Портаменто

— Шторм? — запитала Гоуп дивившись на мене чи то злякано, чи то здивовано. Поправивши пальто я підійшла до неї намагаючись зрозуміти її настрій.

Для неї напевно це дивно. Бачити, що людину, яку поховали, живою найбільш дивна річ у світі. Тому я могла розуміти звідки страх на її обличчі. Обережно, взявши руку я поклала її собі на щоку.

— Вибач. Це перше, що я маю сказати особисто тобі. — тихо промовила я подивившись в очі сестри. Чесно думала, що заплачу від цього. Мені було соромно за все, що було і чого не сталося.

— Ти справжня? — запитала вона знову почавши вивчати моє обличчя пальцями.

— Наче так. Кліпаю очима, серце б’ється і я говорю з тобою. — я посміхнулась сестрі спостерігаючи за нею. Погладивши мій ніс вона не витримала й обійняла мене.

— Здається, в мене обертом йде голова. — тихо прошепотіла Гоупі через що я зітхнула й погладила її волосся.

Не подумайте, що я не люблю свою сестру. Просто я знала причину цих “в мене обертом голова” і як людині, яка навчалася на психіатра можу сказати, що це погано. У Розі був “Синдром Мюнхгаузена”. Після смерті мами це з'явилося у неї. Якщо коротко й без пояснення, то вона намагається привернути так увагу когось. У випадку Розмарі це спроба привернути мою увагу. Це в неї ще з дитинства, бо тато намагався нас розділити. Всіма способами, які могли бути можливими. І їй доводилося викликати в себе щось, що приверне мою увагу та зупинить. Втрата свідомості, через якийсь тригер (їй здавалося, що вона бачила маму, в якихось деталях людей), кошмари й багато всього чого я не запам'ятовувала.

В нас в обох з дитинства є кошмари і якщо я від них тікала, то Гоуп спеціально їх викликала. Знаю, дивно звучить, але синдром Мюнхгаузена такий.

— Я поруч, мала. — з посмішкою промовила я намагаючись заспокоїти ту. — Давай спокійно підемо в кафе й вип'ємо каву, м? — продовжила я намагаючись її зацікавити чимось, щоб вона пішла за мною.

І вона пішла за мною. Ми мовчки дійшли до кафе під назвою “Onion Anguk”. Cafe Onion розташоване у стильній індустріальній будівлі, яка зберегла своєрідну чарівність старого складу. Зовні були бетонні стіни, великі панорамні вікна та незвичайні графіті, що робило завжди це місце доволі популярним. Інтер'єр кафе витриманий у мінімалістичному стилі з елементами брутальної естетики: оголені бетонні стіни, металеві балки, дерев'яні столи та прості стільці.

Особливістю Cafe Onion є просторі зони з великими столами, що створюють атмосферу затишку навіть у сучасному дизайні. Біля стійки розташовані стелажі, заповнені свіжою випічкою – круасанами, кішами, хлібом. Що для мене з Гоупі був плюс. Вона не любить солодке з дитинства, бо мама, колись залишила її з шоколадкою і рахуйте, що це її дитяча травма. Я ж навпаки обожнюю солодке й мені його завжди мало. Є також відкрита тераса, але наразі там холодно. Тому ми зайняли столик в середні.

Залишив за столиком зі словами “я поруч, тільки бажаю замовити нам чогось смачного”. Довелося залишити своє пальто й рюкзак, щоб вона довірилася мені. Підійшовши до вітрини я почала розглядати й думати, що нам взяти.

“Чесно, кажучи я думала, що все буде гірше, коли ми зустрінемося, але поки все навіть краще ніж я уявляла собі” — подумки подумала я подивившись на сестру через плече.

Вона ні на мить не змінилася. Русяве волосся, яке було зібране в низький хвіст, який не заважав одягнути їй чорний берет з квітами. Вона обережно знімала з себе червоне пальто, яке робило з неї милу принцесу. Все через незвичайний комір, який нагадує більше сорочку. Під пальто була сорочка з рюшиками, що продовжувало показувати, що вона молодша з нас двох. Також спідниця й чобітки теж робили її ледь не школярку. Хоч ми з нею однолітки.

