Інь, Янь та всі-всі-всі або за сімсот років до Великої Рівноваги

Вони

Весь цей час Анджей марудився від нудьги. Залишившись без Кавасакі, вирішив, що прийти в гості пішки негарно, тому залишився у мотелі. Спустився у загальну їдальню, взяв з холодильника один доширак, розігрів та поснідав. Судячи з брудних коробок, поїли вже всі. Тут мимо прошмигнула якась дівчина, взяла пакет з чипсами й щезла. Анджей, навіть, не встиг зрозуміти хто це. Він теж узяв якісь смаколики та пішов до себе.

У будівлі було тихо, ніби тут нікого немає. Але стажер знав — це ілюзія. Всі просто сидять по своїх номерах і зависають у панелях.

Кожного разу, приїхавши на Гру, він дивувався одному й тому ж факту — замість того, аби хоч роззирнутися, Наглядачі нікуди не ходили, окрім зборів Злагодження. Не намагалися хоча б познайомитися.

Іноді це виглядало логічним.

За правилами, які написали ще для найпершої Гри, Наглядачі не мають бути пов'язані з Гравцями. Вихователь не може вести Гру своїх учнів. Йому заборонена Емоційна прив'язаність до Гравців, оскільки це може вплинути на Об'єктивне Оцінювання. Тому майже всі Наглядачі приїжджають з різних регіонів й, скоріш за все, ніколи більше не побачаться. А, значить, немає сенсу знайомитися. Достатньо імен та короткої інформації. Контрактна Пара теж не Грає разом.

Сам Анджей дотримувався правил, навіть, на Контакт нікого з напарниць не запрошував. Але бігати новим містом, спробувати місцеву їжу, за можливістю, поплавати в морі, обійти локації й, взагалі, обнюхати все навкруги, любив дуже. Інколи, після Гри він дозволяв собі затриматись на пару днів. Посерфити в Австралії, поплавати з аквалангом у Дахабі, покататись на лижах в Карпатах, побачити зіккурати майя в Мексиці... Інколи запрошував на Контакт місцеву дівчину. Але всі інші Наглядачі їхали одразу по завершенні Гри. З жодним з них Анджей додатково не спілкувався. А зустрівшись на іншій Грі, просто кивав і все.

Тому зараз, так само як завжди, він стис плечима та засів за свою панель, перевіряти вчорашні локації. Тигра, який вочевидь захопився можливостями голо, носився по кімнаті. Потім влаштувався на столі й тихенько торкав лапкою картинки на вірту.

Аж тут у двері постукали. Думаючи, що це Дрейка принесла ключ й не бажаючи відволікатися, Анджей крикнув:

- Заходь!

Зайшовший куратор Лі, побачивши, що його ігнорують, притулився до одвірка й посміхнувся. Хва-хьону сподобалося б. Дійсно, справний хлоп.

Спочатку Течій не зрозумів загальної радості, а потім, коли пояснили, стис плечима. Їх ненормальна родина знов лізе у пригоди. “Одного разу нам це не минеться”, подумав він про себе, але ділитися думкою не став. Не хотів псувати захвату коханої. Проте зараз, дивлячись як стажер проходить локації та тихенько диктує примітки, Лі Су подумав, що принаймні в них є хоч один Наглядач при здоровому глузді. А з усім іншим будемо розбиратися поступово.

Куратор Лі знов постукав по шибці, привертаючи увагу.

- Залиш ключ на поличці, - не обертаючись сказав стажер.

- Кхм! - кашлянув куратор.

- Ну?! - Анджей, нарешті, озирнувся, схопився та вклонився. - Вибачте!

- Не переймайся, - українською сказав Лі Су. - Знайшов шось цікаве? - кивнув на панель.

- Поки немає Концепту, - так саме українською відповів стажер, - не можливо підібрати потрібне.

- Логічно, - згодився куратор. - Не хочеш пройтися?

- З задоволенням.

Вони вийшли з будівлі, але пішли не до парку, а до найближчого ресторанчика. За мискою густого кукпаб*у поговорили про справи. Нічого особливого, втім. Анджея більше цікавила безпека Гравців, ніж, власне, Концепт. Ще з натяків Лі Моґа він зрозумів, що прісна та вихолощена Гра їм не світить.

- Бач, найкраще людська особистість розкривається в екстремальних умовах. Коли в Гравця немає часу на прорахунок й він діє імпульсивно. Можна обдурити словами, але не вчинками, - стажер кивнув. Куратор Лі Чін Су майже дослівно цитував книгу професора Лі Чін Су “Особистість у соціумі”, яку Анджей свого часу зачитав до дірок. - Небезпека має бути неілюзорна, аби Гравець повністю розкрився. Крім того, нам треба ставити Гравців перед етичним та моральним вибором. Захистити себе чи партнера? Втекти або боротися? Взаємодопомога та інше.

