Інші
З темряви до нього вийшла постать і видала довгу руладу, схожу на спів клеста. Алькон здригнувся.
- Привіт, моя люба наречена. Давно не бачилися, - переклалося в його голові, хоча людьський речовий апарат не здатен правильно відтворити мову іншої планети.
- Як ти вижив? - звуки Єдиної розірвали морок.
- Пощастило, - відповіла постать.
- Чому нікому не сказав?
- Нащо? - хихикнула тінь. - Звісно, ти мене трохи образила, дівчисько, але... Забий!
- Ладно, - згодився Алькон, з зусиллям ховаючи острах у найглибші шари свідомості. - Нащо прийшов зараз?
- Мабуть, ти будеш здивована, але хочу запропонувати ще раз. Об'єднатись і зробити цю планету своєю.
- І як? - фиркнув Шукач.
- Є дехто, хто нам допоможе.
- І хто ж це?
- Я!
Від цього голосу Шукач відсахнувся. Солодкий мед безмежного кохання захопив, здається, все навкруги. Чорний зимовий ліс засяяв, вкрився квітами та пахощами. Калюжа стала озерцем, повним лотосів. Чарівні пташки розірвали тишу мелодійним співом. Посеред цієї пишноти стояв Нараяна, протягуючи Алькону лотос нижньою правою рукою. На долоні бога нестерпно сяяв зламаний хрест. Вуста посміхалися лагідно та щиро. Очі, сповнені кохання, дивилися так, ніби людина перед ним найкраща в світі, єдина та неповторна.
Зачарований Шукач не міг відірвати погляд. Хотілося впасти на коліна, схилитися перед богом та вознести молитву вдячності, невідомо за що. Поруч, за кущем мальви Лея у молитовній позі фанатично кланялася Вішну. І це повернуло Шукачеві розум.
- Я слухаю, - сказав він, зухвало піднімаючи голову.
Посмішка Вішну стала ширшою, ніби йому подобається нахабство Алькона. Щоправда, рука з лотосом просто зникла, так само, як “зайва” ліва. Шукач всміхнувся про себе. Дійсно, чим стояти з простягнутою рукою, краще кудись її прибрати. Ляснувши пальцями Нараяна прибрав і чарівний ліс, залишивши серед голих стовбурів острівець, в якому продовжувала молитися Лея. Ніби задивившись на дівчину, Вішну мовчав. Довелося почати першим.
- То як ви збираєтеся нам допомагати? І нащо?
З запізненням, Алькон зрозумів, що цей раунд виграв бог. Адже тепер не бог пропонує, а бога просять.
- Дуже просто, - все з тою ж посмішкою закоханого дивлячись на Втілену, кинув бог. - Станьте Верховними лідерами “Свідків Павуків”.
- У нашому світі будь-яка община не довго буде таємною.
- А цього й не треба, - фиркнув Вішну. - Зрештою, ви ж не збираєтеся робити щось погане? Хіба ні?
- А що ми збираємося робити?
- Нічого особливого. Лише нести світло кохання до Всесвіту, - наголосив бог, розкинутими руками ніби обіймаючи світ.
Шукач подивився на нього і скептично гмикнув.
- Тоді ви обрали не тих...
- Навпаки, - нарешті Упендра обернувся до нього і любовно подивився в очі. - Грішнику, що покаявся, вірять більше, ніж безгрішному. Адже йому відомі сумніви та спокуси, він знає, як подолати їх та досягнути просвітлення.
- Це ми-то? - єхидно всміхнувся Алькон.
- Саме ви. Бо ви будете не самі. Моя Сила підтримає вас.
- Давайте конкретніше, - Алькону почав набридати божествений пафос.
- Добре, - відповів Упендра і спокійно всівся прямо на камінь. Махнувши рукою, він загасив світло над Леєю і Втілена впала, згортаючись у позу ембріона. - Нехай відпочине, поки чоловіки розмовляють. - Він затис долоні між колінами і скинув благосну маску. - Приємно зустріти ділову людину.
- Я не людина, - буркнув Шукач.
