Nota Bene

* * *

Нехай обманює життя і нас,

і дивишся у вічі безтурботно,

і тягне, тягне щось невідворотно,

втрачаючи той рік, день, час...

І руки простягаючи десь там,

ти залишаєш тихо сподівання:

воно приходить, як живе кохання,

що непокірно вічним небесам.

І в цьому є якесь поточне поглинання,

з яким ти хочеш бути там на «ти»,

де вглиб вростають квіти назавжди,

і світ звучить, як древнє заклинання.

* * *

Твій світ це – темрява і порожнеча,

яку не бачиш, маєш і кохаєш:

і все, і все, що до кінця не знаєш,

де все життя – одна велика втеча.

І щось на потойбічному портреті,

де чашу випиваєш сам – до дна,

і думаєш, як вічність холодна (!)

і ти один – самотній на планеті;

і все, що вічно тішить тільки тебе,

тече із сонцем, небом та роками

(і з вічно приреченими серцями),

знов падаєш, летиш, не бачиш себе.

* * *

І дивишся на все очима лева,

і бродиш, ніби прямо чи навколо,

і потрапляєш там – в безмірне коло,

в якому є вона – є (!) кришталева.

І темрява в тобі завжди панує,

і ти – і тим залишеним богам

не віриш (і своїм сліпим очам),

коли вона приходить і дарує.

Скорочуєш її до всіх хвилин,

і в цьому темрява і хаотичність,

і в ній перебуваєш (ніби вічність),

і залишаєшся для всіх один.

* * *

І щось зникає тихо день за днем,

все те, що нас колись в собі тримало,

(і там) здається, що цього не мало,

і тягнеться, як запах хризантем.

Можливо, нам минуле хитро бреше...

і вимовляєш вічне (знов) «амінь» (!)

для всіх майбутніх, других поколінь,

і думаєш про себе: легше, легше.

Здається, істина (яка вродлива) (!)

і від якої небо червоніє,

і людство поклоняється і мріє,

але чекає (знов) терпляче дива.