Закохана

Старий годинник відміряв час до чергового заходу сонця. Мої пальці ловили промені через вікно, намагаючись відтягнути ту мить, коли в кімнату знову повернеться Майкл. На тлі всього, що відбувалося, він збожеволів на дослідженнях елійців, намагаючись науково обґрунтувати те, що ми робили інстинктивно. Кілька днів тому Адвел розповів йому про те, що означав наш зв'язок і яким чином можна прискорити процес відновлення. А, точніше, він натякнув, що варто було частіше проводити зі мною час. Як результат, людина весь день ставила якісь досліди над нашою кров'ю, а ввечері приходила сюди.

Двері нашої спільної кімнати втомлено проскрипіли, впускаючи мого сусіда. У сутінках його силует здавався напрочуд виснаженим. Втім, відчувався нітрохи не краще. Моє тіло страшенно нило, наче я весь день тягала каміння. Чоловік тихо зробив кілька кроків, скинув кофту, залишаючись в одній чорній майці та штанах, і впав на диван.

— Чому ти просто не можеш почекати? Нестерпна, дурна людина! — я злізла з ліжка і повільно наблизилася до нього, ставлячи пальці на скам'янілі плечі. Від цього жесту він стрепенувся і спробував відсунутися, але я не дала. — Не сіпайся. Ти змушуєш мене страждати.

— Яким чином? — пирхнув він, опускаючи голову вниз, щоб надати більше доступу до вільної шкіри.

— Я відчуваю твій біль майже так само, як і ти. Це важко пояснити.

— Як мене задовбала ця клята фраза. Що ти, що твій синок, що Адвел — ви всі знаходите відмазки, аби не пояснювати, що відбувається. Мені сорок років, а не десять. Я врятував сотні життів і маю дві докторські ступені. Хіба я не заслужив на нормальні відповіді?

— Вони тобі не сподобаються, людино.

— Мені начхати.

— Як знаєш... — усмішка злетіла з моїх губ і я продовжила говорити те, що йому не сподобається. — Пам'ятаєш той ритуал? Я перервала наш зв'язок так, щоб ти не помер за мною. Але мені не вистачило сил, щоб розірвати його і з мого боку. Я відчуваю тебе на задвірках своїх почуттів. Всю твою злість, біль, втому, радість і навіть те, як зводить твій живіт з голоду.

— Тобі не здається, що це вже вторгнення в особисте життя? Чому б тобі не розірвати це зараз і не мучитися?

— Тому, що твої емоції поповнюють мій резерв.

— Ще одна фраза, яка доводить мене до безумства. Як це взагалі працює? Що потрібно зробити, щоб твої сили швидше відновилися? Я бачив твоє минуле, але з наукового погляду я нічого не зрозумів.

— Не все можна пояснити формулами... — Майкл вивільнився з моїх рук, вимикаючи світло. По очах вдарила темрява, яка порушувалась тільки його внутрішнім світлом. Чоловік повернувся назад і ліг на диван навпроти мого ліжка. — Послухай ... Ти бачив Анлайва, бачив мене з ним і те, що відбувалося між нами?

— Так. Ви ніби були однією людиною.

— Елійцем.

— Яка до біса різниця? — буркнув він, підкладаючи руку під голову, щоб краще бачити мене. — Ми мало чим відрізняємося.

— Велика. Просто послухай мене. Між тобою і мною той самий зв'язок. Чим більше ти відчуваєш хороші емоції, тим сильніше я стаю. Тому зосередься на любові до дочок чи дай мені кілька сотень людей, яких не шкода вбити. Але не знущайся з себе, будь ласка. Або принаймні роби це приємнішим способом.

— Ти нестерпна.

— Життя взагалі неприємна штука. Але я народилася такою.

— Хочеш сказати, що те кровожерливе чудовисько, яке вбивало всіх поспіль, було втіленням життя? Може, смерті?

— Люди, — розсміялась я, згадуючи, що вони поділяли ці поняття. — Ви такі дурні іноді. Дивовижно, як ще не вимерли, при своїх спробах винищити планету, при всій вашій наївності й вродженій глухоті до чужих почуттів.

— Ну… ми швидко розмножуємося.

— Добре, що я цього не бачила. Напевно, ще те видовище спарювання диких тварин, зациклених на рухах.

— Стій, я тільки зараз зрозумів, що не бачив цього у твоїх спогадах. Ви взагалі фізично контактуєте? Або у вас статева система інша? — чоловічі очі почали вивчати моє тіло з науковим інтересом. Від цього пильного погляду я відчула себе препарованою жабою в лабораторії з його університетської практики. — На вигляд таке ж все.

— Тобі не здається, що злиття це особисте? Чому я мала б показувати тобі його?

— А влазити в мою голову це не особисто? — їдкий сміх наповнив кімнату. Було в ньому щось таке, що змушувало мене посміхнутися. — Гаразд. Я спробую.

