Закохана

За вікном шуміла злива. Здавалося, що дощ вирішив компенсувати весь час, коли гаряче Сонце день за днем ​​висушувало ліс Вайлдхілу. Гучноголосий грім проривався крізь скло, порушуючи тишу. Рідкісні спалахи блискавок ледь пробивалися крізь гущу дерев, щоб на мить проникнути в кімнату. Я сиділа навпроти Даніеля, попиваючи гарячий чай. Наші ноги ледь торкалися, а очі повільно розглядали різницю у зовнішності. У напівтемряві він майже не відрізнявся від людини, хіба що сіруватим кольором шкіри. Хижі гострі вилиці мали викликати в мене страх, а натомість…я відчувала, як невідворотно закохувалась в цю істоту.

Скільки днів ми були знайомі? Чому у цьому божевільному світі він був єдиним, хто розумів мене? Чому лише він міг пробудити в мені бажання жити й змушував забути про всі ті камені, які кинуло життя в мою душу? В голові роїлись безліч питань, які не давали спокою. Притулившись лицем до стіни, я тихо запитала те, що давно цікавило:

— Чому ви прилетіли саме до нас?

— Бо ваша планета виявилася найближчою, — Дан замявся. Ця розмова давалася йому важко, від чого в сріблястих очах раз у раз читався сум. – Люди могли вручити моєму народу шанс на нове життя, тому Аманда направила курс на Землю. Так, це далеко не те, що нам давав справжній зв'язок душ, але подібне існування краще, ніж смерть у космічному океані, серед метеоритного поясу.

— А ти ніколи не допускав думки, що ваша магія могла зашкодити нам? — вирвалося, перш ніж я змогла зупинити себе. — Ваша поява…все дуже змінилося з того часу. І, боюсь, що може стати ще гірше.

— Я не бачу шкоди для людей, — почав було він, потягнувшись пальцями до моєї долоні, але в останню мить зупинився. — Спробуй зрозуміти їх. Елійці фізично залежать від ваших емоцій.

— Їх? — здивувалася я. Чому він говорив так, наче сам не належав до цих створінь? — А як же ти? Хіба ти інший?

— Так, я інший. Але це нічого не міняє, my light* (моє світло), — чужорідна мова прошлась дивним відчуттям занепокоєння по шкірі. — Ми залежимо від вас. Думаєш, нам є сенс завдавати вам шкоди в таких обставинах?

— Я не знаю, правда. Мені хочеться вас зрозуміти, але з того часу, як ви прилетіли, усі, хто побував у вас зник або помер, — нарешті сказала йому те, що мене турбувало довгий час. Я звикла вважати елійців винними у смерті Блу. І зараз, у моїй голові, не вкладалося, що прибульці могли бути непричетними. — Має ж бути якесь розумне пояснення?

— Так, має, — видихнув він і подібно до мене, притулився лицем до стіни. В сріблястих очах виблискували іскри, подібно до зірок. Дивлячись на них, мені хотілося потонути. Зникнути там, де не було ніяких смертей. — Я намагаюся його знайти, але поки що не можу тобі нічого пояснити, бо і сам не розумію багатьох речей. Але, будь ласка, зрозумій нас. Ми не маємо іншого виходу.

— Хіба є досить вагома причина для того, щоби настільки ризикувати чужими життями? — в моїй голові ніяк не вкладався чужий світогляд. Майкл постійно вчив мене, що шкода від вчинків має бути завжди меншою за користь. А яка користь була від елійців? — Що може бути коштовнішим за життя?

— Кохання, Ело. Кохання. Життя елійців завжди залежало від того, чи ми зуміємо знайти свою пару до певного часу. Якщо цього не відбувалося, ми просто вигорали і йшли на той бік.

— Який ще “той бік”? — не розуміла я.

— Світ душ. Існування не закінчується на тілесній оболонці. Кожна душа просто починає жити інакше… — затих Дан, ледь помітно відвертаючи лице. — Я ніколи не міг туди потрапити через свою особливість, але Аманда працює з живою матерією і вона неодноразово говорила з тими, хто зник. Вона постійно ходила у той світ, аби зустрітися зі своєю померлою парою. Ми не боїмося смерті, розумієш? Ми просто хочемо дожити своє.

— Розумію.

Але це ще гірше. Якби він сказав, що для них це розвага, я могла б звинувачувати Даніеля за всі ці смерті, і так було б простіше. А зараз я усвідомлювала, що, можливо, це просто випадковість. Люди й раніше вмирали. Я не могла звинувачувати у всіх гріхах світу елійців. Вони були лише невиліковно хворими, які готові були на все, щоб мати хоч найменший шанс знову прокинутися вранці. Раніше я багато бачила таких в татовій лікарні — страшне видовище. Люди з останніх сил приймали дози радіації, аби вилікувати рак, або погоджувалися на ампутацію кінцівки, щоби встигнути попрощатися з рідними. Все що завгодно.

