Закохана

Потрясіння тануло на очах, ніби шматочок льоду — незворотно і швидко. Якоїсь миті ми просто стали дивитися один на одного: напівгола Соулі, Рей в одних зотлілих шортах і я — мокра наскрізь. Компанія зібралася весела. Помітивши свій зовнішній вигляд, єдиний хлопець серед нас почервонів. Він спробував прикритися руками, але дарма — ми давно вже все бачили, і соромитися там точно не було чому: гора рельєфних м'язів, вкритих потом, гарний торс і гострі ключиці. В інших обставинах, я дивилася б на нього ще довгий час, але його реакція викликала тільки добрий сміх.

Сама ситуація була з низки абсурдних: ми могли згоріти, могли загинути під час експерименту, могли не дістатися сюди, могли задихнутися від диму, але стояли живими, в печері з трупами, і соромилися свого зовнішнього вигляду. Замість того, щоб плакати від жаху чи радіти, що вижили, ми червоніли від наготи, як малі діти.

— Як ти сама впоралася з цим? — спитала Соулі, коли ми заспокоїлися і пішли перепочити в іншу кишеню. Сидіти на ліжках, де хтось помер, здавалося не правильним і жахливим, тому ми сіли на підлогу.

— Ніяк. Я завжди почувалася такою.

— Думаєш, у «Шансі» якимось чином перетворили наш характер на матеріальну силу? — цікавився Рей. Він досі залишався позаду нас, бо йому було незатишно світити напівголим тілом. Хоча нам з Лі було абсолютно все одно. Ми жили в тих скляних ящиках три місяці: їли, милися, справляли потреби, спали. До чого, а от до відсутності особистого простору ми звикли. — Якщо ти маєш рацію, то незабаром наш світ дуже зміниться.

— Я маю рацію,— відповіла, коли ми сіли на ліжко в кутку. — Дивися сам. Соулі займалася боями, а для цього, я думаю, треба мати всередині достатньо агресії. Ось вона і запалилася, коли розсердилася досить сильно. Ти ж, завжди був замкнутим і страшенно сильним, непохитним — чим не камінь?

— А ти льодовик, — спробував образити Рей, напружуючись усім тілом від злості, що підіймалася назовні. На його руках здулися вени, і кінчики пальців знову стали сіруватими. Спроба мене зачепити викликала лише сумну посмішку — не більше. А що вони взагалі могли знати, якщо ми були зовсім чужими? — Хоча ні, ти скоріше така ж кам'яна, як я.

— Десять чортових років тому, я проповзла по снігу декілька кілометрів в одній тоненькій сукні,— спогади болісно спливали в підсвідомості, віддаючись синім на шкірі, але мені хотілося, щоб він зрозумів те, як це звучало для мене. — Через аварію я втратила все, що мала, та отримала обмороження. Так що так, ти маєш рацію, я — лише шматок мертвого айсберга. Але мені не соромно за те, ким я є. На відміну від вас двох.

— Блу ... — спробував він перепросити, скрививши сумне обличчя.

— Ні, Рею. Залиш собі свою жалість, — перебила його. Ніколи не терпіла такого. Чому люди завжди вважали, що могли ненароком вилити в чисту воду бензин, а потім зробити це чимось звичайним, кинувши декілька сльозливих вибачень на публіку? Хіба вони справді настільки дурні, що не розуміли скоєного? – Ми в одній команді, бо нам треба вижити. Але це не дає тобі права ритися в моїй душі або дорікати за минуле. Не подобається реальність чи мої думки – не слухай.

— Я не дорікав. Просто ти завжди страшенно далеко від нас. Поводишся так, наче ти краща.

— Я? — розсміялася у відповідь. — Прокинься! Я завжди була чудовиськом, Рей, завжди була ось такою. Думаєш, я не бачила, як ви дивилися на мене? Ви тільки зараз звільнилися від своїх масок і стали розуміти свою сутність, а я її бачу вже дуже довго.

— Ти не чудовисько, — кинула Соулі, сором'язливо дивлячись у підлогу. Її руді кучері прикривали гарні янтарні очі, але навіть крізь них я бачила страх.

— Так? Тоді візьми мене за руку, — я простягла їй долоню, зосереджуючись на своїх емоціях, поки вони знову не заморозили мене. Соулі підсвідомо відступила на крок, намагаючись приховати свій страх. Моя кисть опустилася вниз, і я відчула, як по ній почали стікати крихітні краплі води. — Ви вважаєте себе монстрами, але я ні. Дякую, що допомогли вибратися.

Мить, глибокий вдих, і я пішла до виходу з печери. Сумка з їжею залишилася лежати на одному з ліжок, даючи їм більше шансів вижити. Все-таки для мене Вайлдхіл був рідним, на відміну від них, тому шансів вижити тут я мала набагато більше. Крокуючи в темряві, я чула, як моє серце стукало, віддаючись луною по всій холодній печері. Тук. Тук. Тук. Крок. Другий. Третій. Так, я льодяник. Холодна. Тверда. Нещадна. Але я знала, що краще так, ніж знову втрачати всіх своїх близьких. Холод рятував моє серце і дозволяв хоч мить побути справжньою, без боротьби із собою та без хвилювання за чужу безпеку. Він огортав почуття і допомагав тверезо бачити світ, крізь призму логіки та виживання.

Я могла б покохати Рея або потоваришувати з Соулі, але скільки б це тривало? День? Місяць? Рік? Можливо, я помру за годину, і що тоді? Вони точно знайшли б іншу, адже замінювати людей насправді дуже просто. Тільки ось я не хотіла, щоб мене заміняли або вирізали з моєї сутності ідеальну скульптуру. Суспільству завжди потрібні були радісні дівчатка, зі щенячими очима, а не брили льоду, здатні зруйнувати життя сотень сутностей лише одним необережним дотиком.

Кому потрібне тіло, з чорною діркою всередині? Кому потрібні брили, під ребрами? Кому потрібен сніг там, де й так немає тепла? Нікому. Я чудово розуміла це, але від цього розуміння не ставало анітрохи легше. Від відповідей, ніколи не ставало легше, так само як і від правди. Це не було панацеєю чи розв'язанням проблеми, скоріше навпаки — усвідомлення створювало нові причини для пошуків відповідей. Було краще залишатися однією і далі, так простіше. Менше людей – менше приводів для занепокоєння та конфліктів, від яких страждали всі.

Мої пальці мимохіть торкнулися кіптяви на стінах печери, перш ніж вийти назовні. Ось так я почувала себе — покинутою, згаслою, напівзотлілою. Тільки замість згорілих частинок каміння — лід, під яким ховалася величезна тверда порода. Її неможливо було зламати жодними словами, вона просто не чула їх і не відчувала. Такий собі айсберг, який опинився на суші та намагався потрапити назад в океан. Можливо, колись так і станеться.

З того часу, як відбулася пожежа і злива її потушила, ліс почав виглядати зовсім інакше. Він оживав на очах: сонце поступово висушувало калюжі, запах хвої почав перебивати дим і десь вдалині чулися крики перших птахів, які повернулися додому. Цікаво, чи залишився мій будинок на тому самому місці? Чи чекала на мене Елорія? У минулому вона мріяла вступити до художньої школи та малювати море, маяки, косаток на океанських гребенях. Сподіваюся, вона поїхала і зараз жила чудовим життям. Вона заслуговувала на більше, ніж айсберг, який тягнув би її на дно.