Ах так! Я не сказала, що ми з Гоуп близнючки. Різнояйцеві. Через що ми були різними. Наші риси обличчя, очі, ріст й багато іншого. Гоупі моя повна протилежність особливо зараз, коли в мене темне волосся. Зелені очі (в мене блакитні), посмішка (я, якщо буду зі спокійним обличчям, то буду схожа на Емілію Кларк з восьмого сезону Гри Престолів), щічки (мої зникли, в якийсь момент), ріст 167 (в мене 163), талановита в танцях (в мене талант наступати на ноги людей в танцях), позитивна на мільярд процентів (я на всі сто Печалька), ну й стиль в одязі, який в неї незвичний, але милий (в мене було дві крайнощі, які зараз поєднались, тому в мене то діловито-сексуальний стиль (Лерой каже, що в мене стиль фатальної жінки).

Одним словом, якось так у нас справи. В данний момент мені необхідно було купити нам їжу й напої. Підійшовши до баристи я промовила:

— Добрий вечір. можна, будь ласка, гаряче американо, юджа-чай (корейський чай з цитрусових), кіш з грибами та шпинатом, круасан з мигдалем та булочка з інжиром та волоськими горіхами. — промовила я чекаючи ціну цієї краси.

— Вам з собою чи тут? — запитала привітна панянка за стійкою.

— Бажано тут й оплата картою буде. — промовила я діставши карту й протягнула її дівчині.

Коли мені повернули карту з чеком на 32,300 вон ($23.30) то пішла до моєї сестри.

— Кукусь, сумувала? — я як у дитини “вкрала” її ніс по дорозі, коли поверталась до сумки.

— Поверни. — по дитячі протягнула Гоупі з посмішкою від чого я беззвучно сміялась. Хитро подивившись на ту я продовжила ховати гаманець в рюкзак.

Сів за стіл я обережно зробила жест того, що повернула ніс від чого вона посміхнулась яскравіше.

— Так ти…. Мандрувала? — одразу ж запитала сестра кивнувши в бік мого рюкзака.

— Типу того. Хоча правильніше… сказати… тікала… — мені важко було підібрати слова й пояснити свою мотивацію.

— За допомогою смерті? — запитала Гоупі дивившись на мене не розуміючи мене.

— Гоуп, в мене не було іншого варіанту. Все складніше ніж може здаватись. І мені найважче було за ці п’ять років думати про те, як ми з тобою зустрінемося. — саме в цю мить я помітила, як нам несуть їжу. Тому довелося замовкнути. Хоч й ми говорили англійською, але не хотілось зайвої уваги, якщо нас зрозуміють. Й так тема важка. Коли нам поставили на стіл усе я сказала: — Дякую. — це було промовлено корейською, що здивував сою сестру. Коли офіціантка відійшла то з посмішкою запитала: — Що?

— Ти знаєш корейську? — з цікавістю запитала Гоуп.

— Так. За два роки життя в Кореї довелося вивчити. — казавши це я налила з чайничку чай в кружку.

— Тобто ти знаходишся в Сеулі два роки? — з кожним запитанням вона виглядала все здивованішою ніж була до того.

— Чисто в теорії так, але мені довелося мандрувати час від часу. По суті другий рік буде в осени. Але для корейців я вже другий рік тут. А ще у них нам з тобою двадцять вісім, якщо вже не двадцять дев'ять. — Розі розсміялась через це.

— Корейський вік й тебе зачепив? — сміючись запитала дівчина.

— Так. Мені доводилось повертати на землю друга, у якого на фоні корейського віку сталася криза середнього віку за допомогою алкоголю. — промовила я вдихнувши. Це не Сонхо, якщо що. Це його друг, з яким ми бухали. І час для знайомства з ним ще не настав.

— Жах. — сміючись промовила Розмарі. — Так, де ти була ці п’ять років? І так я округлюю.

— Рік ми з Вінсом, Лероєм й Мелом їздили по Америці. Ми працювали, веселились й вивчали міста. Далі ми розійшлись. Вінс був в Нью-Йорку й працював. Лерой поїхав в Азію, бо він підписав контракт з модельним агенством. Ну, а ми з Мелом поїхали на рік в Європу. Такий романтичний вікенд, але ми з ним посварились й розішлись. Тому я поїхала в азійські країни. Потім домовились з Вінсентом провести час в Дегу та ось якось та я залишилась в Кореї. Через якийсь час зустрілась з Вів’єн…

— Ві? — Гоуп мене перебила не прожувавши свою їжу.

