Ми
Хлопчик сидить на камені посеред річки і дивиться на бурхливий потік. Але бачить зовсім інше... Мертва жінка і кров на сокирі... Він не хотів... Він просто виконав свій обов'язок... Своє призначення... Це не жінка...
У першу мить він злякався. Ракшасі* кепкувала з нього. Вона чекала могутнього воїна, а прийшла якась здихля. Поступово почав охоплювати гнів, ядучим полум'ям розтікаючись по тілу, злі сльози виступили на очах. Він закричав і вдарив... Наосліп... І ось вона лежить мертва.
Якісь сяючі дорослі оточили його. Могутні руки піднімають хлопчика над натовпом, що плескає у долоні і кричить: “Харі-Хара!* Харі-Хара!”.
Він не пам'ятає, як опинився вдома з дорогоцінним сосудом тигриного молока. Але кожну ніч бачив один й той самий сон: мертва жінка і кров. Прокидався з криком. Став дратівливим. Одного разу, коли містяни заходилися його славити, він накричав на них. Не допомогло. Куди б він не пішов, чув оце “Харі-Хара!”, тому закрився у своєму палаці. А потім просто зник. Царське вбрання залишив на ліжку.
Несвідомо дійшов до Хівамана. Йому здавалося, що вчитель допоможе. Розрадить. Та на місці ашраму нічого не було. Ані сліду не залишилося. Лише тигреня.
Зробивши з ліан ноші, посадив туди знахідку і пішов. Аби йти. У селищах просив лише молоко та просяну кашу. Був би сам, було б легше. Та заради тигреняти згоджувався на будь-яку роботу, тіки б нагодували. Місяць прожив з рибалками. Вчився ловити рибу і привчав до неї тигреня. Вбивати — гріх, а годувати тваринку треба. Тож хай рибу їсть.
Проте Тигр не псує собі карму, слідуючи своїй природі. Тому вепри та олені, що заважають поселянам, - начувайтеся. Молодий вахана* пробує свою силу. І селищу свято. Коли ще на дурняк мняса поїсти?
За два роки, через всю Індію та Китай, він дійшов до Сораксану. Обідраний. Худий. Змучений. Здалося, ніби дійшов до краю земного диску.
Лі Ґим переконав хлопця сповістити батька. І дозволив залишитися.
Юний раджан сумлінно допомагав Куміхо, вчився піклуватися про ліс, розрізняти трави та гриби, лікувати і... вбивати. Древній Лис пояснив, що інколи смерть — це прояв милосердя. Інколи — обов'язок. Захист своїх володінь, правосуддя, покарання. Кшатрій не брахман і не шудра, в нього свої правила. Та раджан все одно продовжував бачити той сон.
Одного разу Манікант вирішив, що покаяння допоможе позбутися почуття провини. За прикладом древніх, став на одній нозі в річку, але схопив ліща від Старійшини.
- Годі дур'ю маятись, - сказав Лис. - Пішли працювати! - і вони до ночі піляли дерева, повалені нещодавньою бурею.
Спустивши ноги з каменю, хлопчик одразу видернув їх назад. Холодно. Ну, хоча б спробував. Підвівся і, легко перестрибуючи бурунці, дістався берега. Свиснув Хорані, але той десь гуляв і не почув. Добре. Най гуляє.
У печері, перед оріщіном сиділа напівпрозора дівчинка років 13ти. Як на смак того часу, доволі худенька, але повністю сформована.
- Знайомся, це — Іанта. Моя своячениця, - сказав Лі Ґим.
Склавши долоні, раджан вклонився, а дівчисько перелякано сіпнулося.
- Манікант, - представився хлопець.
У відповідь вона теж схилилася, майже до землі.
Новенькій відвели невеличкий закуток. Манікант, який жив з Білоголовим та Вогнем, трохи заздрив. Раджану не вистачало усамітнення власного палацу, але не йому ставити вимоги. Крім того, суто-чоловічі розмови перед сном та молодецький регіт трохи притушували біль, що повертався на самоті.
Втім, він часто поглядав на той закуток. І на дівчину. Адже вона дух, який має здібність переноситись у просторі зі швидкістю думки. На відміну від людських тіл, вона не прив'язана до землі і може бути там, де захоче. Йому здавалося, що таке життя просто зобов'язане бути легким та безтурботним. Захотіла — прилетіла сюди, захоче — повернеться знов на скелясті острови Греції.
Поки одного разу не почув, як Лі Воль вичитує сестру і вимагає повернутися.
- Навіть не думай заховатися тут назавжди, - гримала жінка. - Особливо після того, як мене тут не буде! Очиська опусти! Негідниця! Гадаєш, не знаю, що ти надумала?!
- Не хвилюйся, - відповідає дівчинка. - Твоє не заберу! - і отримує дзвінкого ляпаса. Та хоч рука сестри і проходить крізь німфу, ляпас є ляпас. Інстинктивно Іанта притискає долонь до щоки, але погляд у неї зовсім не змиренний. - Боїшься, що мебу* дізнається про те, хто ти насправді?
- Спробуй тільки! - загрозливо відповідає онні.
- Спробую, якщо не перестанеш. Навідміну від тебе, мені нема чого втрачати, - намагаючись триматися прямо, німфа пішла.
- От дрянь мала! - вилаялася Лі Воль. - Видно папашкіни гени. Теж мені!
