Одеські оповідання: справа старої процентниці

Карапетяна не виявилося за домашньою адресою. Цієї неділі він був на роботі - на Привозі.

'Привоз' - найвідоміший ринок Одеси, за винятком хіба що 'Сьомого Кілометра'. Але, з історичної точки зору, - 'Привоз' точно на першому місці. Його історія починається з 1827 - саме тут - на Привізній площі, тоді з'явився величезний ринок. Спочатку це був не самостійний ринок, а такий собі придаток Старого ринку, і на ньому торгували переважно привізним товаром. Тобто, прямо з фур, возів та іншого транспорту, звідси й назва ринку. Вигідне розташування поряд з великою автостанцією та залізничним вокзалом і зараз роблять 'Привоз' дуже зручним як для продавців, так і для покупців. З того часу ринок багато разів перебудовувався, покращувався, змінювався. Ще в 1913 році тут з'явився красивий корпус 'Фруктового пасажу', а вже на початку двадцять першого століття 'М'ясний' і 'Рибний' корпуси. Тут же видерлася висотна будівля торгового центру 'Новий привоз' та готелю 'Чорне море'. Особлива атмосфера та колорит ринку, на який, досі, з'їжджаються фермери найрізноманітнішої національності з усієї Одеської області, назавжди увійшли в неповторний дух мого міста.

Саме тут, у 'М'ясному ряду', працював мій підозрюваний Роберт Карапетян. Мені вказали на нього і я проштовхався крізь досить велику чергу до вже літньої людини кавказької зовнішності. Він, якраз, дуже вміло відрубував сокирою якийсь особливо добрий шматок яловичини для дамочки бальзаківського віку, яка прискіпливо стежила за цим процесом. Отже орудувати сокирою йому доводиться не вперше. Жирна галочка не на користь Карапетяна у цій справі. Я дочекався коли продавець перестане обслуговувати дамочку і звернувся до нього:

— Роберт Ваганович Карапетян? Нам треба поговорити.

— Слухай! Набридли ви всі вже! Ну, скільки можна?! Віддам я ці десять тисяч гривень. Завтра ж віддам! У мене просто всі гроші у справі, я не можу так просто їх взяти. Досить уже до мене ходити! Я в поліцію нарешті поскаржуся. — несподівано вибухнув він, вигукуючи це з помітним кавказьким акцентом, і шалено жестикулюючи, не випускаючи з руки сокиру.

З боку його підтримала ще одна літня одеситка, яка стояла в черзі:

— Чоловіче, ну куди ви лізете? Вас тут не стояло!

У черзі схвально загомоніли.

— Ша! Спокійно, пані та панове! — я продемонстрував посвідчення спочатку людям у черзі, а потім Карапетяну. — Я і є поліція! Громадянине Карапетян, відійдімо поговоримо.

Карапетян невдоволено відклав сокиру, витер руки об фартух зі слідами крові та пішов за мною. На його місце став якийсь інший продавець.

— Ви, вибачте, - взяв мікрокредит і тепер мене весь час і скрізь дошкуляють ці колектори. Дзвонять о першій ночі, на роботу приходять, додому, до сусідів заходять. Якісь десять тисяч гривень, а через них такий бедлам! Нерви ні до біса! — пояснив свою поведінку Карапетян.

— У, баби Аглаї, тобто Олени Іванівни Коровиної, мабуть, позичали?

— Так, а що, стара карга і в поліцію вже пожалілася?

— Ні, не пожалілася. Її сьогодні вбили.

Карапетян зблід: — Як убили?! І ви на мене подумали? Та вона багато кому позичала! Мої десять тисяч – це, тьху, копійки. Там люди ТАКІ суми винні!

— Не хвилюйтесь Роберте Вагановичу. Ми всіх опитуємо, не лише вас. Де ви були сьогодні зранку з 9 до 10 ранку?

—Тут був. — Карапетян витер піт, що виступив на лобі. - З самого ранку, з шостої години. Спочатку товар приймав – досі спина болить. Потім сортував, рубав на частини, людей обслуговував. Весь час був зайнятий. Можете будь-кого запитати.

— Зрозуміло, добре. А нічого не знаєте про магічну книгу Коровиної? Старовинна така. — я руками окреслив зразкові розміри.

— Ні, я цією магією-шмагією не цікавлюся. Мені потрібно було купити м'ясо терміново для одного великого замовлення, а грошей не було. Інакше я до цієї відьми не пішов би.

Я перевірив алібі Карапетяна і воно підтвердилося – чимало свідків. Про всяк випадок я навіть глянув на сокиру Карапетяна — жодних ініціалів на неї не було. Виходить, не наш клієнт.