Розділ 6

Цікаво, пересуватися настільки тихо, щоби не бути поміченим, теж одне з мистецтв, котрому тут навчали? Чи це частина дарованої небесами магії? Ми з Марлі скрикнули від несподіванки, після чого її рум'яне обличчя набуло білісого відтінку. Поки Адріан наближався до нас, Марлі, здавалося, все більше втискалася спиною в крісло.

— До кого?

— До Спустошувачів. Тих людей, що підпалили твій будинок.

Його обличчя залишалося безпристрасним. Адріан немов кидав мені виклик своїми словами і тим, що навіть не вибачився за матір. Проте я й не чекала.

— Тобто, твоя матір стала одною з тих ворогів, котрих магія Вартових не може перетворити на жабу? Чому?

— Тессо, не треба.

Марлі метнула в мене застережливий погляд. Чому? Це щось типу забороненої теми? Адріан зовсім не виглядав ображеним. Примруживши очі, він міцно стиснув губи. Виглядало так, ніби він намагався не усміхнутися.

— Підкорилася спокусі. Або своїй емоції. Відомо тільки їй. Тому всі бояться мене, — спокійно додав Адріан, потягнувшись за книгою на нашому стелажі, — бо я її син. І тобі раджу.

— Я вже казала, що не боюся тебе, — пирхнула я, відчуваючи, що Марлі витягає книгу з моїх рук. В цьому я була так само впевнена, як і втому, що Генрі Кавіл найсексуальніший чоловік планети. — Може, ти дійсно відлякуєш всіх своїм мовчанням?

— Не всі ж вміють базікати без упину, як ти.

Адріан поглянув на Марлі і, слабо усміхнувшись, похитав головою. Дівчина прикрила обличчя обкладинкою, ймовірно, намагаючись стати невидимою. Махнувши на прощання книгою, Адріан попрямував до виходу. Він що, знову назвав мене базікалом? Я думала, ми домовилися про те, що немає сенсу дратувати мене ще більше.

— Ти що? Він же Відраза! Не треба його гнівати!

Марлі легенько шльопнула мене по руці, чого я від неї зовсім не очікувала, і почала розставляти книги назад по полицях. Я майже відчувала, як нерви підскакують всередині її тіла в такт дрібним кучерям, поки дівчина не зупинилася переді мною. Цікаво, таке напуття їй дала мати, чи вона зробила висновок самостійно?

— А я думаю, Адріан хороший. — Я скосила погляд на прохід без дверей. — Просто ми ще погано знаємо один одного. І взагалі, будь моя воля, я б з радістю віддала емоцію відрази Пітеру, гадаю, кращої кандидатури не знайти на всій Землі.

До того ж, це дурість — боятися того, з ким маєш прожити двісті років під одним дахом. Ненавидіти когось — одне, але боятися — зовсім інше. Марлі раптово пирснула зі сміху, після чого злякано озирнулася на вихід з кімнати. Цікаво, обраний отримує емоцію, виходячи з його особистих якостей чи з якихось інших критеріїв?

— Ми підемо до магазину? — Марлі вкотре за сьогодні пригладила своє волосся. Можливо, вона робила так, коли хвилювалася.

— Звичайно!

Мерлін сидів в Залі Управління, гортаючи пожовклі сторінки величезної книжки. Ймовірно, підготовка обладнання була завершена. Чоло чоловіка прорізали глибокі зморшки, ніби він був чимось незадоволений. Кульки розмірено парили навколо п'єдесталу, притягуючи до себе не тільки погляд, але і душу. Може, мені також дозволять тренуватися з ними? Цікаво, що станеться, якщо запихнути палець всередину всього того дорогоцінного пилу?

— Мерліне... Ви казали, ми можемо піти до магазину? — невпевнено перепитала Марлі, витягуючи мене з думок про вторгення в кульку.

— Безсумнівно.

Не відриваючи погляду від сторінки, Мерлін підхопив зі столику два кільця і простягнув їх Марлі. На перстнях була зображена семикутна зірка. Вони відрізнялись від того, що Адріан мав на пальці під час першої зустрічі. Нарешті звернувши на нас увагу, Мерлін тепло усміхнувся.

— Тебе, Марлі, працівники музею і так впізнають, у них є ваші фото. Проте з Тессою вони ще не знайомі. Будьте обережні, не загубіться. Слідкуй, щоб вона не втекла, — звузивши очі, Мерлін махнув головою в мою сторону.

Сподіваюся, він розумів, що таким чином відлякує зовсім не мене. Марлі віддала честь і потягнула мене до сходів. Мерлін ще якийсь час дивився на спину моєї супутниці, після чого з зітханням повернувся до читання. Цілком можливо, що він саме намагався зрозуміти, чи потрібна я їм взагалі.

Подолавши останні сходинки, — хтось встиг замінити згорілу лампочку, — Марлі відчинила двері. Сонячне світло, що лилося крізь вхід в музей, засліпило мене, а гомін всюдисущих туристів — приглушив. Що ж, якщо виявиться, що я все-таки беру участь у всьому цьому магічному безглузді на офіційних правах, життя без вікон майже під землею стане новим досвідом у моєму житті.

