Розділ 1

Схвалення Боже —

То промінь світла,

Що осяює шлях

Істинного Вартового

Кажуть, дім — це місце, куди тягнеться душа як живого, так і мертвого. На жаль, до цих слів не долучена покрокова інструкція з пошуку того самого дому.

Та й куди все ж таки має тягнутися душа людини, що й року не прожила на одному місці? Якщо не помиляюсь, у такому разі ті ж розумники кажуть: дім там, де твоя родина. Але що ж робити, коли родина розкололася надвоє, а частина, що дісталася мені, постійно зникала на роботі?

Звучало достатньо печально за життя, тому хотілося б вирішити цю проблему перед смертю, щоб не застрягти десь між небесами та місцем, де працює мама. Хоча, тоді б я, як мінімум, взнала, що саме вона називає своєю роботою. Тому що означення "на побігеньках в уряду" звучало достатньо широко та невизначено.

В той час як матір виконувала роль мого дому здебільшого на відстані, тато навряд чи взагалі вважав себе частиною нашої родини. Підозрюю, його нова жінка не залишала часу на такі думки.

— Тессо, приїхали.

Мама декілька разів клацнула пальцями у мене перед носом і незадоволено прицмокнула. З часом тіні під її очима набули виразності, а після тривалого переїзду вона й взагалі виглядала так, ніби її зжирає смертельна хвороба.

Витягнувши навушники з вух, я подивилася на будинок за вікном. Не вірилося, що маминої зарплатні вистачило на таке пристойне житло. Два поверхи — не дві кімнати розміру коробки з-під взуття.

Раніше ми мешкали в Канаді, в маленькій квартирці у центрі міста. Сумніваюсь, що й тут на першому поверсі присутній Старбакс. На цей раз нас занесло далеко на південь: в штат Пенсільванія, місто... назви якого я поки не запам'ятала. Ми придбали будинок у приватному секторі, де жили тихі та порядні сусіди. Хоча їх особняки більш ніж красномовно доповідали про розміри їхніх гаманців, і я здивувалася, як це місце досі не розграбували і не спалили грабіжники.

— Бери свою валізу, — сказала мама і вилізла з автівки.

— Як забажаєте, мем. — Я відсалютувала, чим викликала черговий незадоволений погляд у свій бік.

Відкривши багажник, я витягнула пошарпаний часом рюкзак і невелику валізу, всіяну наклейками — пам'яттю про міста, в яких ми жили. Їх було багато.

Будинок від дороги відділяла невисока огорожа, яку б не завадило пофарбувати. Дві низькі сходинки, що вели до дверей, вкривали засохлі бризки болота. Найімовірніше, вночі дощило.

Поки мама, бурчачи, копирсалася у сумочці в пошуках ключів, у мене виникло неприємне відчуття тривоги, ніби ми були не самі. Принаймні так його охарактеризував інтернет, коли шукала декілька днів тому. Не знаю навіть, як в принципі пояснити те відчуття, але у цей момент тремтіння проникало до мозку кісток. Доволі моторошно. Та відбувалося вже деякий час.

Я обернулася та ковзнула поглядом по будинках навпроти. З-за паркану одного з них поблискував басейн. Між прутів цієї ж огорожі стирчала мордочка пресимпатичного бостонтер'єра. Так ось хто за нами слідкував! Ніби прочитав мої думки — песик почав голосно гавкати, і я зрозуміла, що його погляд зосереджений зовсім не на нас.

У тіні дерев біля одного з крайніх будинків згорбився силует. Волосся на потилиці стало дибки. Вже сутеніло, тому у мене не вийшло навіть розібрати — був це чоловік чи жінка. Поки я намагалася розгледіти, мама несподівано вилаялася. На ногу впала коробка, всередині загримів посуд.

— Трясця! — пискнула я, витягаючи пальці з-під ваги каструль. — Ти роздробила мені кістку.

— Могла б допомогти. — Мама не дала мені й рота розкрити, всунула ту саму коробку в руки й запхала до будинку.

По носі вдарив різкий запах, немов востаннє кімнати провітрювали в минулому столітті. Щось не сильно місіс Візлі, наш ріелтор, турбувалася про комфорт клієнтів. Залишивши коробку біля аркоподібного проходу, я зазирнула до першої кімнати. Це була вітальня, поки ще зовсім порожня: з меблів тут стояли лишень диван та квола книжкова шафа коло вікна. Тепер зрозуміло, як ми змогли дозволити собі цей будинок.