— Так, як виявилось вона вступила в університет на журналіста. Вона переїхала з батьками сюди, через те що батькові запропонували непогану роботу. — я зітхнула згадуючи все, що пов’язано з батьком подруги. — Сама здивувалась, коли дізналась, що вона тут. Я думала, що вона залишилась в Канаді й там продовжує навчання на балерину. Але доля мала інші плани, як нас знову зустріти. І ця зустріч надихнула, щоб намагатись знайти тебе, але в мене не виходить звільнитись. Тому я рада, що ми, якимось чином зустрілись з тобою. До речі, яка ціль привела тебе в Сеул? — з цікавістю запитала я відпивши свій чай.

— Ну ми приїхали сюди з подругою. За деякими справами, які трохи пов'язані з університетом. Але тут з'явилися деякі проблеми, чому я і прийшла на Хондегу… Трохи перевести подих з таким як я. — промовила Гоупі випив трохи кави потім й сумно подивившись на мене.

— Гоуп, якщо в тебе якісь проблеми, то не бійся говорити про них зі мною. Я готова зробити все що можу, щоб тобі допомогти з цим. — промовила я хвилюючись за мою сестру.

Після стількох помилок, які я наробила, в мене було готовність спокутувати свої “гріхи” всіма можливими способами. Але тоді я не знала, що за підстава мене очікувала. Розмарі не сказала тоді про її проблему через декілька причин. Перша, вона не була певна до кінця чи звертатися до мене. Друга, причина була в людині, яка й створила проблеми Гоуп і її подрузі. Але про це потім. Зараз я не здогадуюся, що життя мені готує.

— Дяка, Моллі. Я подумаю над цим. Просто не хочу грузити тебе своїми проблемами, бо в тебе напевно є свої турботи. — промовила Гоупі дивившись на мене з посмішкою. — Плюс, я хочу провести з тобою час не думаючи про проблеми. — вона простягнула руку, а я одразу ж взяла її руку.

— Тоді їж й підемо прогуляємося по Хондегу, якщо я вже витратила час, щоб сюди дістатися. — з посмішкою промовила я погладив її руку.

— Я сумувала за такими днями. — промовила Гоупі дивившись на мене радісно

— Я теж, понад усе на світі. — з теплотою в голосі сказала я взявши чай у вільну руку.

Ми поїли й випили свої напої пішовши гуляти вулицями Хонде. Гоуп взяла мене під руку, щоб я не втікла в випадку чого. Це змусило мене посміхнутися.

— Так… Ві… Ви з нею спілкуєтеся? — запитала моя сестра з цікавістю.

— Так, вона живе зі мною. Батьки роз'їхалися, бо… так треба. Якщо Ві побажає, то вона тобі скаже, але результат думаю ти маєш знати. — промовила я згадуючи той жах, який я бачила, коли приїхала до Ві.

Її батько завжди був трохи не в адекваті. Але коли вони переїхали в Кореї, то це вийшло за рамки терпіння. Він аб’юзер й домашній тиран через свої проблеми. Й страждати через те що в когось не лади з головою не ок. Ві була стіною й опорою мами у справах з батьком. Наймолодша з нас переживала стільки всього, але вона намагалася не показувати це нам, коли ми дружили. Вона розповіла тільки, коли не змогла допомогти сестрі й мамі, бо потрапила в лікарню після того, як її збила автівка. Тоді довелося мені їй допомогати, але також через мої руки допоміг один з Тан. Ві про це знає, але батьки й Цирі не знають про Сон Янчоля. Я була руками цього парубка.

Як я вже проронила слово про Чоля, то думаю вас варто представити. Один з наймолодших в гурті Тан (він старше ніж Санву, але молодший за іншого мембера). Екстравагантний і доволі ніжний, якщо дізнатися його. Порівняно з іншими він крутий актор. Навіть грав у відомій дорамі… Але хлопці її дивилися лише через Янчоля, хоча він там не грав навіть головну роль.

