Закохана

Гаряче сонце обпалювало променями голі ділянки шкіри. Теплий вітер ледве ворушив сухе листя уздовж дороги. Я йшла босоніж розпеченим асфальтом, стискаючи в руці порвану пару босоніжок. Вони не вчасно порвалися, коли я спіткнулася на виході зі школи, і тепер доводилося йти без них — все краще, ніж спіткатися на кожному кроці.

Початок осені видався напрочуд задушливим, але я була щаслива просто тому, що можна було довше не приходити додому. Плюс одна офіційна причина не з'являтися на очах у батьків і залишатися відносно здоровою та цілою. Я зрозуміла всю цінність цих двох слів ще в дитинстві, коли мої батьки напивалися разом до стану "тягне на подвиги" і зривали на мені свою злість. Якщо спочатку це були штовхання і гра «Ухились від першого, що трапилось під руку», то згодом це переросло в «Перетерпи побої» та «Зафарбуй синці в короткі терміни».

Тікати кудись було ще дурніше. Батько, попри всю свою невгамовну агресію, був шанованою особистістю в місті, і його знав тут кожен собака. Одного разу, після чергового його зриву, я сховалася на відшибі та там же заснула, напившись знеболювального. Черговий патруль міліції притягнув мене додому, у непритомному стані. Як тільки лікар обробив рани та переступив поріг будинку, батько побив мене так, що я кашляла кров'ю кілька днів. Після того випадку думки про втечу перестали бути такими прекрасними. Я не мала ілюзій і з кожним новим місяцем усвідомлювала, що в цьому місті мені було ніде сховатися.

Довгий час я намагалася стати ідеальною, слухняною, старанною — що завгодно, аби не дати приводу для нової порції побоїв. Але згодом я подорослішала і почала краще розуміти цей світ. Якщо людині хотілося побити когось, вона це робила, попри те, чи був привід для цього, чи ні. Як би я не просила, як би не намагалася, як би не ухилялася — удари завжди попадали у ціль. Так само як і сьогодні.

У такі дні, як цей, я все частіше думала про втечу. Не про ту з минулого, а про майбутню — в інше місто чи навіть країну. З новою особистістю, документами та навіть зовнішністю. Я подумки уявляла, як обріжу це довге, зухвале, вогняне волосся і перефарбую його у коричневий, непримітний колір. Як влаштуюсь на роботу і житиму сама, в маленькій кімнатці на горищі. Як перестану боятися і назавжди зникну з цього безглуздого міста з його званими зустрічами та бридкими людьми.

Зафарбовуючи тональним кремом старі синці, я подумки уявляла, як горів весь Рейвенвуд. Тут не було нічого, що викликало б усередині мене жалість. Особливо, маєток мера з його пихатим сином — Кідом Крейвеном. Цей монстр за свої двадцять років облапав, мабуть, майже все молоде жіноче населення, і, з чуток, не тільки облапав. Сподіваюся, цього вечора його не зацікавить моя сукня, і ми з ним взагалі не побачимося. Знаходити нові проблеми мені взагалі не хотілося.

Спускаючись сходами, я почула, як лаявся батько. Він твердив, що має документи та щоб якийсь Рей їхав назад додому, тому що у нього зараз важливе вручення. Карел швидко затягла краватку на татовій шиї та потягла його в машину, навіть не звертаючи на мене уваги. Якщо й було в цьому світі щось, здатне підняти їм настрій, то це подібні заходи, на які мене брали з собою в ролі виставкового песика.

За вікном йшов дощ. Дивлячись на цю неперервну зливу, я мріяла про те, щоб вона змила водою все моє життя. Навіть небу молилася, але коли ми доїхали до маєтку Крейвенів, він стояв на своєму місці — цілий і не спалений блискавками. Ось, чому я залишалася атеїсткою, на відміну від батьків. Можливо, це рятувало мене від моральної деградації та виправдання свого власного лайна добрими намірами. Люди, які були здатні змити водою або ж спалити у свічці за долар будь-які свої гріхи, ніколи не житимуть праведно.

Мармур, золото, срібло, вензеля — мене нудило від одного вигляду цієї розкоші. Більше викликали огиду тільки солодкі промови мера про великі досягнення Рейвенвуда, про прорив у медицині, економіці та інших науках. Коли Вільяму вручили чергову нагороду, він світився від радості. Був шанс, що на найближчі декілька днів він піде в запій або поїде в чергове відрядження. Варто було спробувати відпроситись поки він був таким щасливим.