В голову закралася дивна думка — а що, якби життя тих, хто для мене важливий, залежало б від того, чи зможу я завдати шкоди іншим, чи ні? Мабуть, заради Блу я б змогла це зробити.

— Чому ти казав, що ти інший? — запитала, ніяковіючи.

— Мої гени дали збій, і я не потребую кохання. Ось чому на рідній планеті мене звали "Vain". Це означає марний, порожній, мертвий.

— Виходить, ти чужий навіть серед них? — пошепки промовила. Невже, ми з ним були більше схожими, ніж мені спочатку здавалося… — Навіщо тоді ти залишився з ними?

— ...мене знайшли в купі напівзогнилих тіл і відвезли сюди проти волі, — Дан змовчав, але я бачила, що він просто наважувався мені сказати щось важливе. І я чекала. Це було знаком довіри. Він або скаже, або змовчить. — Вони харчувалися моїми емоціями.

— Тому ти казав мені, щоб я більше не виходила в місто? — сказане не вкладалося. Як вони могли так вчинити зі своїм же? — Елійці... Небезпечні?

— Ні. Та і я не був полоненим. Просто зараз у Вайлдхілі небезпечно. Всі ці люди кудись зникають і, поки не стане ясно, куди й чому — не ходи одна. Я не хочу, щоб з тобою щось трапилося, — мені здається, він навіть не замислювався, наскільки особисто це звучало, а ось моє дурне серце зрадливо стислося. — Ти надто прекрасна у своїх почуттях. Занадто нагадуєш мені своїм світінням океани на Еліосі. Бережи себе, my light, добре?

— Вони у вас білі? — я ледь видавила усмішку, щоб приховати ще одну хвилю від цього дивного звертання, яке він постійно вживав зі мною.

— Ні, фіолетові, — на мій здивований погляд він здогадався, що я не розумію і продовжив пояснювати. – Я бачу світіння твоєї душі. Ти ніби маленька яскрава зоря, що проривається через безодню води. Це дивно, що одна людина відчуває стільки сильних емоцій. Ти, правда, цього не бачиш?

— Ні, не бачу.

— Я можу показати тобі, якщо хочеш.

Чоловік простягнув у мій бік долоню, даючи вибір. Ми вже торкалися один одного раніше, і він не копався в моєму минулому, принаймні не згадував про побачене. Тому я обережно торкнулася його пальців та заплющила очі. Коли вони знову відкрилися, переді мною разюче змінився світ, ніби я дійсно бачила те, що відбувалося його очима.

Навпроти мене, в напівтемряві, сиділа дівчина з довгим коричневим волоссям. Її чорні очі зливалися б із темрявою, якби не бліда шкіра. Десь вище грудей, з-під пледа виднілися фіолетові промені, виблискуючи різними відтінками. Це було дуже дивно і красиво. Я опустила очі вниз, щоб побачити свічення Даніеля, але воно ховалося за одягом. Стало якось сумно. Мабуть, він ще красивіший.

Якоїсь миті Даніель знову опустив обличчя і розстебнув ґудзик на своїй сорочці, повторюючи мої думки. З-під його шкіри пробивалися срібні спалахи, ніби там, за ребрами, жило власне сонце. Воно рвалося назовні та наповнювало груди чимось світлим. Я повернулася у своє тіло через кілька секунд, але захоплення, що мене переповнювало, ніяк не вщухало. Елійці бачили світ настільки яскравим, що він забирав подих. Проти цього, мій зір здавався обмеженим та неповноцінним.

— Ось тому вони й називали мене "Vain". Сірість — це ознака смерті. Вона означає, що істоту спалили до попелу.

— Ти казав, що я тобі нагадую океан... — тихо прошепотіла в напівтемряві, бажаючи хоч якось пояснити те, наскільки він особливий, — а ти мені нагадуєш грозові хмари, які приносять дощі під час посухи. Такі сумні, але водночас неодмінно приносять життя... Кожен із нас прекрасний по-своєму. Бути не таким, як всі – не означає бути гіршим, – я притягнулась до нього ближче та обережно обійняла, відкриваючи свої думки.

"Ти прекрасний"

Я повторювала цю думку, доки не відчула, як чоловік притягнув моє тіло ближче та обняв у відповідь. Його тепле плече замінювало подушку, змушувало розслабитися та викинути зайве з голови. Я не знала, що буде далі. Швидше за все, Даніель принесе мені більше болю, ніж я могла собі уявити. Але цей біль я хотіла відчувати. Він робив мене живою.