Вона мала назву “Місячний акорд” (про чувака, який не міг написати пісню, тому поїхав в селище де жив, а там привид в лісі при місяці мала грати) хоча, на мій погляд, я б її назвала “Місячна нудьга з променем сонця у вигляді Чол-і”. Так ось він грав друга головного героя, який управляв музичним магазином й розбавляв клішешні походеньки голосного героя на серій шістнадцять серій. Хан Джисонг, на мій погляд, жахливий актор. Якийсь він… моторошний. Можливо кріповий, на мій погляд.

Але повернемося до мого друга й одного умовного брата гурту Tan. Через нього і його доброту Ві залишилася живою й ми з нею зустрілися.

В той день Ві бігла, щоб врятувати Цирі й батька від п'яного батька. Але якийсь ненормальний збив її й полишив на асфальті. Сон же їхав на роботу й попросив зупинитися побачивши лисеня.

І в той день він попросив про допомогу.

***

Я в той день відчувала себе дивно. Дала шанс на те що засну нормально без снодійного, алкоголю й музики в навушниках, але мене настигли кошмари. Тому я буду гуморі й мені хотілося спати. Щось схоже на мою ранкову версію в день, коли я зустріла Гоуп, але більш сумна й сонна. Мені навіть довелося пити каву.

Я була не в курсі, що Янчоль запізнився. Натомість він знав про мої пізнання в медицині. Тому він підійшов до мене коли я пила каву. Ну точніше, як пила… Я стоячи задрімала.

— Агнія… — хоч він це не прокричав, але я злякалася й пролила на свою руку каву. Хтось просто трохи хотів спати. — Ой! Вибач… Я не думав…

— Це ти мене вибач… Потримай, будь ласка, — сказала я протягнув свій стакан закусив губу. Я підійшла за серветками й льодом, щоб трохи прибрати почервоніння. — Я трохи не виспалась через кошмари… Тому сьогодні весь день, неначе не спала пів року. — промовила я повернувшись до парубка з рудим волоссям.

— А я думаю, якою долею ти в кафетерій навідалася. — він намагався мило посміхнутися, але йому це погано вдалося.

— Щось сталося? — запитала я підняв брову й забрав свою каву.

— Так… Ні… тобто так… Не знаю насправді… мій помічник не телефонує, тому я хвилююся. — я з цікавістю подивилася на того намагаючись зрозуміти, що змушує його так нервуватися.

— А йому є причина телефонувати? — поцікавилася я відпив свою каву.

— Я хвилююся за дівчину… Що може бути з людиною, якщо її зіб'є автівка? — тут я поперхнулась через багато факторів.

Перше, мій сон. Мені наснилося, як Він збила автівка, в якій сиділа Джинні (про неї іншим часом, але це не вона збила Вівз).

Друге, азійський менталітет. Для розуміння, якщо у нас ще можливо спробувати допомогти (так ми розуміємо, що у випадку чого смертність людини на твоїй совісті), то ти герой. В азійських країнах за спасіння людини ти можеш ще стати винним в тому, що не робив. Тому те, що Чол-і вирішив когось врятувати, то було дивно.

— Дивлячись від того, який був удар. Але… ти не боїшся ще залишитися винним? — запитала я поправивши своє волосся.

— Ні. Вона більше у твоєму… баченні світу. Не зрозумій не вірно, але вона… На зовнішність, як ти. — він не знав, як пояснити той момент, що Вів’єн мала європейську зовнішність.

— Добре… Припустимо, я тебе зрозуміла. А на рахунок медичного моменту… Треба дивитися й перевіряти. Твоя мадемуазель може, як отримати переляк, який її привів до втрати свідомості так й травми… Сподіваюся ти не чіпав тіло…

— До приїзду лікарів тільки обережно перевіряли пульс… — промовив той, а я видихнула.

— Це добре… В таких станах один невірний рух й можна зробити гірше. Особливо, якщо є перелом. По більшій частині можна отримати саме перелом ребер чи ніг, бо удар частіше приходиться по нижній частині тіла, або струс мозку, бо ти не можеш сказати точно силу удару голови об асфальт. Далі вже залежить від пози дівчини, як її психіка відреагувала на цю ситуацію. Тут мені більше подобається розбиратися, ніж ставити діагноз на тілі.

Спойлер, але психіка Ві не дала їй травму. Вона не зрозуміла, що сталося. В той момент вона думала про те що їй розповідала її молодша сестра.

— Психіка? — запитав Янчоль дивившись на мене з деякою нервозністю.