Коли до мого рятувального квитка залишилося якихось п'ять метрів та компанія з наших сусідів, прокотився скрип і тихий гомін. Люди стали обертатися у бік входу, намагаючись дізнатись який це дурень посмів настільки запізнитися. Дивитись було на що. Промоклий кур'єр додумався ввалитися в зал, одягнений у байкерську шкіряну куртку, брудні берці та чорні джинси з ланцюгом на стегні. Його сірі очі світилися погано прихованою огидою, аж поки він когось не помітив.

Крок за кроком це непорозуміння нишпорило в пошуках когось, погрожуючи створити, цілу катастрофу. Зробивши рішучий випад, я за лічені секунди дісталася Вільяма і чинним голосом привіталася з колегами батька. Вони саме обговорювати якийсь науковий прогрес в області біоінженерії, а потім перейшли на дітей. Поки я вислуховувала хвастощі моєю успішністю і красою, моє лихо зупинило свій погляд на нашій компанії та почало наближатися. Я бачила його обличчя за спиною батька і чомусь мене переповнювали погане передчуття.

— Ви, мабуть, дуже пишаєтесь ним, так? — розпинався Крейвен, ніяк не даючи перейти до важливого. – Вільям постійно про вас розповідає.

— Так, мій батько не може не викликати поваги…

— Батько ...?! — загарчав позаду тата кур'єр, з шокованим поглядом. В його очах виднілась справжня лють.

По шкірі прокотилася хвиля страху. Перевівши погляд на тата, я зрозуміла, що мені кінець. Його руки були стиснуті в кулаки, а на обличчі заходили м'язи.

— Якого біса ви кличете його батьком?! — не вгавав кур'єр, привертаючи до себе увагу навіть найглухіших відвідувачів.

— Бо він мій батько…? — тихо відповіла, намагаючись схопити тата за лікоть. Страх затоплював свідомість, не даючи ясно думати.

— Що?! — закричав хлопець, перебиваючи батька та наближаючись ще ближче. – Цей. Чоловік. Мій. Батько. І якщо ти його коханка, то краще б тобі зараз звалити по тихому, поки я не побив вас обох до біса.

— Тату, давай підемо звідси...? — моє тіло стислося в один маленький клубок страху, намагаючись стати ще не видимішим і не значущим. Голос тремтів анітрохи не менше. За всім цим я навіть не помітила, що мені гарчав на вухо батько, а коли почула — стало запізно.

— Заткнися вже, дурепо!

Вільям вдарив мене по обличчю так, що я відлетіла на підлогу. У вухах стояв свист. Сльози самі потекли по щоках від болю, образи, сорому та беззахисності. Хотілося провалитися під землю і сховатися від усього, поки мій новий братик бив морду батькові. Хтось допоміг мені підвестися, притискаючи до краю. Коли зір став чіткішим, я захотіла зникнути з цього світу ще більше. Багатообіцяльний погляд Кіда Крейвена, схований під вуаллю занепокоєння, увігнав мене в праведний жах. Я з усієї сили відштовхнула його і побігла до виходу, намагаючись не впасти з ніг.

Панічний страх — ось що відчувала жертва, бачачи очі мисливця. Саме таким поглядом на мене дивився цей виродок. Він означав — «Так, так, так…. А татку то й зовсім плювати на доню, значить, він не буде проти, якщо я побавлюся з нею зі своїми дружками». Від таких прихованих послань не було порятунку. Усі нормальні матері в окрузі твердили своїм донькам обходити компанію цієї тварюки десятою дорогою, бо кілька тисяч доларів не повернуть назад здорової психіки. Що-що, а ламати дівчат вони вміли. То там, то тут ходили чутки, що на їхньому рахунку близько десятка таких нещасних. Стати ще однією в цьому списку я просто не могла.

Холодний дощ стікав по обличчю, змиваючи сльози та надаючи впевненості в майбутньому. Діставшись додому через найближчі закутки, я швидко зібрала рюкзак і пішла пішки через гори. Якщо мені пощастить, я виживу та почну все спочатку. Жодна жива душа не скаже йому, куди я втекла, бо дурна дівчинка повинна померти. Іноді втеча — це єдиний спосіб розв'язати проблеми. Я втікала від свого страху, від свого болю і від кожної людини, яка завтра захоче підійти до мене. Я втікала від самої себе: жалюгідної, заляканої, беззахисної, як маленький вогник від сірника. Сподіваюся, він назавжди згасне.