- А вони не замалі для цього? - з сумнівом спитав Наглядач.

- Згадай себе на Грі, - замість відповіді, запропонував куратор.

Анджей відвів очі. З'явилося тривожне відчуття, нібо його бачать наскрізь. І безжальний глядач знає найпотаємнішу таємницю про те, як ретельно стажер тримається у лещатах сірої посередності. Але... раптом майнула думка, що вчора він поводився зовсім інакше, майже вперше розкрившись перед іншими людьми й показавши істинні здібності. Так само, як зараз, він хоче вразити цього чоловіка, що сидить навпроти, надто схожий на автора книг з психології, на того, хто створив термін “зомбі”, на друга Вчителя. Ніколи й нічиєї поваги він так не прагнув, як цієї дивної родини. Він вже відкрив рота, аж тут у ресторанчик увійшла лікар Ю Чхе Рін. Цьомнувши куратора у вуста, вона всілася напроти стажера та весело привіталася.

- Чим займалася? - ніжно спитав куратор.

- Шопілась з хубе. А ви?

- Та ось, ведемо змістовну бесіду, - Лі Чін Су кивнув на стажера.

- Він тобі не набрид? - довірливо спитала Ю Чхе Рін у Анджея, закрившись від чоловіка долонею.

- Зовсім ні, - засміявся стажер.

- Точно? - підморгнула лікарка. - Бо інколи він втомлює.

- Ей! - грізно рявкнув чоловік, та очі усміхнені.

- Добре. Продовжуйте свої чоловічі бесіди, а мені ще треба сумки розібрати, - вона легко встала та вийшла. Лі Су дивився їй услід з ніжністю.

- Кураторе, - повернувся до розмови стажер. - В цілому, ви, звісно, праві. Але, боюся, всім іншим буде важко це прийняти.

- Іншим? - перепитав куратор. Він посунув вже порожню миску й зціпив на столі руки. Стажер здригнувся від важкого погляду керівника. - Боюся, в них немає вибору. Тут наша територія, наші правила та звичаї. У Jeden World, - те, як вимовив останні слова, примусило стажера ще раз відчути противних мурах, - у Jeden World, - повторив Лі Су, - давно розмита різниця культур та традицій різних країн. Але для нас наші від'ємності — основа. Тут немає однієї країни та одного народу. Ми поважаємо інші народи. Приїхавши до іншої країни, не нав'язуємо своє й приймаємо чуже. Це єдине загальне правило нашого світу — повага до інших традицій. Таким чином ми обмінюємось повагою та розумінням. З часом, сподіваюся, ти це зрозумієш...

- Але...

- Але?.. Думаю, кожен зі стажерів, перед тим як подати анкету, розумів, що він робить. Чи не так?

- Так... Сподіваюся...

- У будь-якому випадку, для нас всіх це буде дуже важлива Гра... Хоча... Дякую. Ти підкинув мені цікаву думку. Треба над нею поміркувати.

Вклонившись, Лі Чін Су пішов. Анджей відчув себе так, ніби розгрузив вантажівку.

Підійшовши до мотелю, побачив свій Кавасакі, що зрадницьки миготів розрядженою батареєю. “Ну, хоч на зарядку поставила”, позіхнув про себе Анджей. Побачивши підпливаючий бус, він, не думаючи, махнув рукою.

Бус був забитий галасливими “людьми пізньо-середнього віку”, які одразу замовкли, побачивши іноземця. Намагаючись не турбувати пасажирів, Анджей залишився у двері, дивитись у лобове скло. За його спиною знов гримнув загальний регіт. Якась бабця вдало пошуткувала над якимось дідом. У маленькому селищі вся кумпанія вигрузилася, тож далі стажер їхав на самоті. Попросив хелпа знайти якусь місцеву музику. ШІ, мабуть, знущаючись, поставив йому “трот*”, додавши візуалу. Чоловік “пізньо-середнього віку” у блискучому костюмі та красивими дівчатами на задньому плані, сказав:

- Одного разу я дивився старовинну дораму та почув цю пісню. Вона так мене вразила, що я вирішив дати їй нове життя.

Він заспівав приємним глибоким голосом, камера навелася на глядачів, плескаючих у долоні під такт мелодії. “Разом, разом, ми забудьмо все” (송창식, 잊읍시다). На останніх акордах дивної пісні попереду з'явилося море.

- Аджощі, зупиніть, будь ласка, - крикнув Анджей, кидаючись до дверей.

- Сиди, навіжений, - засміявся водій. - Під'їду ближче, тоді вийдеш.