— Страх, тривожні розлади, посттравматичний стресовий розлад. — перелічувала доволі спокійно поставивши стакан на стіл, який був поруч.

— Посттравматичний стресовий розлад? — мені здавалося, що я лякала Чол-і. Взяв його руку я подивилася на нього, бо далі мені треба було його переконувати.

— Тише… Це не обов'язково буде у якоїсь жертви. Я просто розповідаю про те що ти запитав. Це коли людину травмували настільки сильно, що або людина залишилася в цьому спогаді, бо він непокоїть людину. — далі я обійняла хлопця намагаючись підтримати, хоча в той момент я ховала свої емоції.

Як мені здавалося за час в мандрівках, що я була зіткана з травмуючих ситуацій. Мої кошмари перетікали з одного в інший створюючи новий кошмар. Й жертвами ставали ті люди, які ставали мені близькими хоча б на мить.

— Але зараз все добре, ти молодець, що врятував людину. В такі моменти треба дати трохи… — саме в цей момент парубку зателефонували й він відсторонившись взяв телефон. Це був його помічник тому відвернувшись й взявши свій стакан я тихо договорила, те що хотіла сказати: — ... часу…

***

Далі я забула про це. Абсолютно, бо день був шаленим на події. Сонхо тоді займався сольним просуванням альбому тому до вечора я не була майже в компанії. Тільки під вечір ми приїхали і я одразу ж пішла за своїми речами. Тому я не очікувала, що за моїм робочим столом мене чекатиме Чол-і.

— Трясця! — злякавшись промовила я побачивши Сон-а. — Ти що тут забув?

— Мені треба підтримка. — сказав той вставши з мого стільця.

— Я тебе підтримую, а тепер можеш йти. — промовила я пішовши до свого ящика.

— Не в тому сенсі, Агнія. — промовив той з усмішкою. — Мені треба хтось з ким я можу з'їздити в лікарню. — твердо промовив парубок підійшовши до мене.

— Оу… Сонхо зараз…

— Мені потрібна хтось більш ніжніший, а не мрійливий камінь. — я посміхнулась з цього, але потім зрозуміла, що він про мене. Це змусило мене вздихнути.

— Сказати чесно… — я хотіла сказати, що боюсь лікарень, але Чоль наче знав, що мені не треба давати шанс відмазатись.

— Я чекатиму тебе на парковці і я не дам життя тобі завтра — я вздихнула сильніше подивившись, як він йде.

Зібравши я пішла до Чоля, а далі сіла з ним в автівку. Ми їхали мовчки. Янчоль дивився серіал, а я слухала радіо, яке грало у водія. Пісня та текст змусили задуматись про те що боліло. Про моє життя.

“헤어짐부터 반대로 흐르는 화면

(Сцени перемотуються з кінця до початку)

너와 내가 끝난 장면에서 영환 시작돼

(Зі сцени, в якій ми закінчили, почався фільм)

널 따라 걷는 이별의 build-up

(Біль від прощання росте коли ти йдеш)

사건을 되감는 opening sequence

(Все підсилюється послідовністю перегляду)

Ah, 익숙한 이 pain

(Ах, цей біль вже такий знайомий...)”

Я тікала від усього на світі, бо не мала цілей. Я втратила усе й це стало моєю головною проблемою в цьому світі. Втративши одну свою мрію для мене згасло усе життя. Я не жила зараз. По більшій частині проживала те що люди звуть життям.

Мої думки мене вкрали до того моменту поки ми не дійшли до боксу де була Ві.

— ... Ми не змогли опізнати особу дівчини. Її телефон був зломаний, а без поліції наші повноваження не дозволяють заходити далі. — пояснював лікар поки ми шли по коридору надягаючи халати. — На данний момент вона знаходиться в комі тому пару днів їй доведеться побути в боксі. — саме в цю мить ми підійшли до боксу.

Я думала, що в мене були галюцинації. Через те що я бачила в мене був мандраж.

