Закохана

Холодні краплі падали на обличчя. Я сиділа на даху, упершись в старенький димар кістлявою спиною, і насолоджувалася холодним душем з-під неба. Це був перший дощ з того часу, як я опинилась на волі. Він обволікав собою, стікав по шиї, опускаючись через виріз сукні на груди. Холодне повітря наповнювало легені, роблячи мене живою. Напрочуд, як мало потрібно було людині для щастя — якась злива і знання, що ці ледь чутні кроки старою черепицею належать потрібній людині. А точніше – елійцю.

— Ти зараз до шаленства гарна, — прошепотів зовсім поряд глибокий голос. Десь в далечі прогриміло. — Не хочеш потанцювати зі мною?

— Прямо тут?

— Чому б і ні? — гарячі пальці стиснули мою руку, допомагаючи підвестися. — Ця частина даху цілком рівна, а на схил я тебе не пущу і сам.

— А дощ? — усміхнулася я, намагаючись уявити, як ми виглядаємо збоку. Так то, через свій малий ріст я постійно втикалася носом у його груди. Розуму не докладу, як з ним можна танцювати. — Не боїшся намокнути?

— Не боюся. Хочу показати тобі дещо, – сильні руки притягли мене до себе. Шум води злився з биттям серця. Це було правильно і не нагадувало нічим картинки з мого минулого. — Заплющ очі, будь ласка.

— Я й так не бачу нічого, — посміхнулася, намагаючись зрозуміти, чого він прагнув. — Може так?

— Хитрунка, — Адвел повернув мене так, щоб моя спина притулилася до його грудей. Гаряче дихання зігріло вухо теплом, посилаючи по шкірі табун мурашок. — Закрий, будь ласка, — мої очі заплющились, зате відкрився інший зір. Його. — Дивись.

Десь далеко миготіли блискавки, розриваючи небеса на частини. Повітря буквально наелектризувалося, і я могла відчути, як мої долоні, в руках Адвела, поколювало. Опустивши погляд, я не повірила побаченому. Там, на кінчиках наших пальців, роїлися розряди. Вони перепліталися, наче пухнасті кошенята, які гралися один з одним. Все, що я відчувала — тепло і лоскіт. Жодного болю. Дивовижно.

У якийсь момент розряди почали з'єднуватися в кульову блискавку. Спершу вона була не більше волоського горіха. Але я бачила, як Адвел якимось чином тягнув ці розряди з повітря і збирав тут, на наших руках. Це було так дивовижно, що захоплювало дух.

— А тепер відпусти її в небо, — чужі руки відірвалися від мене, залишивши розгубленою. Але, що здивувало мене ще більше, зір не зник. Я бачила все. — Просто випусти свою темряву. Нумо. Ти впораєшся.

Не знаю чому, але мої руки самі потяглися в небо, а коли досягли найвищої точки, пітьма вийшла назовні. Вона огортала простір, поглинаючи кожен відблиск навколишнього світу, але продовжувала підіймати кульову блискавку. Якоїсь миті вона відпустила її, і небо спалахнуло, розриваючись прямо над нашими головами блискавками та сильним громом. Ніжні руки обняли мене зі спини, доки я не відриваючи погляду розглядала це диво.

— Дякую, Адвеле, — заворожено прошепотіла, спостерігаючи, як сніп блискавок розлітався по всьому небу. — Це до божевілля гарно...

— Немає за що.

Такі рідні руки стискали мене у своїх обіймах, ніби я була найважливішою на світі. Мене цілували у мокрі плечі та допомагали збирати електричних зайчиків та запускати їх у темряву. Дощ охолоджував нашу шкіру, змиваючи з собою минуле. Крапля за краплею, темрява в моїх очах розсіювалася, залишаючи замість себе нічне світло. Дивлячись на це безумство, я згадала про батька. Він завжди казав мені, що одного разу мій зір повернеться, але я маю тримати серце відкритим, щоб прийняти його. Чи міг він знати, що так і станеться?

— Він би пишався тобою, — прошепотів мені на вухо Адвел, м'яко цілуючи у волосся. — Ти справді сяєш.

— Дякую тобі за це, — обережно відштовхуючи від себе його руки, я повернулася, бажаючи надивитись на свою особисту темряву. — Ти красивий. Магнетичний, — у місячному світлі елієць здавався просто карколомним: яскраво окреслені вилиці, по яких стікали краплі води, м'яка посмішка, гіпнотичні очі. — Можна?

— Ти можеш робити все, що завгодно, — прохрипіло моє особисте пекло. — Абсолютно.

