ЧАСТИНА І. АВЕРС І РЕВЕРС 1.1. Вампір і труп у вітальні
Вампір дивився на мене так, ніби хотів пропалити в мені дірку. Насправді, я не чув, щоб вампіри могли спалювати поглядом, але ж не міг дати сто відсотків, що це неможливо.
Про всяк випадок я відсунувся від нього подалі, але куди там! Я зробив крок назад, а він — крок вперед і знову уставився мені прямісінько в очі. З під його верхньої губи стрімко полізли білі ікла. От халепа! Я сподіваюсь, він себе контролює! Божевільня якась, а не пристойний маєток, їй бо!
— Що це таке?! — роздратовано спитав вампір.
Нібито я винен, що посеред його вітальні лежить труп з простреленою головою. Бридке видовище…
Я стенув плечима і мовчки схилився над тілом.
Літній чолов’яга у білій сорочці, чорному фраку та краватці-метелику, лежав горілиць, незграбно розкинувши кволі руки. Посеред лоба у нього чорніла дірка від кулі.
— Що це таке?! — знову на підвищених тонах повторив вампір.
Це починало дратувати. Розумію, що клієнт нервується, але ж я прибув сюди як слідчий, а не як хлопчик для биття!
— Вбивця — дворецький! — стримано припустив я.
Він мого гумору, здається, не оцінив. Зблід ще більше, якщо таке можливо, і стиснув кулаки. Гострі ікла вже досягли нижньої губи. Ну серйозно?! Що за день сьогодні такий…
— Дворецький — він! — вампір величним жестом вказав на тіло. — Це він — мій дворецький! І його застрелили!
— Неприємно, — почухав потилицю я. — А така гарна була версія!
— Версія? Шкандаль! — здається, йому все ж таки вдалося опанувати себе. — Грандіозний шкандаль — ось, що це таке! Мене принизили і плюнули цим у вічі! Ви повинні розібратися, хто вчинив таке в моєму домі!
Упир залишиться упирем. Людину вбили, а він через скандал переймається! У його, бачиш ти, домі!
— Він давно на вас працював? — спитав я, обходячи кругом тіла.
— З самого дитинства. Звісно, його дитинства, — вампір знизав плечима і знову завів про своє: — Ви знаєте, як зараз складно знайти гарного дворецького, Максе?
— Уявляю, — я знову схилився над тілом. — Хоча ні. НЕ уявляю. У мене ніколи не було власного дворецького. Полковнику, я повинен оглянути місце злочину. Ви не залишите мене на самоті?
— Я вам заважаю, детективе? — набундючився він, і я вирішив зайвий раз не злити засмученого упиря.
Полковник Танський, в садибу якого я прибув одразу ж, як тільки отримав повідомлення про вбивство, був упирем наслідним та ідейним, спадкоємцем давнього і заможного роду. Або, як він сам себе величав, вампіром.
— Добре, залишайтеся. Як закінчу огляд, і ми зможемо поговорити.
Полковник кивнув і відійшов у куток, а я приступив нарешті до детального огляду.
Куля залишила невеличкий отвір у верхній частині лоба бідолахи дворецького. Вона увійшла дещо навскіс — знизу догори. Можливо, стрілець був невисокого зросту?
Я роздумливо окинув поглядом довгу постать полковника Танського. Він стояв виструнчившись, немов кілок проковтнув. Дотепний жарт міг би вийти, але при упирях про кілок краще мабуть не жартувати.
Нажаль, сама наочна версія навряд чи відповідає дійсності. Хоч і спокусливо назвати наслідного вампіра — підслідним, і заарештувати прямо тут…
Я знову глянув на гострі білі ікла бравого упир-вояки, що вже майже сховалися під тонкою верхньою губою, і лише розчаровано зітхнув. Не вийде. Що ж, послухаємо, що він розкаже.
— Як це відбулося, полковник? — я вмостився в одному з крісел біля столу і жестом запропонував Танському зайняти інше.
Як я вже казав, ми з вампіром і жертвою вбивства знаходилися у великій вітальні садиби. Простора кімната з двома високими — під самісіньку стелю — дверима, одне проти одного, з огрядним столом темної деревини в центрі кімнати і парою крісел. Великі вікна, що зараз, на заході сонця, все ще були зачинені і щільно завішені темно-червоними шторами. І обов’язковий у кожному заможному будинку камін поряд з тими дверима, що вели до сходів в зимовий сад. Над каміном висіло велике старовинне дзеркало. Інші двері виходили у коридор, що з’єднував кімнату з іншою частиною будинку.
— Я саме йшов сюди, у вітальню, — полковник присів на краєчок крісла. Він помітно нервував. — Я вже бачив Юхима, так звали мого дворецького… Він був тут і, клянуся, він був один! Аж раптом пролунав постріл, а потім — Юхим впав, — він розгублено розвів руками, і на якусь мить мені стало його навіть шкода.
Але я відкинув це відчуття. Як би там не було, а він лишається першим підозрюваним.
— Значить, ви не бачили стрільця?
— Ні! Юхим стояв до мене спиною. Я вбіг до кімнати, і майже одразу за мною вбіг Степан — мій садівник. Він кинувся до Юхима, а я — на сходи. Я був впевнений, що зможу наздогнати вбивцю.
Я кивнув. Вампіри здатні пересуватися дуже швидко. Він би наздогнав. Якби вбивця дійсно побіг на туди.
Я виглянув у двері, що вели на ті самі сходи. Нічого цікавого для мене там не було, тому я повернувся, став посеред кімнати і роззирнувся навкруги.
— Що ви шукаєте, Максе? — стурбовано спитав Танський.
— Гільзу, — відповів я. — Кулю я, з вашого дозволу, все ж таки не буду діставати з голови вашого дворецького, полковнику… А от гільза може бути десь тут, — і я цілеспрямовано поліз під крісло, в якому тільки що сидів. Зацікавлений полковник схилився поряд.
— Гільза — це?…
— Частина набою, що залишається при пострілі, — відсапуючись, пояснив я і на карачках попрямував під стіл.
— А при пострілі щось залишається?
— Я ж сказав — гільза. Не від всіх типів зброї, але перевірити варто.
— Як цікаво! У вас, на тому боці, так багато корисних речей, — замріяно сказав Танський. — От якби ви ділилися з нами…
— Ви і так отримуєте від нас все, що тільки можна. Все, що законно, полковнику! — з натиском на останнє слово відповів я білим кросівкам «адідас» — єдиному від Таньского, що залишалося в моєму полі зору. Упир, виявляється, той ще модник! Чи він хизується, а може дійсно, палкий прихильник речей з аверсу. Ти бач, кросівки до костюму нап’яв!
— Ось! — я виліз з під столу, переможно тримаючи в руці зім’яту гільзу. — Я сподівався знайти її тут. Ваш вбивця не мав часу її шукати.
— Наш вбивця, — багатозначно виправив мене Таньский.
— Наш, — погодився я. — Не хвилюйтеся, я з’ясую, наш він, чи ваш.
Упир помітно засмутився:
— Я хвилююся через наслідки. Якщо ви вже закінчили огляд, дозвольте провести вас, Максе!
Так чемно мене ще не випроваджували. Тому я кивнув і вже в дверях кімнати запитав:
— Навіщо вам дзеркало, полковнику?
Танський кинув розсіяний погляд на антикварну річ і відповів:
— Це просто пам’ятка. Вона з тих часів, коли наша родина ще не була вампірами.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!