“뭣도 할 수 없어 그저

(За те що я просто нічого не можу)

Blame on me, blame on me, blame on me

(Звинувачуй мене, звинувачуй мене, звинувачуй мене)

너와 내 tragedy tragedy tragedy

(Ти і я - трагедія, горе, нещастя)

가득해 슬픔이 슬픔이 슬픔이

(Повна суму, туги, журби)

날 가둬버린 이 scene

(Я наче замкнений у цих сценах)

영원 같은 그 sequence

(Послідовність яких стала вічністю)”

Мені здавалось, що це міраж. Що це моє уява грає зі мною злі жарти. Відвернув рукава я вщипнула себе. Ще раз й ще раз. Я просто не могла повірити, що перед і мною лежала Вів’єн. Блідава, вся в трубках. Неначе труп.

Через це я не люблю лікарні. Люди схожі на трупів. Хоч й живіші за них. Але я ніколи не думала, що цих трупів буде хтось з моїх подруг.

— Вів’єн… Ні… — прошепотіла я тихо дивившись на віконце. Я поклала руку на вікно сподіваючись, що вона зараз встане з ліжка.

— Агнія? — запитав Янчоль, як тільки помітив мій стан.

— Я знаю хто це…

***

— Шторм? Все добре? — запитала вже Гоуп помітивши, що я якась неспокійна.

— Вибач, я згадала, як знайшла Ві. — мої очі були в сльозах. — А тепер, я рада, що знайшла тебе. — після цього Гоуп мене обійняла. — Ти ж знаєш, що я не фан обіймів….

— Знаю, але мені подобається те, як ти бурчиш. — промовила та хіхікав.

Саме в цю мить ми почули, що хтось почав співати. Це були вуличні музики. Співали, якісь пісні про кохання. Щось не знайоме для мене, бо я мало корейської музики слухаю.

— О! Крута пісня, тобі б сподобалась. — з посмішкою промовила Гоупі повівши до музикантів. — Прошу вибачення, а не потрібна вокалістка часом? — запитала моя сестра корейською.

— Ой! Ми раді, якщо хтось бажає. — радісно промовив один з хлопців. — Ми тут до дня усіх закоханих вирішили зробити невеличкий перфоманс, але ми не такі сильні в вокальному плані.

— Моя сестра дуже гарна вокалістка, яка дуже хотіла заспівати та радо вам допоможе. — ця мала зараза підставила мене.

Не сказати, що Гоупі мене підставила настільки, що весь Сеул буде знати про те, як я погано співаю, але я не була налаштована на те що співатиму. Да й плюс я не дуже люблю сцену й увагу.

— О! Круто. У нас є пісня, яку ми не зможемо виконати, бо вона більш дівоча. Якщо що можемо дати текст. — промовили хлопці дивившись на мене.

— Просто скажіть, що за пісня і я сама знайду текст. — промовила я з легенькою посмішкою.

— IU – love wins all. — проговорив барабанщик готувавшись до наступної пісні.

Діставши телефон я швидко знайшли. Одягнув навушник в одне вухо, щоб був хоча б приклад пісні.

— Доброго вечора, ця пісня присвячується всім проявленням любові. Любові до своєї другої половинки, до сім’ї й друзів. Короче кажучи… До усіх, кого ви любите. — я почала поправляти мікрофон при тому говоривши це. На кінець я подивилась на Розі з ніжністю. — “Dearest, darling, my universe

(Дорогий, любий, мій Всесвіт)

날 데려가 줄래?

(Чи забереш мене з собою?)

나의 이 가난한 상상력으론

(В місце, яке моя бідна уява)

떠올릴 수 없는 곳으로

(Не може вигадати.)

저기 멀리 from Earth to Mars

(Далеко-далеко від Землі до Марса.)

꼭 같이 가줄래?

(Ти підеш зі мною?)

그곳이 어디든, 오랜 외로움

(Де б вона не була, тривала самотність.)

그 반대말을 찾아서

(Я знайду її протилежність.)”

Пісня дала крихту спокою. Я давно не відчувала себе так спокійно. В останнє це було, коли побачила Вівз.

***

Я вільний час тільки, коли Вів’єн виписували з лікарні. По частині через Хва й наші скандали. Він наполіг, щоб я зняла апартаменти, тому я вільний час витратила на пошуки. Мені хотілось тихий район. Плюс Лерой мені сказав про ситуацію Ві з батьком. Тому я затрималась з тим, щоб з’явитись перед нею.

Купив їй букет лаванди я пішла до неї до палати. Увійшовши до кімнати я дивилась, як та збирала свої речі.

— Привіт, Ві. — вона повернулась до мене й радісно подивилась на мене.

