Одеські оповідання: справа старої процентниці

Вже пізно вночі я пройшов повз самотнє погруддя Земенгофа, що біліло у темряві, до входу у ТОВ 'Баба Аглая-ясновидиця'. В руках був гримуар "Середній ключ Соломона". Я відчинив двері та пройшов у передбанник. Клацнув вимикачем, але світло не спалахнуло.

— Котов, це ти? Невже приніс? Порадуй, бабусю! —пролунав голос Коровіної.

— Я приніс. А що у вас зі світлом?

— Відключили, мабуть. Та ти проходь, любий, сюди, тут свічки є.

Я пройшов у кабінет і запалив дві свічки, що стояли на столі. Гримуар поклав у центр пентаграми. Свічки не дуже й освітлили приміщення, до того ж чадили якимось неприємним тягучим ароматом.

— Приніс! Приніс! Приніс, голубчик! — радісно заволала стара відьма. Її очі спалахнули.

— Так, і ви знаєте, Олено Іванівно, у мене тут виникли до вас деякі питання...

— Так погодь ти зі своїми питаннями, відкрий на тринадцятій сторінці та прочитай, що там написано. —перебив мене привид.

— Я б все ж таки хотів...

— Відкрий та прочитай. Давай, Котове, давай. Треба зробити ще крок, лише прочитати — голос Олени Іванівни став монотонним, низьким, шиплячим, як в удава, який гіпнозує кролика.

Її голос і важкий аромат свічок, темрява, що згущується, вся ця обстановка, якось тиснули на мене, пригнічували волю, гіпнозувати. Як уві сні, я відкрив гримуар на тринадцятій сторінці.

— Читай, читай, любчику. Давай. — продовжував командувати голос старої.

Я відкрив рота, щоб прочитати перше слово на сторінці але воно застрягло у мене в горлі, замість цього я скрикнув. Щось раптом обпалило моє стегно. Хрестик у кишені! Від болю весь туман у моїй голові миттю вивітрився, сила гіпнозу зменшилася. Я засунув руку в кишеню і витягнув хрестик, стиснув його в кулаку. Він обпалював мене, ніби я дістав його з печі. Але мені потрібен був цей біль, тільки він підтримував зараз мою волю, давав сили боротися з цим гіпнозом.

— Що ти робиш?! Читай! Читай! — заволав голос Коровиної й наче стеля впала на мене, намагаючись зламати.

— Ну ні! — прохрипів я, закрив гримуар і відкашлявся. - Давайте все ж таки прояснимо деякі питання. І почнемо ось із цієї книженції. Ви мені сказали, що вона для виклику демонів. А я тут погуглив, почитав на різних спеціалізованих ресурсах і з'ясував, що на виклик демонів спеціалізується 'Малий ключ Соломона'. Є ще 'Великий ключ Соломона', який спеціалізується на любовній магії.

А ось 'Середній ключ Соломона' - я вказав на книгу перед собою - він про світ живих і мертвих, про те, як закликати духи мертвих, як керувати ними та про те... Ось тут увага! Про те як вселити неприкаяний дух мертвого в тіло живої людини, відправивши його душу у світ мертвих. Щось мені підказує, що саме це заклинання мав прочитати я.

Я перевів дух і ще міцніше стиснув хрестик. Він продовжував палити, але я вже якось пристосувався до болю.

— Котов, це все дрібниці, нісенітниця, Котов, адже ти хочеш допомогти бабусі? Ти ж добра людина! Костю, онучку, допоможи бабусі! — забурмотіла стара.

— Але це не все. Про те, що ця книга належала вам і у вас її вкрали, я почув лише від вас. Прибиральниця нічого такого не підтвердила. Дівчина Родіонова стверджувала, що він знайшов і купив її на Книжці. І тепер я не сумніваюся, що це так і було. Книжка належала не вам, а йому. А ви захотіли її заволодіти. Не знаю, як ви дізналися, що вона в нього. Можливо, Родіонов приходив із нею до вас для консультації. Але книга була вам потрібна. До того, що вам і так недовго залишилося через старість, ви дізналися, що у вас рак і вам до смерті від сили місяць. Книга дала вам можливість нового життя в новому тілі.

Та ось тільки ні вмовляння, ні пропозиція грошей, ні погрози не подіяли й Родіонов вам не віддав книжку. Тоді ви спекли пиріжки з щурячою отрутою, борошно від яких ми виявили біля вашої плити. Прийшли на роботу до Родіонова і почастували пиріжком бідного голодного студента. Він помер швидко. Але біда - гримуара при ньому не виявилося і ви його не знайшли. Тут у вас народився пекельний план, як залучити до розслідування мене. Хто ж може знайти зниклу книгу, як не досвідчений слідчий?

Я зробив невелику паузу, щоб перевести дух. Стара тим часом тільки завивала і скиглила.

— Ви взяли сокиру з пожежного стенда в 'Килимовому Раю', залишили на ньому відбитки Родіонова. Прийшли додому, прив'язали сокиру до цвяха мотузкою просоченою нітрогліцериновим порохом так, щоб він уперся кінцем сокирища в стіну, а обух висів у вас над головою, якщо стати під сокирою. Залізли на сходи, підпалили другий кінець від вузла на цвяху, несамовито покричали та встали під сокиру. Мотузка прогоріла до вузла і, як він згорів, сокира впала вам на голову, завдавши смертельної рани. Жити вам і так залишалося недовго, а тут є шанс на нове життя. Якщо дістати 'Середній ключ Соломона' і переконати когось прочитати заклинання. Незрозумілим ще залишається, як вам удалося стати привидом після смерті й чому ви були впевнені, що станете ним. Мотузка далі згоріла до попілу і слідів мало не залишитися. Все – шито-крито!

Та ось невдача, невеликий шматок все ж таки не згорів і залишився висіти на цвяху. Ну а далі – розслідування. Слідчий робить висновок про вбивство, на сокирі відбитки пальців Родіонова та ініціали К.Р. Тут, звичайно, просто збіглося, що Килимовий Рай та Кирило Родіонов – однаково скорочується до К.Р. Але слід вийшов добрий – привів куди треба.

Чому привид одразу не сказав, що його, нібито, вбив Родіонов? Мабуть, щоб не злякати слідчого – надто все легко було б. Підозріло легко. У крайньому разі, ви б щось "згадали", щоб допомогти слідству, чи не так? Слідчий виходить на Родіонова, а привид просить допомогти знайти "вкрадений" гримуар, який не змогли знайти ви. Так все було, Олено Іванівно?

— Тварюко ти, Котов. — з ненавистю прошипіла Коровіна. - Якщо ти зараз не прочитаєш, через хвилину для мене все буде закінчено!

— І, мені так здається, ви це заслужили, громадянко Коровина.

— Тварюко! Тварюко ти тремтяча! - несамовито заверещала стара відьма.

Мене, і справді, сильно било тремтіння. Я не відводив погляду від привида. Тіні поруч із ним почали згущуватися, змінюватися. Вони перекочувалися, демонструючи якісь форми - щось схоже на рогату голову, то на гостре крило, то на лапу з довгими пазурами. Нарешті, тіні охопили примару. Відьма відчайдушно заволала: — Проклинаю тебе! Котов, проклинаю тебе!

Гримуар раптом спалахнув яскравим синім полум'ям. Я інстинктивно прикрив очі рукою, а коли прибрав руку - на столі була тільки жменька попелу, а привід Коровиної зник, як і тіні, що схопили його.