Через деякий час, Манікант наткнувся на Іанту. Дівчинка сиділа, підтягнувши коліна до підборіддя і дивилася в одну точку. Раптом раджану стисло серце. Ця самотня фігурка так схожа на нього самого.
Раджан ще не знає, що зовсім скоро ця дівчинка стане всім його світом. Що заради неї він спочатку захоче жити вічно, а потім зажадає смерті. Айяппа-з-минулого просто дивиться. Айяппа-з-майбутнього кричить: “Не відпускай її. Не відпускай!”...
*ракшасі - жінка-ракшас, демонічне створіння.
Харі-Хара - згідно легенді, Махіша зажадала у якості винагороди за свою тапаст'ю аби її могла вбити лише дитина Харі (тото Вішну) та Хари (він же Шива).
*вахана - їздова тварина у індійському пантеоні
* мебу - чоловік сестри корейською
Намагаючись не розбудити Дрейку, Анджей вибрався з ліжка. Натягнув труси й тихенько прошмигнув на балкон. Зимовий вітер пробрав до кісток, але стажер лише стиснув зуби. Ображена одноразка плюнула в рот вишневим ароматизатором.
На схилі гори танцювали світлячки духів. Мабуть, ведмежата знайшли якусь забавку. Вони то збиралися у різнокольоровий жмуток, то розбігалися. Перестрибнувши через бильця, Анджей пішов подивитися. Духи поштиво розступилися, даючи дорогу.
Так і є. Маленька білочка силилась втекти, але лапка, що застрягла у засохлих лозах дикого винограду, примусила тваринку безпорадно заскакати на місці. Злобно вишкірівшись, вона, тим не менш, не збиралася здаватись. Ще раз спробувала перекусити пастку й загрозливо застрекотала.
- Тихо, тихо, - згадавши Базіля, Анджей повільно простягнув відкриту долоню, на яку одразу стрибнуло фіолетове желейне ведмежатко і затріщало, немов цикада.
Білочка, пригнулася та підняла хвіст. Дух явно її не переконав. Та ось і інші ведмежата оточили малу. Через хвилину вона покірно легла, ніби загіпнотизована, й дозволила, нарешті, допомогти. Дбайливо перевіривши безвольне тільце, стажер упевнився, що перелома нема і обережно поклав тваринку на землю. Білка одразу ж ожила і втекла.
Тіки тоді він згадав, що стоїть посеред лісу у самих трусах і босий. Пощулившись, побіг до кампусу. На його маківці стояв фіолетовий желейний ведмедик, тримаючи прядки волосся як віжки. На балконі дух спустився на плече стажера і глибоко вклонився, склавши лапки на животику.
- Назад не понесу, - буркнув Анджей.
Дух стрекотливо засміявся, легко підстрибнув і полетів до інших. Остаточно задубівший Анджей виявив, що, поки його не було, Дрейка зробила з ковдри затишний кокон і ділитися сховком не збирається. Гмикнувши, він натягнув термо-білизну і вкрився пледом. Дівчина у ковдрі, немов гусінь, підповзла йому під бок і ткнулася носом під пахву.
- Добре, добре. Спи, - прошепотів Анджей, обіймаючи кокон.
Зранку він сходив на місце події, прибрав пастку й залишив жменьку горіхів. У глибині душі він чекав, що білочка з'явиться, але вона, мабуть, відсипалася після пригод. Проте знайоме ведмежатко спустилося з гілки, використовуючи листочок як парашут, і нахабно забралося у нагрудну кишеню куртки. Довго там возився, влаштовуючись, але розчарувався і перебрався у капюшон.
Знизавши плечима, стажер не став виганяти нахабу. Йому було трохи прикро. Адже від себе, від серця, можна сказати, відірвав горіхи і така “чорна*” невдячність. Проте дух у капюшоні (якого він одразу назвав Поґо, від слів “подо-виноград” та “ґом-ведмідь”) здався хоч якоюсь компенсацією за розчарування.
Коли він увійшов до їдальні, Дрейка фиркнула, а інші здивовано на неї подивилися.
- Прикольний в тебе улюбленець, - прошепотіла дівчина сідаючому Анджею.
- Хочеш, подарую? - одразу запропонував стажер.
- Свого заведу, - парирувала Дрейка.
Крім них двох більше ніхто не бачив духів і це зближувало нашу парочку ще більше. Обидва розуміли, що водночас віддаляються від друзів, та зовсім не зважали. Про це вони подумають пізніше.
А поки дружба з Куміхо, духи в капюшонах та спогади займали їх набагато більше.
Дрейка з усіх сил намагалася згадати, та не могла. Інколи відчувала щось типу дежа-вю, та й те і все. Інколи снилася бідна хатинка з земляною підлогою. Інколи безкінечна пустеля та розмірена хода дромадера. Інколи дивні намети, схожі на конуси і старий, вкритий татуюванням, з дивною трубкою, називає її “зятем”. Або ряди ліжок з людьми у паперових бинтах, що стогнуть та просять їх добити. Але чиї це спогади? Чи взагалі спогади, а не спроби уявити минулі життя? Навіть останнє життя і корейський професор.
Стефанія перша помітила зміни, та скільки не чіплялася до неї подруга з питаннями “що саме змінилося?”, єдиною відповіддю було:
- Ніби тобі років сто.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!