І все ж. Навіть уявивши пухнастий білий килим під ногами та сімейні фото на стіні над каміном, в котрому незабаром буде горіти наше сімейне вогнище, я не відчула тієї атмосфери, що мають відчувати люди у себе вдома. Принаймні відчуття дому, яким його уявляла я, мало бути зовсім іншим. Більш глибоким, чи що.

Напевно, я виглядала надто розчарованою, тому що мама вирішила проявити п'ятивідсоткову дещицю денної теплоти, на яку я зазвичай заслуговувала.

— Люба, — прошепотіла мама, обіймаючи мене, — знаю, що всі ці переїзди пригнічують тебе, та й батько вже не з нами... та я обіцяю, це останній раз.

— Мамо, ти казала те ж саме кожного останнього разу. Не обіцяй того, чого не зробиш. — Я вивернулася з її обіймів і попрямувала до сходів.

З кожною сходинкою тягнуче відчуття всередині ставало все більш гидким, але я не повернулася. Я не намагалася образити її, але й робити вигляд, що у нас все добре, теж не збиралася. Тим паче, останнім часом все частіше помічала, що піддаюся владі нервів. Втекти було найкращим рішенням.

Настільки часто, як переїжджали ми, не переміщувалися навіть кочівники. Я за все життя не мала жодного друга, шість з вісімнадцяти днів народження святкувала в дорозі, поряд залишився тільки один з батьків, і той днями міг зникати на роботі. Іноді мені здавалося, що я була незапланованою дитиною.

З двох кімнат я зупинила вибір на тій, що знаходилася ближче до сходів. В попередньому помешканні моя кімната була розташована біля ванної, і під час кожного нічного виклику мами стукіт дверей вибивав з мене бажання жити. Більш я такої помилки не скою.

Озирнувшись, я зітхнула. Тут меблів було більше, ніж на низу, але я б і їх здала в утиль. Навіть якщо хтось і мив вікно перед нашим приїздом — після вчорашнього дощу воно знову було брудним. На долі розкинувся невеличкий дворик, що також потребував руки нового хазяїна. З-під сухих чагарників деінде виглядали блакитні пелюстки, але малюки були занадто кволими. Можливо, я навіть звикну прокидатися та насамперед милуватися квітами. Звісно, якщо ми знову не переїдемо.

Діставши з валізи ноутбук та свою міні-бібліотеку, я зачепилася поглядом за краєчок фотографії у білосніжній рамочці. Де б ми не мешкали раніше, сімейне фото незмінно стояло коло ліжка. Тепер все по-іншому. Я розставила частину книг, що кочували разом зі мною, на столику і сіла на голий матрац.

Оглянувши світлі шпалери, вкриті тінню капель з вікна, я витягнула руку. Шкіри торкнулися останні промені сонця, зігріваючи душу своїм багряним полум'ям. Але й це тепло зникло, коли небесне світило сховалося за горизонтом. Через привідкриті двері сюди долітали переривчасті звуки з першого поверху. Мабуть, мама вирішила перенести весь наш багаж вже сьогодні.

Зненацька мені захотілося розплакатися. Від почуття незрозумілої безвиході у горлі застряг ком. Глибоко в душі я розуміла, що цей дім — не крапка в наших переїздах, а терпіти більше не було сил.

Книги, котрими мама люб'язно намагалася заповнити пробіли своєї відсутності, були єдиним рятунком від самотності, і у той самий час нагадуванням про неї. Я любила подорожувати магічними світами своєї підсвідомості, адже подорожувати реальним світом було свого роду тортурами.

Прив'язуватися до людей було помилкою: цей біль я пережила ще в молодшій школі і більше до нього повертатися не збиралася. Як ось зараз. Мама навіть не дала мені закінчити цей навчальний рік. Потягнула до нової країни, не запитавши, чи я згодна. На щастя, ніхто так і не запросив мене на Зірковий Бал, що його влаштовували на честь кінця року. Жоден кавалер не постраждав.

І навіть беручи до уваги всю нікчемність мого підліткового життя, я не була настільки безсовісною, щоб залишити маму. Після всього, що трапилося. Або, якщо бути чесною хоча б з собою, я просто боялася залишитися по-справжньому самою.

* * *

Я розліпила повіки та оглянула незнайоме місце. Тільки згадавши, де знаходжуся, почула тихий спів, що долітав звідкись знизу. Коли мама наспівувала, вона зазвичай намагалася щось приготувати, і наскільки б марними не були ці старання, я обожнювала ті рідкісні моменти. Отже, її ще не викликали.

— Люба, ти вже прокинулася? — запитала мама, перегорнувши злегка підгорілу яєчню. Про це говорив запах, витаючий по всьому будинку.

