Одеські оповідання: справа старої процентниці

Нічого цікавого в спальні та вітальні я не помітив, з кабінету тіло вже відвезли, експерт-криміналіст теж там закінчив працювати й перейшов якраз до спальні, а я вирішив зазирнути на кухню. На відміну від інших кімнат, де був порядок, на кухні нещодавно готували та не прибрали. Відчувався залишок запаху якоїсь випічки. Чи вона пекла булочки? Ніколи не подумав би, що стара відьма таким захоплюється.

Я вже повернувся до виходу з кухні, коли почув за спиною старечий голос:

— Котов, ти повинен мені допомогти.

Мурашки пробігли у мене по спині. Я обернувся. Біля плити стояла громадянка Коровіна. Її специфічну зовнішність було важко з кимось сплутати. Найбільше вона нагадувала класичну Бабу Ягу з дитячих казок: згорблена, одне око вічно примружене, густі сиві брови, великий горбатий ніс гачком, на носі величезна бородавка (таку можна за копійки видалити в будь-якій клініці, але, мабуть, Коровиній вона була потрібна для іміджу), під носом жорстка щетина таких собі вусиків, що губляться в численних складках, над вузькою смужкою губ, худі кістляві руки стирчать з червоного чи то халата, чи мантії.

Як таке може бути? Я сам бачив її труп у кабінеті – помилитися було не можливо! Сестра близнюк? Загримована людина? Голограма? Точно голограма - я тільки зараз звернув увагу, що стара ніби висить над підлогою і трохи просвічує - можна роздивитися плиту і стіну кухні позаду неї. Я почав оглядатись у пошуках проєктора голограми.

— Котов, що ти крутиш головою, як той пугач? Ти мене бачиш? Чуєш? — не вгамовувалася голограма.

Менше ніж місяць тому я мав справу, пов'язану з нелегальним створенням віртуальної копії людини. Під час розслідування, мені довелося виступити в ролі 'живця' і так вийшло, що мій сеанс віртуальної реальності був перерваний раптово, не за правилами. Через це у мене почалися деякі неприємності зі здоров'ям, у тому числі я став іноді бачити галюцинації. Щоправда, вони стосувалися переважно того, що я бачив у віртуальній реальності, а не як зараз - бабка, що ожила, яку я ледве знав. Я тоді сходив до лікаря, взяв на тиждень лікарняний та все пройшло. З того часу я встиг швидко розкрити різанину на Соборці та почав розслідувати справу пограбування квартири громадянки Грицацуєвої, дещо з її добра, зокрема, стілець зі старовинного гарнітура, вже спливло на Староконці.

І жодних неприємних наслідків після того, як вийшов з лікарняного, у мене не було. Так що це? Все ж таки моя галюцинація? Чи колеги дізналися про мою проблему і вирішили пожартувати? Та ні! Не думаю, що таке можливе – вони б точно не стали так жартувати, тим більше на місці злочину.

— Корецький, можете зайти на хвилинку на кухню? - покликав я експерта-криміналіста.

Корецький зайшов. Я вказав на громадянку Коровину, що втупилася у мене своїми старими сльозавими очима.

— Ви бачите щось тут?

Корецький підійшов ближче до плити. Нахилився. Його голова пройшла крізь груди голограми чи галюцинації.

— Не бачу нічого особливого. — після хвилинної паузи сказав він.

Треба було якось викручуватися, щоб він не вважав мене за ідіота.

— А ось цей білий порошок. Ви не брали його на аналіз? Зі старої відьми стане ще й наркотою барижничати. - вирішив так викрутитися я, вказавши на розсипане біля плити борошно.

— Так, вона легко могла б бути драг-дилером. — реготнув Величко, що увійшов до кухні.

— Мені здається, це — борошно. — сказав Корецький, з підозрою глянувши на мене, — чи не жартую я над ним. — Але якщо ви наполягаєте, я візьму зразок на аналіз.

Так, не виглядати ідіотом мені вийшло не дуже добре. Треба взагалі менше командувати експертом-криміналістом. Я хоч і головний у розслідуванні цієї справи, але не начальник експертів і вони не зобов'язані виконувати мої вказівки. Корецький так і образитися на мене може.

Коли Величко та Корецький пішли, я знову глянув на Коровину – та й досі нікуди не зникла.

— Котов, я не знаю, що ти там собі надумав, але я не морок якийсь. Я – привид. Якщо ти бачиш і чуєш мене – дай відповідь мені.

— Ну, припустимо, бачу і чую. — неохоче відповів я.

— Слава Всесильним! Я боялася, що ти мене не побачиш. Котов, рідненький, ти мусиш мені допомогти! Ірод окаянний мене вбив і вкрав важливий гримуар.

— Так, громадянка Коровіна. Давайте по черзі. Що за ірод вас убив. І що він там украв, я не дуже зрозумів. — я спробував налаштувати себе на ділову розмову із примарою.

— Що за ірод я не знаю! Не розгледіла я його. Зі спини зайшов, мерзотник такий. А ось вкрав він гримуар, тобто книгу давню магічну. І тепер я примарою змушена тулитися між світом живих та мертвих. І тільки ти можеш допомогти мені! Знайди вбивцю та книгу! Тільки це упокоїть мене.

— Ну, це моя робота, Олено Іванівно. Давайте спочатку і в деталях.

Розмова із привидом дала таку інформацію: о дев'ятій ранку Коровіна як завжди встала з ліжка, вмилася, поснідала, одяглася в робочий одяг і пішла до кабінету. Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як відчула удар ззаду по голові, в очах потемніло і після прийшла до тями вже тільки у вигляді примари. Вбивцю так і не бачила, підозрюваних у Коровіної теж не було. Коровина помітила зникнення з шафи гримуару (це так називають старовинні книги з магії).

Загалом інформацію про час і причину смерті я б і так отримав від судмедекспертизи. А ось, що саме забрав убивця – це важливо. Я отримав опис гримуару: прямокутної форми, розміри 30 сантиметрів на 60, десь; обкладинка зроблена з дубленої шкіри повішеного вбивці, кількість сторінок близько трьохсот, назва 'Середній ключ Соломона', містить опис демонів і як їх викликати, автор невідомий, але, ймовірно, сам цар Соломон або записано з його слів.

Все це я записав. Насамкінець, потерпіла повторила, що тільки, якщо вбивцю і книгу буде знайдено - вона упокоїться. Привид прив'язаний до місця смерті та поговорити з нею можу тільки тут. До того ж стара відьма додала, що мені варто замислитись, як убивця хоче скористатися книгою, і поспішити з пошуками. Адже книга про виклики демонів. Так, мені тільки демонів у рідному місті не вистачало.