Два кохання Марини

— Коваленко, стій, — зупинила Марину вахтерка. — Тут для тебе посилка.

— Справді? Від кого?

— Не знаю, тут не написано. Сама розберешся. Моє діло віддати. На, — жінка протягла дівчині довгасту коробку ніжно-рожевого кольору з золотистим бантиком. До неї була прикріплена записка: «Марині Коваленко», але імені адресанта в ній дійсно не вказувалося. Та дівчині це й не було потрібно, щоб здогадатися, від кого посилка.

— Дякую, — розпливлася вона в замріяній посмішці.

Відсутність сусідок по кімнаті неабияк потішила дівчину. Відкривати цю коробочку під зацікавленими поглядами зовсім не хотілося. Марина на ходу вискакувала з черевиків. Від падіння її диво врятувало.

— Так, подивимося… — дівчина обережно розв’язала бантик і відкрила коробку. В середині виявилося щось, загорнуте у папір кольору кави з молоком, червона троянда і листівка:

Сьогодні ти будеш найпрекраснішою трояндою у цій сукні. Божеволію, уявляючи тебе в ній.

Вдягай її, і посміхайся.

Заїду о восьмій.

Тисяча поцілунків від єдиного дантиста, якого ти не боїшся

P. S. Нічого не роби з волоссям і обличчям. Сьогодні над тобою чаклуватиме дехто особливий.

Марина відклала листівку і, перебуваючи в бентежному передчутті, розгорнула папір, який приховував шовкову сукню криваво-червоного кольору. Вона й справді чарівна, але дівчина не була готова одягнути подібне.

Подумавши трохи, Марина взяла до рук мобільний і набрала Борю.

— Привіт, люба, вже отримала мій маленький подарунок?

— Привіт, так. Вона дуже красива, але…

— Тобі не сподобалося чи не твій розмір?

— Сподобалася. І з розміром все гаразд, але…

— Тоді ніяких «але». Тобі червоний дуже личитиме.

— Борю, я не можу. Вона занадто відверта для мене.

— Нічого подібного. Просто ти не звикла.

— Не знаю…

— Довірся мені.

— Але…

— Послухай, якщо ти її не одягнеш, я ображуся.

— Гаразд.

— Тоді давай швиденько. В тебе всього хвилин п'ятнадцять лишилося.

— Добре, чекаю.

— Цілую, Мариночко.

Дівчина приречено окинула поглядом сукню, яку бережно розклала на ліжку.

— Привіт, — привіталася до неї сусідка Ася.

— Привіт.

— Ти чого така задумана?

— Та думаю, як цю штуку одягти.

— Ого, крутяк! — в Асі аж очі заблищали від захвату. — Це тебе твій багатенький вирішив у світ вивести?

— Схоже на те. І… він вже о восьмій буде тут.

— Йой, ти катастрофічно не встигаєш.

— Допоможеш одягти? — Марина склала долоні в благальному жесті.

— Звісно.

Дівчата доволі швидко впоралися з шедевром дизайнерського мистецтва.

— Мда… — лише й могла видавити з себе Марина, коли сяк так роздивилася себе в замалому для таких цілей дзеркалі.

— Та чого ти? Сукня просто секс.

— В цьому й проблема. Мені якось ніяково в такому.

— Звикнеш. До того ж тобі таки є на що одягнути подібне, — Марина раптом розсміялася. — Ти чого?

— Ти сама подумай. Довга вечірня сукня. На таку ніби як чимало тканини треба, але дивишся й розумієш, що зараз в дзеркалі більше голого тіла, аніж прикритого.

Справді, сукня була доволі відверта. Глибоке декольте з трикутним вирізом, відкрита спина і розріз, який ледь не на всю довжину наряду сягав. До того ж тканина міцно обтягувала бюст і талію дівчини.

— Ну-у-у… Якщо порівняти з тими одежинками, в яких випливають на червону доріжку сучасні селебрітіс, то твоя сукня — вбрання монашки. В них диньки з усіх боків випадають, а в тебе тільки зверху. Та й розрізи з обох боків ще довші. Але ти все одно краще обережніше ходи, бо якщо твій розійдеться ще на пару сантиметрів, то світ ризикує побачити твою жахливу спідню білизну з ромашками.

— Супер! — зіронізувала.

— До речі, а туфлі в тебе є?

— Чорт, немає.

— Ха! Радій, що в тебе є Ася, — дівчина зникла десь під своїм ліжком. — Хух, ледь знайшла.

— Дуже дякую. Ти просто рятуєш мене, — Марині аж від серця відлягло, коли простенькі замшеві чорні туфельки ідеально сіли на її ноги.

— Так, а твого не напружить відсутність відповідної зачіски й макіяжу?

— Він казав, щоб я нічого не робила. Схоже, хоче відвезти в салон.

— Везуча ти.

— Якщо не помру від сорому в цій сукні, тоді погоджуся з тобою. Ой, я вже запізнююся!

* * *

За двадцять хвилин Борис привів Марину до салону з банальною назвою «Красунечка». В середині все переливалося сумішшю сріблястого і кількох відтінків фіолетового. Інтер’єр хоч і недешевий, але виглядав стримано. Така собі інтелігентна розкіш.

— О, Борисе, вітаю. Ти як завжди, не даєш змоги засумувати за тобою, — жінка років двадцяти п’яти — двадцяти восьми кокетливо всміхнулася і бігло чмокнула чоловіка в щоку. — Привіз мені нову красунечку?