— Моллі! Ти прийшла! — та кинула речі помчавшись в мої обійми.

— Я не могла не прийти за тобою. Вибач, що тільки зараз прийшла за тобою. Робота та мій бос забрали можливість зайти до тебе раніше. — я обійняла ту з посмішкою, бо дуже сильно сумувала за нею.

— Але ти прийшла зараз. Не важливо коли, але ти прийшла. Ти прийшла, Шторм. І я дуже здивована, що ти воскресла. — з посмішкою промовила руда усміхнувшись. — Плюс мама телефонувала…. Казала про їх житло з Цирі. Тому ти зробила більше ніж я могла очікувати. Тому дякую тобі й… Нашому спільному другу. — Ві відсторонилась трохи тримав наші руки.

— Ві… Ми з твоєю мамою обговорили ще питання. Але це все залежить від тебе, бо ти вже достобіса доросла. Двадцять один.

— Ну скоро двадцять два. — вона смішно посмикала пальцем задерши носа до стелі.

— Це більше ніж пів року очікування, лисеня. Тому дай закінчити… — я відсторонилась й пішла в бік вікна. Поправивши своє довге волосся я продовжила: — Якщо ти бажаєш, то можеш жити зі мною, а не з мамою й сестрою. Тобі ближче до університету та й мої вечори з Огюстом.

— Огюст? — запитала з цікавістю Вів’єн..

– Моє кошеня, яке живе зі мною. — повернувшись я подивилась на руду очі, якої почали блищати, як вогники на ялинці.

— Я буду жити з тобою, бо я сумувала. За тобою й нашою дружбою. — вона помчалась в мої обійми.

— Тоді … Нам треба їхати до твоєї мами. — я підійшла до її ліжка й взяла сумку той. — Пішли?

— Так. — промовила радісно та виходячи з кімнати.

***

— Це було круто! — радісно мовила Гоупі покрутившись на станції метро.

— Не перебільшуй, Розі. — сказала я йшовши за дівчиною.

— Та ні! Я не бачила тебе давно! Не чула твій голос! А ти все дала за день! Да навіть більше! — вона була такою радісною, що гріло мені радісною.

— Можливо… Поїдеш зі мною? Повечеряєш з нами й заночуєш. — запропонувала я м’яко з любов’ю.

— А можна? — запитала та подивившись на мене щенячими оченятами.

— Так, Ві буде на сьомому небі від щастя. — промовила я подивившись в бік потягу.

— Тоді, чому ми тут? — я хіхікнула й потягнула в вагон потягу, який вів нас до іншого потягу.

Саме поки ми їхали мені написав Сонхо.

Бос:

"Ти як? Мені здалось, що ти була не в дусі сьогодні."

Це змусило мене посміхнутись й згадати слова Хва:

“Знайди одну іскру, коли буде час.”

Це ж своєю чергою змусило мене написати:

Я:

"Краще. Вирішила прогулятись й знайшла одну іскру. Як виявилось вона в Сеулі " — я вирішила зробити знімку Гоуп й відправити хлопцеві.

Бос:

"Ти змінила колір волосся? Очі? Мейк? Це все що тобі було потрібно?"

Я:

"Це моя молодша сестра. І я сумувала за нею й це не давало спокою. І я думала, що вона в Лос-Анджелесі. Тому я й хотіла звільнитись. "

І далі була тиша. Вона тривала до поки ми не дійшли до будинку де я мешкала. Комплекс Xi Seocho. Комплекс Xi Seocho розташований у районі Сочо, що на південь від річки Хан у Сеулі, відомий своїм розвиненим інфраструктурним і культурним середовищем. Це, якщо коротко. Але зараз про те, що написав Сонхо.

Бос:

"Ти заслужила цієї іскри, Імі."

“수많은 추억이 fade and dissolve

(Незліченна кількість спогадів згасають і зникають)

누가 좀 멈춰 이 opening sequence, no

(Хто-небудь, зупинить цю послідовність перегляду)

It's running through my head

(Що крутиться в моїй голові)

이제서야 난 깨달았어

(Тільки зараз я зрозумів)

그림자 속 많은 복선들

(Всі ті подвійні лінії в тіні)

너와 약속한 세계의 끝

(Кінець світу, що я тобі пообіцяв)

“That's so cliché.”

("Це таке кліше")”