У такі моменти мама була схожа на звичайну домогосподарку, а не урядового агента, що служить на благо президента. Каштанові кучері стирчали з зачіски, зелений фартух був чимось вимащений. Усе б нічого, якби не робочий костюм під ним. Я навіть не встигла помріяти, що цей день стане одним з небагатьох проведених разом. Сталого графіку праці у мами не було — одна з причин, чому ненавиджу її роботу ще з дитинства. Коли керівництву було завгодно, тоді й викликали. Чи то був ранок, день або пізня ніч.

Може, саме час просити її влаштувати мене до себе? Хоча б прибиральницею. Тоді б я бачила, чому вона надавала перевагу, коли з іншого боку чекало захоплююче проведення часу зі своєю дочкою.

— Добрий ранок. — Я усміхнулася, сіла за стіл і притягнула до себе тарілку.

— Злегка підгорів, але їсти можна. Ти ж впораєшся з речами без мене?

Дурне питання, адже вона й так знала відповідь. Я кашлянула і окинула її поглядом, що запитував, чи вона серйозно.

— Ти про ті п'ять коробок наших речей?

— Ось і чудово! — Мама зробила вигляд, що не помітила мій саркастичний тон. — У такому разі побачимося увечері. Можливо, мені сьогодні вдасться звільнитися раніше.

Брехня. Такого не трапилося за все моє не надто довге життя. Тим паче у перший день на новому місці. Мама почала розв'язувати фартух на бігу і, поцілувавши мене в щоку, зникла в коридорі. Вона ще хвилину копирсалася в коробках зі взуттям, після чого гримнули вхідні двері, і з вулиці долетіло бурчання двигуна нашого старенького автомобіля.

— Гарного дня, — пробурмотіла я, коли її і слід захолов.

Поколупавши яєчню, що таки виявилася неїстівною, я викинула її в сміття. По професійній оцінці майна заключила, що кухонні шафки — найдорожчі меблі у будинку.

Вже якийсь час, коли наставала пора загадувати бажання на новий рік, я мріяла про можливість навчитися розуміти, як довго ми будемо залишатися в новому місті. Адже збирати та розбирати ці прокляті коробки сил також не вистачало.

Мій багаж й так значно скоротився за останні роки. Головного болю це, на жаль, не зменшувало. Розвісивши одяг у старій, як Всесвіт, дерев'яній шафі, я кинула на стіл скриньку з прикрасами та косметичку. Плюшевий кролик, якого мені подарували на п'ятиріччя, співчутливо слідкував за мною зі свого місця на поличці. Чи то йому було самотньо, чи то він не розумів, на чорта вісімнадцятирічна дівчина досі тягає його за собою.

Кімната майже ожила. З динаміків ноутбука лилася одна з останніх пісень Two Feet, розбавляючи домашню тишу тяжкими басами. Ловець снів, на швидку руку прикріплений до узголів'я ліжка, колихався від подиху весняного вітерця. Лавова лампа, куплена на першу зарплатню доставщика піцци, заливала кімнату теплим малиновим світлом. Декілька книг, котрим прийшлося їхати в коробці з маминою колекцією декоративних корабликів, створювали вигляд наповненості столика для навчання. Часом мені здавалося, що наступним будинком, що мама вибере для проживання, буде бібліотека.

Щоб відмити вікно знадобилося більше часу, ніж я очікувала. Але результат виправдовував кожну витрачену хвилину. Тепер замість сумовитих тіней на стінах танцювали сонячні зайчики. Здається, навіть стало легче дихати. Можливо, я вчора й погарячкувала. Напевно, не слідувало ставити хрест на новому початку, не встигнувши поставити крапку в минулому.

Коли забурчало в животі, я зрозуміла, що вже далеко за опівдень. Треба буде пошукати номери служб доставки китайської їжі цього міста. І заодно згадати його назву. Подолавши меньше половини сходів, я завмерла на місці від того, що по підлозі в коридорі ковзнула тінь когось, хто був у кухні.

— Мамо? — невпевнено покликала я, розуміючи, що її вдома бути не могло.

Вона б як мінімум гукнула мене, а я як максимум почула б стукіт вхідних дверей, вірніше, їх жалісний скрип. А якщо це ті самі грабіжники, про яких учора попереджали сусідні будинки? Сердце впало в п'яти. Може, мій голос їх налякав?

Біля підніжжя сходів стояли коробки, в верхній було запаковане наше взуття. Чорт. Ну добре. Я дістала мамину туфлю з пристойної довжини шпилькою. Якщо знадобиться, око викололи точно зможу. Наблизившись до проходу, я глибоко вдихнула. Сподіваюся, мені здалося.