- Тоді як тебе називати? Сороконіжкою? Паразитом? Біо-флешкою? - бог остаточно відкинув церемонії. Аура божественного кохання зникла. Перед інопланетною Душею сидів хтось дуже древній та могутній. Той, хто здатен знищити будь-яку істоту. - Чи може називати тебе ...? - він безпомилково прощебетав ім'я, від якого Шукача вкрило сиротами. - Вибач, - лагітний тон знов сповнився медом. - Не люблю грубощів.
- Прошу мені пробачити, - схилив голову Алькон. Інстинкт та досвід минулих життів кричали в ньому, що через цю дурепу Лею вони попали у величезну халепу. Вішну сказав достатньо, аби не відпустити того, перед ким він так розбалакався. Не те, щоб Шукачеві не подобалася ідея, але він волів би бути головним, а не на побігеньках. Хоча... Хто сказав, що неможна перехопити кермо? І він не втримався від шпильки. - Якщо вже поважний бог пропонує щось, хто ми, аби відмовлятися?
Вішну скривився, показуючи, що плазування надто віддає блюзнірством. Тоді Шукач теж скинув маску і заговорив діловим тоном:
- Кажіть, будь ласка.
Все було просто. Повернутись у Єдиний Світ і принести туди “вчення кохання”. Ні-ні. Ніяких зборів, молитов та іншого. Просто “провідники” будуть нести своє кохання, об'єднуючи х'юманів та Душі... (“у священному шлюбі” додав про себе Алькон, сподіваючись, що Нараяна не вміє читати його думки)
- Припустимо, ми зможемо залучати Душі, але як бути з х'юманами?
- Разом з вами буде мій син, - повертаючись до урочистих інтонацій, провістив Рама-Крішна.
- Син? - сіпнувся Алькон. Ще один керманич? Ну Лея!!
- Ти його знаєш. Зараз його звуть Анджей Фер'є. Але поки не варто відкривати йому наш план. Хлопчик ще не до кінця усвідомив себе. Думаю, ти знаєш, як це буває?
Алькон кивнув, ховаючи розпач і... задоволення. Можливо, відкривши себе до кінця, Фер'є буде якось інакше ставитись до “батька”, але зараз його поведінка зовсім не схожа на приязнь. Тож цей “керманич”, скоріш за все, відпадає. Але казати цього Шукач не став. “Моя справа маленька”. Вперше ця думка була приємною. Зрештою, тримати все під особистим контролем дуже втомлює. А, якщо щось піде не так, він просто виконував накази та обов'язок Душ.
- То що я маю робити зараз?
- Для початку...
Маленька чорна білочка бігла через нічний ліс. Білочці було страшно. Вона й сама не знала, чому непритомна дівчина та хлопець, що розмовляє сам з собою, так її налякали. Але тваринний інстинкт кричав у ній, що треба тікати якомога далі. Від страху вона промазала і замість того, щоб учепитися за гілку, гепнулася комусь на голову. Відчувши на собі руку людини, заверещала і почала видиратись.
- Тихо, тихо, - прогудів голос. Теплі лагідні руки обмотали білку шарфом і піднесли до обличчя. Блакитні очі зазирнули у звірячу душу і білка спробувала вкусити ніс-картоплину. - Злюка, - засміявся голос. - Може, ви з нею поговорите? - Велет простягнув кокон до желейних ведмедиків, що вже обсіли гілки.
Зелене ведмежатко пробігло по руці й тихо застрекотіло на білку. Тваринка відповіла роздратовано та зле. Зелений похитав головою і знов заторохкотів. Але білка не збиралася заспокоюватися. Вона майже тявкала, виривался, дрижала і бісилася. Зелений повернувся до Базіля і скрушно розвів лапки. Це було б кумедно, та не зараз. Кивнувши, велет обережно опустив білку на землю. Не довго думаючи, вона втекла.
Зелений стрибнув на плече Бали. Затріщав щось, але лісник нічого не зрозумів, окрім того, що трапилася якась халепа. Зітхнувши, він побіг через ліс у Печеру.
Це була слушна думка. Куміхо слухали духа і їх обличчя вкривала чорна туча. Хоча розповідь більше нагадувала “зіпсований телефон”, головне вони зрозуміли. І їм це дуже не сподобалося. Окрім Вітра.
