Відколи витримуєш біль...

Цикл “Не вір словам”

№3

(1)

Відколи витримуєш біль, немов пляшку вина?

Попервах не здавалась – збирала в кулак

Будь-які почуття. Йшла робота – сяк-так:

Все чекала від нього хоч згадку.

Нарешті бриніло в Signal: «Моя мила! Бліндаж

Крок за кроком обжили. Продуктів і дрів –

Необхідного вдосталь для перших часів.

Поки – тихо... А ти що творила?».

Хутчіш відписала – й півдня муркотала під ніс:

«Не голодний та цілий. Уник стрілянин...».

Потай запал вертався до млявих судин –

І приймалась до праці, зухвала.

(2)

Поволеньки звикла... Неспокій губила в душі,

Поринаючи млосно в рутину. Крадьком,

Лише зрідка дивилась – озвався рядком

Або ні? Раз мовчав як могила, –

Застрявши на фронті, і тиждень кволіла за ним.

Проте згодом – з'явився: «Підвів телефон...

Не хвилюйся: відправили в тил батальйон.

Тож приходжу до тями... Ти ціла?».

Потому щомить відправляв SMS. Мов дитя, –

Їх приймала зі сміхом... Давно ж не була

Так щаслива! Втім доля – нещадна та зла,

Заходилась крутити сюжетом:

(3)

Він знову в осердях боїв, ти – лишилась одна,

В незнанні... начеб сонях – у пору дощів.

На початку забулась – впадала то в гнів,

То журбу, то раптово молилась.

Домашні забили тривогу. Притьмом звідусіль

Огорнули в тепло та підмогу... Хтось там

Утішав: «Це не вирок, голубко. Військам

Теж везе – і вертають здорові».

Під їхнім крилом подолала зневіру та млість.

На додаток коханий страхи притлумив:

Так затято писав про атаку й прорив, –

Що повірила в успіх надміру...

(4)

Однак незабаром похід обернувся в провал:

Від знемоги солдати применшили рух –

Вмах неприятель кинув резерв і потух

Стрімко наступ. У церкві бабуся

Поставила свічку за нього й бригаду. Саму –

Розпинали дедалі сильніш – прочуття...

Вдень утроби торкалось лихе сум'яття́,

А в ніч марився вибух снаряду.

(5)

Зненацька військові попали в облогу – і бій

Виглядав ніби пекло... Відтіль ні новин,

Ні чуток. Де-не-де між хитливих годин

Воскресав перебíг діалогу, –

Але повсякчас обривався в негожий момент,

Зоставляючи в путах нервових судом...

Ще доба – і зв'язок припинився цілком:

Тепер долю вирішував Божий Закон.