Інь, Янь та всі-всі-всі або за сімсот років до Великої Рівноваги

“Так. І шо тут у нас? Як цікаво! Рудрочка, зайка, та за шо? Зараза! Шутнік, покусай тебе Упендра!... Шо знов?! Та ж!!!...”

У-а! У-а!

****

25 років потому

Він

“Сораксан. Ґвонґимсон”.

Вона різко відкрила очі і сіла і в ліжку. Знов цей сон. Чоловік поруч завозився і спробував вкласти її назад, але дівчина вивернулася. На кухні увімкнула каво-машину і сунула до рота одноразку. Стилізована цигарка шкворчала та плювалася димом з ароматом ванілі. Зкомкавши дурний девайс, кинула його в утілізатор. На душі було гидко. Чи то від цигарки, чи то від сну. Ці два слова “Сораксан, Ґвонгимсон” завжди залишали гіркий присмак непозбувної бентеги та смутку. Вони позбавляли спокою та примушували знов і знов знаходити той довбаний Сораксан на мапі. Але скільки б не вдивлялася через окуляр супутника в голе плато, нічого там не бачила.

Вставивши лінзу, вона ще раз викликала дані пошуку. Там, в Сораксані вже сідало сонце і довгі тіні чахлих сосен тягнулися по камінню. Що це?! Вона здригнулася. Хтось махав їй рукою. Спустившись нижче, побачила вродливого корейського хлопця, який щось показував на пальцях. Ввімкнувши відео-запис, дівчина спробувала сама зрозуміти, проте дивні жести та міміка нічого їй не сказали. Аж раптом серце закалатало так, що стало боляче. Різко обірвавши сесію, дівчина важко сперлася на стіл, намагаючись приборкати серцебиття. Кілька глибоких вдихів трохи стішили тахікардію, та все тіло досі потряхувало. Спробувавши витягти чашку з машини, не втримала і боляче обпіклася. Хотілося плакати. Хелп на руці тривожно попискував, сигналячи про негаразди зі здоров'ям. Він гарячково шукав потрібні ліки, порівнюючи з тими, що є в домашній аптечці, і згорьовано видав цілий список необхідних, але, нажаль, відсутніх спреїв та пігулок. Щолкнувши по ньому нігтем, Дрейка припинила жалісне скиглення помічника. Без тебе розберуся.

У шафці над умивальником знайшовся якийсь заживлятор. Потрусивши балончик, спробувала пшикнути на опік, але з розпилювача вичавилася самотня крапля і все. Дівчині захотілося жбурнути балончик у дзеркало, та браслет запопадливо вдарив легеньким струмом, нагадуючи, що спалахи гніву ведуть за собою двотижневі консультації з Радником та 80 годин занять по контролю.

- Все, все, заспокоїлася, - сказала Дрейка браслету.

- От і молодець, - голосом мами відповів помічник.

- Щось ти геть розслабився, - продовжила Дрейка, з сумнівом дивлячись на флакон з пінкою для вмивання. - У хаті все скінчилося, а ти чим займаєшься? Може, замінити тебе новішою версією?

- Винен. Виправлюсь, - голосом якогось мульта сказав девайс. - Вже замовляю.

- От і замовляй, - буркнула хазяйка.

Вичавивши залишки пінки, нанесла засіб на обличчя, відрахувала 20 секунд, для покращення ефекту, і стерла паперовою серветкою. Брехуни. Ніфіга воно не працює. Тіки красиво обіцяють у своїй рекламі.

- Знайди мені кращу вмивалку.

- Ця — найкраща, - невдоволено буркнув Адам.

- Найкраща з чого?

- З того, що є.

- Хочеш сказати, мені вже нічого не допоможе? - уїдливо спитала Дрейка.

- Спати треба більше, а не чекати чуда від природи. Спочатку ви пів-ночі кувиркалися, потім кошмар наснився, а ти хочеш аби хімія все виправила...

- Сам дурак, - показавши помічникові язика, вона почала демонстративно чистити зуби.

- То коли ти того хлопця виженеш? - відчувши перевагу на своєму боці, Адам розхрабрився.

- На скільки сьогодні було? - замість відповіді спитала Дрейка, спльовуючи пасту.

- По твоїй шкалі чи загальній?

- Давай обидві.

- По твоїй — на четвірочку, по загальній він би взяв вісімку.

- Тоді дам йому ще один шанс.

- Може, сходиш, нарешті, до Радника?

- Нафіга?

- В тебе надто велика розбіжність у Шкалі Задоволення. І я, взагалі-то, маю про це повідомити...

