Село Сеньківка

Хтось лизнув мене в ланіту,

І давай отут стрибати,

У вухах почало дзвеніти-

Ну звісно ж, це- Сірко кудлатий.

Згадав розмову з дідусем,

І поспішив я до Даринки,

Я стану лицарем її, й ключем -

Аби сміялись очі намистинки.

,, Привіт, усім! Я до Дарини,

Побачення сьогодні в нас",

І здивувалась вся родина,

Оце так крок! Це вищий клас!

Ми рушили у те містечко,

Яке порадив мій дідусь,

І калатало так серденько,

Та твердо знав- не зупинюсь!

Вона дивилася на мене,

І тихо щось розповідала,

І почуття було огненне,

За руку ніжно так тримала...

Ми зупинились біля лісу,

Там де ялинки лиш росли,

Він відкривав свою завісу,

У царство вічної краси ...

Ми назбирали трохи ягід,

І тут я випалив ураз:

,, Моє ти море , ти мій брід,

Я мов маяк, світитиму услід!"

Це був мій перший віршомаз.

Вона сміялась, мов ручай,

І ягоди потроху їла,

Сказала лиш:,, Не поспішай,

Слова так просто не кидай!"

А потім із кульбаб - вінок собі зробила.

Я знов подарував букет,

І ніжно чмокнув в щічку,

Це не вистава, я не диригент,

Вона ж моя лисичка!

Додому я її провів,

Я закохався,–твердо розумів