- А я що казав? - хлопнувши в долоні, заявив Лі Моґ.
- От і молодець, - відгукнувся Лі Хва.
Бала кхеканням нагадав містичним істотам, що вони тут не самі. Звісно, перед ним одразу вибачились і все пояснили, взявши страшну клятву робити вигляд, ніби він не в курсі.
Не сказати, що Базіль був вражений. Якась його частка, можливо, пам'ять про Спротив, завжди ставилася до Втілених з осторогою. Лише Еґберт викликав щось схоже на співчуття. Та й те, лише тому, що своє тіло Втілений носив, наче костюм не за розміром.
- А хто був третім? - логічно спитав велет.
- Білка його не бачила, тож хтось з богів. Ми знаємо хто, але, як бачиш, доказів немає, - спокійно відповів Вогонь.
- Тим не менш...
- З усіх богів це може бути лише Нараяна, він же Харі-Крішна, він же Харі-Рама, він же Вішну.
- Ясно, - кивнув Базіль.
- До речі, - встряв Вітер, - невже ніхто не помітив, що на нього, - вказуючи рукою на лісника, - аура нашого “коханця” не діє?
- Чому ти так вирішив? - відгукнувся Течій. - Він же ж постійно з А Ра.
- Ей! - гукнула Радниця, а Бала покашляв. - У нас не ті стосунки!
- От про що я й кажу, - задоволений Вітер підморгнув Сімбіонту. - У нас всі стажери позакохувалися, а цей нічичирк. Чого б це?
- Ну, знаєш, це останнє, про що б ми тут усі хвилювалися, - Течій подивися на Вітра, ясно показуючи, що гратися нема коли.
- А якщо ні? - не здавався Лі Моґ. - Людина, на яку не діє наш Прекрасний — дуже цікавий феномен.
- За Йомою не піду.
- І не треба, - новий голос у Печері примусив всіх схилити голови. Лише Базіль залишився стояти, тому ніхто не помітив, як він скривився.
Новоприбулий виглядав звичайною людиною, хіба що замість правої руки в нього була удавка. Ані червоної шкіри, ані кликів, ані третього ока. А удавка? Ну, буває.
- Пане, - ставши на праве коліно, всі правою ж рукою торкнулися серця.
- Ой-ой-ой, - зареготав Ямараджа. - Які церемонії! З чого б це, раптом? Падйом!!
Всі встали, стряхуючи коліна.
- От, так краще, - гиготнув бог і всівся поруч з Балою. - То це ти тут у нас людина-феномен? Ну-кось, ну-кось, - бог пафосно навів на хлопця монокль, зроблений з удавки й... почав ще дужче реготати, впавши на спину і дригаючи ногами. - Ну, ти даєш!!
Всі здивовано дивилися на бога, лише Бала зітхнув і сказав:
- От хто просив? Нормально ж було...
- Ну, вибачай. Сказав би одразу “не будити”, я б не став, - продовжував реготати Йомма.
- Та ладно. Чого тепер? Все одно б вилізати довелося. Бо діло пахне керосином.
- Ти, канєшно, молодець. Добре заховався, - Яма протягнув велету руку і вони довго тискали один одного. - Вопщім, представляю вам Бала-Раму*, власною персоною. До речі, не боїшься, що братішка впізнає?
- Нє-а, - посміхнувся втілення змія Шеши, поки всі підбирали щелепи. - Міг би, давно б впізнав. Але за що особливо люблю братця, так за вузький кругозір. Йому досі не спадає на думку, що всі його маневри видно наскрізь і ніхто не гальмує, бо тупо ліньки.
Яма пошарив по кишеням і видобув величезний бутль з мутною рідиною.
- Ну, давай! І за зустріч, і для закріплення пробудження.
Наму-я швиденько організувала чарки та закусон. Куміхо, трохи притрушені новиною, налягали на сому, поки Гадес з Баларамою згадували “славні часи”.
- Сподіваюся, цього разу ти до тиртхів* не втечеш? - нарешті спитав вже доволі п'яний цар Пекла.
- Цього разу — ні, - похитав головою втілення Шеши.
