться мені.

— Ти вважаєш, що для дитини буде добре зростати в родині, де мама тужить за іншим чоловіком?

— Все налагодиться. Ми ж добре з тобою ладнали, поки не з’явився Костя. Якщо він знову зникне з мого життя, то все повернеться на свої місця.

— І чому тоді цього не сталося, коли ти повернулася з зустрічі випускників? Кілька місяців ходила з таким виглядом, що напевно перелякала б всіх відвідувачів, аби як офіціантка вийшла в зал. А наш ресторан зазнав би слави лігвища привидів.

— Зараз все інакше. Тепер у нас є наша дитинка.

— Ну, якщо так прикинути, то всі ті місяці вона теж була.

— Але я про неї не знала.