Тиша заполонила собою кімнату. Ми лежали на своїх ліжках, розмірковуючи кожен про своє. Десь за вікном шумів вітер, який було виразно чути крізь дерев'яні рами. Там же, за стіною, роїлися крихітні живі серця, які відміряли пульс комах, дрібних тварин та людей. Природа повільно засинала, занурюючись у стазис, який на Землі звали "осінню". Перебуваючи тут стільки часу, я не переставала дивуватися тому, наскільки багато кольорів можна було тут побачити. Це вселяло мені тугу по будинку, де не було стільки різних відтінків фарб.

Піднявшись із ліжка, я накинула на себе одну з теплих кофт, яких мені приніс Адвел, і почала натягувати кросівки. Земне взуття хоч і було досить дивним, але ходити в ньому одне задоволення.

— Ти куди? — сонно спитав чоловік, підводячись на ліктях. Мої руки відразу загули. Що за прибічник садомазохізму?

— Хотіла пройтися, але зрозуміла, що ти не даси, — повернувшись до сусіда, торкнулася його плечей і почала лікувати. Від цього він чортихнувся і повалився назад. — Лежи, болючий. Лежи та не сіпайся.

Сівши поряд з ним я розглядала грубуваті риси обличчя і прибирала щемляче почуття по всьому тілу. Він виглядав таким сонним і вимотаним, що мені стало соромно. Наче це я зробила його таким.

М'язи під моїми пальцями поступово розслабилися і Майкл заснув. Між густих брів пролягла складка. Його гарне колюче обличчя неспокійно поверталося. Десь за вікном прогриміло, а потім ударила блискавка. Природа відчувала його неспокій, вторячи йому, підкоряючись йому, визнаючи його таким самим. Сили прокидалися. Я відчувала, як його душа тяглася до всього живого. Сам того не підозрюючи, він торкнувся моїх шрамів і миттю зумів їх безслідно затягнути.

Смішно, але Майкл виявився подібним до Анлайва. Він належав смерті. Вся його сутність жадала полегшити чужі страждання і принести оточенню спокій. Я дивилася на таке чуже обличчя і мимоволі намагалася побачити у ньому когось рідного. Але його там не було. Можливо, воно і на краще.

— Спи, людино.

Піднявшись на ноги, я тихо вийшла з кімнати та зачинила за собою скрипучі двері. У хаті стояла темрява. Крокуючи вздовж коридорів до виходу, мені здавалося, що будівля ось — ось звалиться. Вона була надто старою, вицвілою і трималася за свої спогади, як і я. Мені до божевілля не вистачало когось, хто б розумів мої почуття. Когось, хто б був здатен стерти ту байдужість до всього і згорнути чорну дірку всередині.

Надворі лив дощ. Холодні краплі мірно розбивалися об моє обличчя, наче ті думки, що не давали спокою. Я крокувала вздовж викручених часом дерев, кущів, що розрослися, і зів'ялої трави. Все це було таким чужим... Сівши на дерев'яну лавочку, я заплющила очі й спробувала повернутися у свої спогади. Вода остуджувала мою шкіру, плавно заспокоюючи та занурюючи у сон.

Узбережжя елійського океану зустрічало світанок. Величезне фіолетове сонце здіймалося з-під чорної гладіні. Я опинилася там, де все почалося і чекала на нього. Він мав прийти. Він відчував мене навіть в іншій вічності. Він обіцяв мене чекати в ній, щоб не трапилося.

— Амандо? — спитав той, кого я прагнула побачити всією своєю душею. — Чому ти тут?

— Я скучила, Ан... — срібні очі тепло дивилися у відповідь, наче обіймаючи. Ні краплі не змінився — такий же високий, з тим самим довгим сивим волоссям і м'яким голосом.. — Мені до безумства не вистачає тебе. Забери мене, будь ласка...

— Твоє місце там, ти ж знаєш це, — я зробила крок на зустріч, але він віддалився. У грудях до болю стислося серце. — Ти більше не належиш мені.

— Я не зможу полюбити його, так само як тебе. Це немислимо, Ан! Будь ласка! Забери мене!

— Тобі й не треба, — з кожним його словом мені хотілося все голосніше кричати, розриваючи цим криком все на своєму шляху. Він зникав у перших променях Еліоса. Необоротно і безвісті. — Кохання подібне до життя — воно жахливо багатогранне. Бережи себе, my eternity* (* моя вічність).. Бережи та будь щаслива.

— Ан!

Я зривала голос до хрипу, але було пізно. Чужі губи жорстоко торкалися моїх, витягаючи з минулого. Розплющуючи очі черговий раз, я не могла стримати сльози. Краплі зливи билися об райдужку, застеляючи чорне небо. Майкл притискався обличчям до моїх грудей і судомно намагався знайти рану, але він не бачив, що вона була всередині. Зелений колір моєї душі вицвітав, стаючи ледь відмінним від чорноти. Він розповзався по грудях, плечах, передпліччях, опускаючись на пальці та торкаючись ними рослин. Трава почорніла і впала від ударів дощу. Вона померла і змішалася із землею, так само як і я.