Витягнувши перед собою туфлю, я влетіла в кухню та завертілася навкруги. Порожньо.

— Хай тобі грець, — видихнула я.

Уява почала підводити ще в Канаді. Зненацька за спиною щось дзенькнуло. Від несподіванки та напруги я закричала й розвернулася. Майже шию не зламала. На підлозі валялися уламки побитої чашки.

Кошеня. Це було лишень маленьке білосніжне кошеня. Воно сиділо на столі, втиснуте в кут між стіною та холодильником. Його великі нажахані очі зосередилися на туфлі в моїй руці. Безглуздість ситуації просто зашкалювала.

— Привіт, малеча. Звідки ти взявся?

Я викинула туфлю в коридор. Коли наблизилася, бідне звірятко почало шукати шляхи втечі. Здавалося, воно ще більше втиснулося в кут. Спочатку я пробіглася пальцями по його спині, відчуваючи усю м'якість шерсті, вже після чого підняла на руки. Господи, якщо у котів взагалі міг статися сердечний приступ, то я у шоці, що воно досі у свідомості. Його сердечко билося так швидко, що здавалося — ось-ось вирветься назовні. Спочатку я погладила його по голівці, після чого перемістила пальці на підборіддя. В якийсь момент малюк зумів розслабитися й, заплющивши очі, замуркотів.

Так краще. Ще не вистачало, щоб наш переїзд ознаменувався смертю бідного кошеняти. Наблизившись до відкритого вікна, — тепер зрозуміло, як він сюди заліз, — я закрила очі. Прохолодний вечірній вітерець поцілував шкіру, охолоджуючи розпечені нерви. Зненацька, встромивши кіготь в мій палець, кошеня різко вигнулося та зашипіло. Його погляд зосередився на чомусь на вулиці, а шерсть стала дибки. Малюк знову був сильно наляканий.

Я відсмикнула палець й подивилася на будинок з басейном. Сьогодні красень тер'єр не визирав з-поміж огорожі, проте поряд з нею, дивлячись у свій телефон, стояла вчорашня згорблена людина. Кров застигла в жилах. Я закрила вікно та, притиснувши кошеня до вискакуючого серця, побігла нагору. Чашка зачекає.

Кошеня залишилося в кімнаті. Плеснувши в лице холодною водою, я поглянула у дзеркало. В ванній стояла волога прохолода. Від розуміння того, що десь поряд мешкав той дивний тип, мене кинуло в жар. Може, я захворіла? Це б пояснило різкі перепади настрою та температури тіла.

— Спокійно, Тессо, щось ти занадто багато нервуєш, — пробурмотіла я до свого відображення.

Я вже збиралася повертатися до пухнастого гостя, коли помітила дещо дивне. Наблизившись до дзеркала, я широко відкрила очі. По від народження карих райдужках, — принаймні коли перевіряла востаннє, вони були саме такими, — немов тонкі тріщинки, пробивалися зелені ниточки. Може, це якась хвороба на зразок кон'юнктивіта? А що як це пов'язано з іншими симптомами? Або ж у ванній слід замінити лампочку.

— Як ми тебе назвемо?

Сівши на ліжко поряд з малюком, я ковзнула пальцями по його голівці. Як я чомусь і підозрювала — це був хлопець. Його шерсть переливалася неймовірним білосніжним кольором, немов сніг у погожий день. Від того, що деякі шерстинки були довшими, в променях західного сонця вони створювали враження німбу, а кошеня виглядало ще більш пухнастим.

— Чому б ні? Згоден бути моїм Пухнастиком?

Оригінальність моїх думок вражала, але якщо б я зарання знала, що у мене з'явиться кошеня, витратила б більше часу на розмірковування. Не знаю, звісно, чи вигадала б щось краще, але постаралася б. Виявляється, це приємно, коли хтось не проти проводити час у твоїй компанії. Малюк декілька разів втиснув свій вологий носик в мій палець і задоволено замуркотів. Думаю, це можна було розцінювати як згоду.

Слух вловив жалібний скрип, а потім і стукіт вхідних дверей. Ось тепер я була більш ніж впевнена, що не сама. Усмішка, що увесь цей час сяяла на обличчі, зникла.

— Люба, я вдома!

Невже вона дійсно звільнилася раніше? Тепер переді мною виникла нездійсненна місія — вмовити її залишити кошеня. Не знаю чому, але мама була категорично проти тварин в домі. Може, відсутність батька змінить її погляд? Кінець-кінцем, ми ж почали нове життя.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.