Насолоджуючись прекрасним виглядом, наче заворожена, потягла руку до м'якої щоки. Великий палець ледве встиг зачепити куточок губ, коли Адвел повернув обличчя, цілуючи долоню. Це не було схожим на те, що відбувалося зі мною раніше. Не було примусу, ударів чи брутальності. Не було гарчання чи болю. Просто в якийсь момент мене підняли на руки та цілували просто під гуркотом грому. Приголомшливі вибухи над головою яскраво контрастували з ніжними, м'якими дотиками. По шкірі раз у раз проносилися справжнісінькі електричні розряди, лоскочучи шкіру там, де знаходилися його пальці.

Моя темрява оточила простір, м'яким коконом, не дозволяючи дощу та вітру проникати до нас. Вона поширювалася швидко, оточуючи спершу дах, потім весь будинок, а потім і найближчі будинки. Я не могла контролювати те, що відбувалося. Та й не хотіла.

— Нам треба повернутися на горище, — прохрипів він у губи, стискаючи пальці, аби чудесним чином розсіяти темряву. — Це не найкраще місце.

— Так. Ти правий.

Обережно злазячи з гарячих рук на дах, мимоволі пересмикнула плечима. Стало незатишно. Холод відразу огорнув голі ділянки шкіри, вкриваючи її дрібними мурашками. Адвел, помітивши це, обійняв мої плечі та повів назад, на горище.

Усю дорогу я з жадібним виглядом вбирала в себе тьмяні кольори, навколишніх предметів. Зір відкрив мені можливість побачити, наскільки змінилося це місце. Я пам'ятала його з натертими, блискучими сходами, з чистими світильниками та матовим кавовим тинькуванням. Зараз же, будинок ніби занурили в якийсь розчин, і він став старим: підлога місцями прогнила, стіни наситилися вологою від даху, який протікав. Багато чого з того, що було в дитинстві, вже не залишилося. Чи то батько продав, чи то пограбували.

Спокійно заходячи у свою кімнату, до мене нарешті дійшло, що я абсолютно промокла. З сукні натекла ціла калюжа і досі капала. Похитавши головою, сумлінно спробувала зняти з себе всю цю купу одягу. Тканина неприємно липла до тіла, не даючи позбутися її, поки мої нерви не здали, і я не підійшла до Адвела, який відвернувся до вікна.

— Допоможи мені, будь ласка, — просила я, стоячи позаду. — Не можу стягнути цю сукню.

— Хіба тобі не подобається вони? — тихо запитав елієць, позбавляючи мене одягу на дотик. Його обличчя так само було відвернуто, ніби він там чогось не бачив. Це змусило мене посміхнутися. — Шайні?

— А? Ні, — засміялася я, відходячи до своєї шафи. — Просто немає нічого іншого. Тато любив наряджати мене у всі ці рюші, бантики. Думав, що я так виглядаю жіночніше.

— Ти й так виглядаєш жіночно, — серйозно заявив елієць, так само в тупившись у вікно. – Дуже.

— Мені страшно уявити, як я зараз виглядаю. З останнього разу, як я дивилася на себе в дзеркало, минуло багато років, — пам'ять послужливо підкинула все, що сталося після тієї злощасної аварії: лікарня, кожне падіння, розбиті коліна, ніс, порізи на пальцях, синці, лікарня Вайлдхіла, удари, садна, рани, гоління налисо після струсу, — Багато чого було, ти ж знаєш, — з сумом торкнулася свого чорного волосся ... Тато ніколи не хотів, щоб я стриглася занадто коротко, — Адвел?

— Що?

— А ми маємо дзеркало? — невпевнено запитала, боячись абсолютно будь-якої відповіді. Мені було страшно дізнатися, наскільки я змінилася там, під закритими сукнями з довгими рукавами. — Я хочу подивитися.

— Ходімо, я тебе відведу.

Чоловік накинув на мене плед і потяг у ванну кімнату. Справді, де ще могло бути дзеркало? Роки відсутності візуальної потреби, давали своє. Навіть не подумала про цей варіант.

Коли світло заполонило кімнату, мене пробрало тремтіння. Колись довгі, чорні пасма нагадували обрубки. Стискаючи плед, який ховав від мене правду, я вже розуміла, що цей момент назавжди відіб'є моє бажання розглядати себе. На трохи смаглявій шкірі рук проступали білі мітки. Якоїсь миті пальці з холодною рішучістю опустили м'яку тканину і разом з нею звалилося щось усередині мене. Шрами. Все моє тіло було усіяне ними, починаючи від ключиць, закінчуючи животом та ногами. Проводячи по кожному з них, хотілося відчути кров під своїми долонями, бо це означало б, що вони ще можуть зажити, не залишаючи потворних рубців. Стало гидко. Нудота накочувала, поглинаючи все прекрасне на своєму шляху, що сталося цієї ночі.

Ось так і розбивалися люди об дійсність, так? Вони все життя мріяли прозріти, а коли це траплялося – бажають осліпнути назавжди.