- Ну, то повідом, - легковажно кинула дівчина, підставляючи тіло під іонний душ.

- Була б ти Втіленою....

- І що б було? - вона знову почала по-троху заводитися.

- І мене б замінили без твоєї згоди. Я надто тобі дозволяю...

- Була б я Втілена,замінили б не тебе... - вагомо нагадала помічникові його хазяйка. - Облиш. В нас чудовий тандем. Не треба його псувати.

- Тим не менш...

- Дякую, що хвилюєшься за мене та мої оргазми, але з цим я якось сама розберуся.

- Сподіваюся, ти розумієш, що твоя вседозволеність лише завдяки результатам Гри?

- Ой, облиш. Хто зараз вихваляється тим, як закінчив Гру? Не Втілили і добре.

- Колись ти дограєшься...

- От тоді і подумаю.

Шорсткий рушник надав бадьорості, тож, поки Дрейка обирала одяг, поганий настрій потроху розвіявся. Чоловік у її ліжку вже прокинувся і теж тихо перемовлявся зі своїм браслетом. Девайс відповідав ніжним та співочим голосом, нагадуючи нявкання кішки. Останній писк моди серед дівчат — нарочита інфантильність. Але щоб чоловік виставив таке у налаштуваннях? Та ще й спілкувався зі своєю Сірі не через вживлені у мочку навушники, а піднесши до обличчя, ніби на екрані є тая Сірі? Що взяти з Втіленого?

Ні, так думати не можна. Втілений чи ні, хлоп не винен у тому, що за всі чотири рази цієї ночі вона майже нічого не відчула. Навіть, її помічник не має підстав для скарги ані секс-контролю, ані Раднику. Хоча... Нехай скаржиться. Максимум їй знизять рейтинг привабливості. Теж мені. Ніби це на щось вплине? Тим більше, що вона й без того, навіть, не у топ-тисячі. Якби це колись заважало?

Після сніданку пара ввічливо побажала один одному приємного дня і розійшлася. Завернувши за ріг, як і очікувалося, Дрейка наткнулася на Зоряна.

- Сідай, - кинув хлоп, вказуючи собі за спину.

- Дяк, - весело згодилася дівчина, вдягаючи шолома і вмощуючись на еко-мото.

- Пристебнися, - нагадав Зорян.

- Вже! - Дрейка щолкнула ременем та обхопила хлопця за талію. - Поїхали!

Легко підстрибнувши вверх, еко-мото тихенько поплив над студентським містечком.

- Вже вирішила, що робитимеш після випуску? - спитав водій.

- Ще ні. А ти?

- Хочу поїхати в Африку.

- Що, так набридла тутешня холодрига?

- Ні, - хлоп похитав голово, намагаючись невимушено торкнутися скроні своєї пасажирки, але та завбачливо відсунулася. - Просто цікаво.

- Бігати за аборигенами? - підколола дівчина.

- Дивися, щоб тебе ніхто не почув, - попередив Зорян. І перевів розмову: - Підеш сьогодні на Зібрання?

- Не хочу, але треба, - зітхнула Дрейка.

Еко-мото вже спускався на паркову на даху історичного факультета Університету Анкоріджа.

- Тоді там побачимось, - з-під щитка шолома зблиснули срібні очі.

- Добре, - кивнула вона.

Прикрившись від сонця рукою, Дрейка дивилася, як злітає та віддаляється машинка, схожа на старовинний мопед. Якщо Зорян і далі так робитиме, доведеться проводити межу. Шкода. Як друг він її влаштовує. Але лише як друг.

- Я дізнався, що то було, - раптом подав голос хелп.

- Що саме? - неуважно відгукнулася хазяйка.

- Те, що бачили зранку.

- В сенсі?

- Ну, той хлоп, що руками махав...

- Ага. І що це?

- Мова глухо-німих

- Кого?

- Глу-хо-ні-мих, - по складах повторив Адам. - Ну, таких, що не чують і не розмовляють.

- Як це?

- Мені всю статтю зачитати чи сама зрозумієш?

- Не треба статтю, - здалася Дрейка. - Давай до суті.

- “Вона ще не приходила”

- Хто “вона”?

- Звідки мені знати?

- А там точно було “вона”? - уточнила Дрейка.

- Якщо дослівно, то сказано “твоя половина”...

- Брєдятіна. Яка ще “половина”? Ненорм... Ой... Дивний якийсь. Глухо-німі, половина... Бр-р...

- Моя справа розшифрувати, - ображено відгукнувся Адам.

- От і молодець. Впорався.