- Разом нас багато, нас не подолати, - проспівав собі під ніс Течій.
- Угу, - кивнув екс-Базіль. - Тіко ви, той, не бовкніть випадково. Особливо, Айяппі.
- Так точно! - Вітер не міг без випендрьожу і хвацько козирнув.
Велет погрозив йому пальцем.
- От так теж не треба. До речі, як ти здогадався про ту Втілену?
- Випадково, - Лі Моґ всівся, підігнувши ногу і спираючись на коліно правої. - Вона у ліжку поводиться, як чоловік.
- Ну, і шо? - не зрозумів Баладева.
- А мені сказала, що у минулому втіленні теж була дівчиною. Та головне не це. Коли розповідала про Алькона, то занадто заглибилася у подробиці. Мабуть, для достовірності. Та трохи перестаралася. Дещо могли б знати лише безпосередні учасники. Особливо, якщо врахувати, що другий персонаж, типу, вмер з кінцями.
- Ох і туману навів. Конспірологія, якша-логія. Гіпнотизував, небось? - підморгнув Яма.
- А як же ж, - не здригнувся Вітер.- Просто ми й без того знали, що нам щура підіслали. Тіки поки вона тихо сиділа, не було сенсу розкривати. А вона й сама не знала куди сіпатись. Тепер веселіше піде.
- Вибачте, панство, - скрушно розвів руками Лі Ґим. - Я погано виховав сина. Навіть батькові нічого не сказав.
- Так не було ж чого казати, - ображено занило Лисеня. - Хіба що в ліжко всіх запросити.
- І як вона? - Ямі вже море по коліно.
- Така. На любителя.
- Ясно.
А Ра вийшла з печери одразу після представляння Баларами. Ні, в її сердце не закралося якесь почуття до екс-Базіля, щоб зараз відчувати себе обдуреною чи ображеною. Просто стало прикро, адже дружби між ними більше не буде. Надто різні в них щаблі. І от це було дуже образливо. Бо розуміти, що він просто колись поїде після Гри і усвідомити, куди тепер він поїде, трохи різні речі.
Вона швиденько проглянула інфу про Балараму і скривилася. Вбивства та дівки. Нормальне життя кшатрія того часу. Нема чому дивуватися. Вона й не дивувалася. Просто... Та ну! Дурниці!
Аж раптом вона, нарешті, обурилася. Міг би вийти й пояснити, замість того, щоб сому бухать.
Однак велет так і не вийшов. Коли А Ра, змерзнувши, повернулася до Печери, Бала солодко спав біля столу, згорнувшись клубочком. Гмикнувши, Сімбіонт вже хотіла його копнути, однак передумала. Не годиться копати богів.
Тут до зали зайшов Вітер зі спальником. А Ра посунулася, аби не заважати. Відчувши тепло ковдри, Бала мирно поклав долоні під щоку і посміхнувся.
- Смішний, - пошепки сказав Вітер.
А Ра промовчала. Лі Моґ вирішив не лізти їй в душу і вийшов. Радниця присіла поруч з соньком і придивилася уважніше. Нічого не змінилося. Те саме обличчя, до якого вона звикла. Те саме відчуття могутньої сили та спокою. Та сама впевненість, що йому можна довіряти. Просто тепер він більше не англійський лісник, а втілення Всесвітнього Змія.
“Зрештою”, прийшла думка, “я теж не та Квон А Ра, якою була триста років тому. От же ж. Жодного фото не зберегла. А чому? Молода була, дурна.” Поправивши Баларамі ковдру, вона пішла до себе.
Зранку хмурий та набурмосений Базіль сьорбав хведжанґуґ*, обережно рухаючи головою. “Так тобі й треба”, мстиво подумала А Ра, але від пропозиції прогулятися до кампуса не відмовилася. Тим більше, що на її легенькому мото вони б вдвох не помістилися, а брати у Срібного ще одного бітюга не хотілося.
Дорогою Бала довго зітхав та сопів, не знаючи як почати.
- Вибач, - нарешті вичавив з себе.
- Облиш, - поблажливо відповіла Радниця.
Та виявилося, що велету хочеться виговоритися. Так само, як нещодавно їй самій.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!