Бус плавно сів прямо на пляж та послужливо відчинив двері. Анджей вийшов. Бус полетів далі. Стажер пройшовся по хвилерізу, прикрашеному якимись тетраедрами.

- Це проти-корабельне загородження, - підказав Тигра.

- Нашо?

- “Ускладнює швартовку, а також висадку десанту”, - процитував хелп.

- Нашо?

- Не знаю, - якби в хелпа були руки, він би ними розвів.

- Ясно.

Загородження виглядали доволі новими. В кінці мола стояла пояснювальна панель, сповіщаючи про те, що такі конструкції викростивовували під час Японської та Корейської війн. Зараз вони є лише нагадуванням про ті часи. Після тексту на екрані з'явилися древні чорно-білі фотографії та відео-записи тих самих війн. Анджей здригнувся.

В їх “рольовках” ретельно уникали всього, що хоч віддалено нагадувало насилля. Тому “реконструкція” була схожа скоріш табір скаутів, ніж “війну”. У школах, на уроках історії, викладали лише сухі факти. Тільки після консультації з Радником, професійні історики отримували доступ до архівів. Батько Херберт, саме такий історик, після перегляду записів кілька днів ходив чорніше хмари. Мама, сімейний Радник, прописувала пацієнту пігулки та повний душевний спокій. Виконуючи наказ, батько Херберт гуляв по саду. Одного разу, ще малий Анджей, почув, як той бурмоче собі під ніс: “Ми були праві... ми були праві...”

Батько Браян, філолог та фольклорист, цікавився “тією” війною виключно з точки зору своєї професії. Він вже кілька років писав монографію “Есхатологічна етимологія слова “м-ль”. Нюанси”.

Взагалі, будь-які сцени насилля суворо заборонені у Jeden World. Тож те, що тут, на звичайному хвильорізі, вони вільно транслюються всім бажаючим, дуже дивно. А раптом тут є шутери? Треба поговорити з координатором, аби ніхто зі стажерів на них не наштовхнувся. Не відкладаючи, Анджей надиктував повідомлення для куратора Белліз.

- До речі, ти правий, - зауважив Тигра. - Вони тут є.

- Чорт, - ругнувся стажер.

- І, боюся, ти трохи спізнився. Скоріш за все, більшість вже в курсі.

- Тим більше треба поговорити з Радником.

- Нашо? - невимушено поцікавився ШІ.

- Що значить “нашо”?

- Вони там всі дорослі, тож цілком здатні самі розібратися. “Кожен вирішує сам!” Забув?

- Ні, - втомлено відповів господар.

Він зараз і сам не розумів, звідки це бажання піклуватися та запобігати. Ні, звісно, він - Вихователь, але хелп та куратор праві. Всі їхали сюди з власної волі, розуміючи на що йдуть... Чи розуміючи? Адже, навіть він їхав не на Гру, а побачити Ґвонґимсон. А всі інші? При тому мізері інформації, кожен міг очікувати чого завгодно. Або вирішити, що тут буде так само, як усюди, у відомому звічному світі. Тому ніхто й не намагається вийти назовні.

- Чого ти так за всіх хвилюєшься? - спитав Тигра.

- Мені з ними працювати, - відповів Наглядач.

Зітхнувши, він перевірив заряд Кавасакі та викликав до себе мото. Захотілося просто їхати в нікуди, понад самою водою та ні про що не думати. Але... Кавасакі прилетів з пасажиром. Анджей мимоволі застогнав. Задоволений Джой йому зараз взагалі непортібен. І не-задоволений. І не-зараз.

Ще під час стажування Джой робив недвозначні натяки та явно показував свою зацікавленість. Але от у чому Наглядач впевнений — так у своїй стопроцентній гетеросексуальності.

Ніколи, ані в інтернаті розвитку, де, як всім відомо, діти часто “лащаться”, особливо у перед-пубертатному віці, коли гормони починають потихеньку прокидатися й хочеться перевірити на практиці те, про що розповідали на уроках “статевого здоров'я”. Особливо ті, хто боявся Втілення та хотів встигнути більше. Ані під час щорічних медоглядів, при обов'язковому огляді простати, ані потім, на Іграх, ані, тим більше, дивлячись на стосунки батьків, Анджей не хотів хоч спробувати. Так, звісно, був його сон... Але... Помираючий старий, якого він бачив, не викликав сексуального потягу. Лише кохання. Та тоскне відчуття безвиході.

Тому нав'язливий Джой лише бісив. Особливо, якщо врахувати, що Прямої Пропозиції він поки не зробив, тож не отримав Відмови. Вони балансували на межі дружби та флірту, тому Анджей не міг знайти приводу для ігнору.