Марині вона не сподобалася з перших секунд. Якій дівчині може сподобатися незнайомка, що нахабно цілує її хлопця?! Хоч в щоку, хоч повітряний поцілунок, хоч просто подумки — таке можна лише їй одній.

— Привіт, Кіро. Ти ж зробиш все на найвищому рівні?

— Для тебе — лише так.

— Тоді я пригощуся поки кавою, а ти чаклуй, — Боря впевнено пішов кудись направо і невдовзі зник з поля зору. Марині було неприємно усвідомити, що він орієнтується в жіночому салоні краси, як у себе вдома. Як не крути, а це таки підтверджувало слова Ані про незчисленну кількість його колишніх.

— То як тебе звати? — привітно запитала жіночка.

— Марина.

— А я — Кіра. Вай-вай-вай, — вона оглянула свою клієнтку з ніг до голови. — Борис у всій своїй красі.

— Що Ви маєте на увазі?

— Цей щирий подив… Ну я не можу. Навіть шкода тебе. Борька точно горітиме в найгіршому казані пекла.

— Я все ще не розумію Вас.

— Так, тільки давай без цих «ви». Краще сідай сюди, — Кіра вказала на одне з крісел. — Невже не вмієш користуватися інтернетом? Про Борисові походеньки всі знають.

— Мене не цікавлять жінки, які були переді мною, — твердо сказала Марина.

— Питання в тому, як скоро ти приєднаєшся до нас?

— «До нас»? Тобто ти…

— Свята простота! В наївності ти явно перевершила всіх. Звісно я теж була його… кхм… дівчиною. Та ти не хвилюйся, в нас з ним давня домовленість, тому я для тебе не загроза.

— Яка ще домовленість?

— Він купив мені цей салон. Тому я безплатно чаклую над його пасіями. Ну, і звісно не намагаюся якось напаскудити їм. Хоча, якщо називати речі своїми іменами, то цей засранець просто відкупився від мене.

— Тобто?

— Та я внадилася обламувати його розваги, коли він мене кинув, тому Борику довелося сісти за стіл переговорів.

— Господи, в цього чоловіка хоч колись гроші закінчуються?..

— Ну, якщо в нього й закінчуються, то в його татка точно ні.

— Та звідки ти стільки знаєш?!

— Дівчинко моя, це не таємна інформація. Кажу ж, скористайся інтернетом, — балачки ніяк не заважали Кірі чаклувати над зачіскою.. — Я колись також була наївною дурепою, яка поплила від його вміння щебетати й залицятися з аристократичним розмахом. Та як тільки тріснулася лобом об реальність, зрозуміла, що коли в коханні не пощастило, мушу хоч щось отримати як компенсацію. Як бачиш, маю власний салон. Ти не подумай, я у б’юті сфері не випадкова людина, всьому вчилася. Тільки от, на жаль, ми живемо у світі, де пробиваються не ті, що вміють щось, а ті, що мають грошенята.

Ти також гарненько подумай, що виб’єш з нього, коли цей бабій вирішить змінити іграшку. Ти ніби як офіціанткою працюєш. Можливо, хочеш власне кафе або ресторан? Чи щось по майбутній професії… Не знаю, якийсь там приватний центр психологічної допомоги…

— Що ти верзеш? — Марина навіть не знала, що її більше обурювало: слова цієї особи, чи те, що Боря явно обговорював її з Кірою. — Нащо мені про таке думати?

— Віриш, що станеш тою самою, яка змусить Борю забути про інших жінок, так? Хоча, хтозна. Все може бути. У будь-якому разі ти його зачепила сильніше, ніж всі попередні.

— Чому ти так думаєш? — в запеклій боротьбі злості, шалених ревнощів і цікавості перемогу одержала остання.

— Він з жодною не возився так довго й старанно, як з тобою. Зазвичай місяця три були його крайньою межею. А ти он вже майже пів року тримаєшся. Знаєш, він насправді хороша людина, яка має одну слабкість, що все псує, — жінки. Було б добре, аби знайшлася та сама, яку він полюбить, а не просто захоче.

Я не ворог тобі. І не суперниця. Чесно. Просто кожного разу, коли бачу чергове наївне дитя, згадую себе кілька років тому. Знаєш, мені було б легше видряпатися, якби хтось сказав мені щось на кшталт: «Кіро, ти хороша дівчина. Якщо він тебе кине, то зробить гірше лише собі. Ти не винна, що закохалася. Не будеш винна і в тому, що набриднеш йому. Якщо так станеться, не витрачай сліз задарма. Живи далі».

— Вважаєш, я приречена бути кинутою?

— Я не знаю. Ти відрізняєшся від його колишніх чимось... невловним. Це відчувається з перших секунд. Та от чи це тимчасовий збій системи, чи таки кохання, відомо лише Борисові.

Так, як з зачіскою було закінчено, розмови довелося припинити, бо наносити макіяж людині, яка говорить, не дуже вдала ідея.

Приблизно через пів години Кіра закінчила. Марина мусила визнати, що жінка й справді професіонал у своїй справі. Волосся дівчини було завите у локони та вкладене у формі квітки, а на обличчі красувався неперевершений природний макіяж, який на стільки вигідно підкреслював її зовнішність, що доводилося придивитися, аби здогадатися, що вона нафарбована.