Зістрибнувши з мото, Джой зробив вигляд, що розглядає хвильоріз. Інфо-табло його зацікавило, він додивився до кадрів Японської війни і... кинувся до найближчого смітника. Його знудило.

Поплескуючи по зігнутій над урною спині, Анджей думав, що куратор Лі надто оптимістично вірить у свідомий вибір. Ось наочний доказ того, як іноземці сприймуть екстремальну Гру. Мабуть, варто завтра з ним поговорити про це.

Звісно, ні про який політ над морем вже мова не йшла. Насилу водрузивши Джоя на Кавасакі, на найменшій швидкості та висоті повернувся до кампусу. Бо Юль, саме вчасно підметаючий двір, взвалив на себе зеленкуватого хлопця та поніс до кімнати, бормочучи:

- Слабак. Понабирають по-об'явлєнію.

Приїхала лікарка, поговорила з Анджеєм про причини та дала пацієнту заспокійливе з пробіотиками, приписавши спокій та дієту. Вийшовши з кімнати, сказала очікуючому Анджею:

- Приїжджайте завтра. Обидва. Є розмова.

- Обидва? - перепитав хлопець, недовірливо.

- Обидва, - кивнула Ю Чхе Рін. - Дрейку теж візьми.

- Нашо?

- Скажімо так, як представника суспільства.

- Зрозумів.

- Бувай.

- Безпечної дороги, - автоматично корейською відповів Анджей, вклоняючись.

Сам не знаючи, радий він чи злий можливості побачити дівчину, постукав до її кімнати. Нічого. Постукав голосніше. Тиша. “Добре. Просто відправлю повідомлення”. Ну, хоч відповіла одразу. Коротке “ок”, зачепивше стажера.

Спустившись у їдальню, взяв навмання якийсь контейнер, розігрів та пішов до себе. Совість стверджувала, що треба навідати Джоя, але він наказав їй замовкнути. Й без того проблем вистачає.

Чомусь дуже хотілося додумати думку, що він надто відкрився перед цією дивною родиною. Звідки це відчуття, ніби вони давно знайомі? Через ім'я куратора Лі? Але й лікарка не видається чужою. Та й Лі Моґ теж. Так само, як усі інші. Ніби він їх знав колись, та забув. Може тому, що вони самі поводяться ніби знайомі? Або просто ті, хто його знає. Причому ті, хто знає геть іншого Анджея. Того, кого він нікому не показував. Навіть Брайан не знає дечого про свого сина. Сам затятий гонщик, він ніколи не пропонував синові позмагатися. Колишній Наглядач Херберт не обговорює з Анджеєм Ігри, а Майя, при всій довірі, більше непокоїться про Марту. Старший син їй нецікавий. Ані як член родини, ані як пацієнт.

Втім, тут Анджей сам винен. Він ніколи не ділився з родиною своїми думками та почуттями. Ще й тому, що знав — родина його не зрозуміє. Й не лише родина. Його погляд на дійсність надто відрізняється від загально-прийнятного. У будь-якій кампанії, у будь-якому ком'юніті він почувався чужинцем. Тож надто старався не показувати цього. Його називали “хлопчик-свято”за ауру веселого оптимізму, яку він старанно створював навкруги себе. Можливо, тому його не сприймали серйозно, а коли, не втримавшись, він вступав у дискусії, дивилися здивовано та насторожено. Тоді він знов вдягав маску шута й дуркував с подвоєною силою.

Крім того, за свої 25 років він ще жодного разу не закохувався. Звісно, він легко йшов на Контакт, запрошував сам, інколи затягуючи стосунки, та глибоко в душі сиділа невдоволеність. Він знав, що сам бреше, а йому брешуть у відповідь. Його зовнішність та образ веселого недбайла — лакмус, що відкриває істинну натуру партнера. Дівчата надто легко велися на його безтурботність, чомусь вважали, що зможуть ним керувати або просто користувалися його здатністю знаходити веселі та безпечні пригоди, при тому не бажали бачити його іншу сторону. Знайшовши партнера за книгою чи підготовкою до Гри, вони лякалися. Мабуть. Бо як інакше пояснити швидкість, з якою вони зникали?

Хіба лише учні та ті, за ким він наглядав після Гри, знали іншого Вихователя. Уважного, розуміючого та справедливого. Довіряли його судженням та порадам. Але він не міг собі дозволити Емоційну Прив'язаність, діти відчували його умисну відчуженість й не любили у відповідь. Тож уся ця подвоєність, неможливість бути собою, часто призводила Анджея до приреченності. Він жив сподіваючись без надії, прагнувши без цілі, віруючи в те, що й для його життя є якийсь сенс.

кукпаб — корейський супчик

трот — стиль музики, який легко собі уявити на концерті Поплавського або Вєркі Сердючки