Новий чоловік, візуально молодший за Дона, сидів за прилавком і ввічливо кивнув, коли помітив нас. Марлі усміхнулася і помахала йому, а я підняла вгору руку з розпізнавальним перснем на пальці. Працівник зі смішком похитав головою і махнув, щоб ми вже йшли. Цей чоловік був набагато приємніше, за Дона.

— Зачекай, Марлі, — раптом схаменулася я, — у мене ж зовсім немає грошей!

— Не хвилюйся. Мерлін ще зранку дав мені картку, на ній зберігаються гроші Вартових. Колись і ми повинні будемо зробити свій внесок. Принаймні мама робить так час від часу.

Ми пробралися крізь натовп, що з цікавістю розглядав національне вбрання еквадорців, і вислизнули на свіже повітря. Тим, хто нічого не знав, могло здатися, що ми вийшли з комори для швабр чи роздягальні для персоналу.

В першу ж секунду перебування ззовні, вулиця мало не вбила мене. Сліпуче сонце, нестерпна спека — ніби я потрапила до пекла. Місцевий клімат не йшов ні в яке порівняння з вологістю та прохолодою Канади.

— Ходімо. — Марлі взяла мене попід руку й потягнула до широких кам'яних сходів, від котрих вперед простягалася алея, розділена навпіл жовтою смугою. — Я запам'ятала, де знаходиться магазин. Тут скрізь загалом одні сувенірні лавки та кафе, але є й пара магазинів одягу.

* * *

За декілька годин невпинної ходьби ми купили мені одягу, який, за словами Марлі, міг знадобитися під час тренувань, і пару кросівок вже мого розміру. В одному з кафе супутниця вмовила мене спробувати Севіче — холодний суп з морепродуктів, страву національної кухні Еквадору. В результаті мені він сподобався більше, ніж Марлі, і вона заявила, що їй більше до смаку гарячі супи. Також мені вдалося розпитати її про тих самих ворогів Вартових.

— Я зовсім не та, хто мав би розповідати тобі про це, — промимрила Марлі, граючись з креветкою, що залишилася в тарілці.

Я й сама розуміла, що краще було б спитати Мерліна. Наостанок згодився б і Адріан. Але також я боялася, що до моменту, коли зустріну одного з них, в порядку денному з'явиться купа інших питань.

— Годі тобі, Марлі. Ці люди спалили мій будинок. Хоча б розкажи, хто вони такі.

Залишивши в спокої бідну креветку, Марлі озирнулася. За сусідніком столиком обідала пара туристів. Щось мені підказувало, що на їхній камері не залишиться місця на нові фото після сотні знімків страв національної кухні. Схилившись на стіл, Марлі понизила голос майже до шепоту.

— Кожен Спустошувач колись був Вартовим.

— Як мама Адріана?

Марлі коротко кивнула.

— Як він і сказав, причини для переходу бувають різні. Жага до влади, втрата контролю над своєю емоцією... Ці люди — монстри. Тессо, вони навчилися витягувати з людей емоції.

Зіниці Марлі розширилися, ніби вона побачила одного з них. Я озирнулася. Окрім молодої офіціантки, готової прийняти замовлення, поряд нікого не було.

— Як це?

— Гадки не маю. Знаю лише, що всі вони з якоїсь причині дуже злі на Вартових. Адже процес спустошення повністю протилежний тому, що маємо робити ми.

— Отже, ці Спустошувачі просто беруть і позбавляють людей емоцій?

— Мама розповідала про них. Жертви перетворюються на порожні оболонки, повністю підконтрольні Спустошувачам. Вони більше нічого не відчувають. Найстрашніше те, — Марлі опустила погляд, — що процес безповоротній.

— Ми не можемо повернути емоції? — Марлі заперечно похитала головою. — Але ж ми Вартові Емоцій!

Розкинувши руки в сторони, дівчина стиснула губи. Це жахливо! Навіщо їм це? Навіщо так чинити з людьми? Навіщо взагалі ставати чиїмось ворогом? На питання про те, чому вони скоїли напад на мій будинок, Марлі не відповіла. Все ж доведеться питати Мерліна.

Пізніше ми навіть відшукали магазинчик, де я змогла купити корм для Пухнастика. Враховуючи, що ми декілька разів заблукали через непробачно схожі один на одного ресторанчики, і в якийсь момент я навіть згубила нову подругу в натовпі, до Центру ми поверталися в сутінках.

— Твої очі блищать жовтим, — підмітила Марлі. Вона все ще дожовувала пончик, забруднивши носа пудруою, і це не могло не викликати усмішки.

Коли на дівчину не світило сонце, її волосся губило частину природнього лоску. Гладенька шкіра, щедро всипана ластовинням, набувала рожевого відтінку.

— Ти відволікла мене. Я майже забула, скілько всього звалилося на мою бідолашну голову.

Може, я трохи покривала душею, заявивши, що забула, але компанія Марлі дійсно була приємною. Вже увечері я впіймала себе на думці, що до цього моменту шалено хвилювалася, що не зможу відшукати давно приспані дружні інстинкти.

— Таке буває у всіх Вартових, але тільки тоді, коли вони відчувають свою емоцію, якщо не рахувати того, що у декого колір пробивається просто так. Мама розповідала, що деякі обрані часто не можуть приборкати свою емоцію і стають злегка підвладними.

— Як Пітер? — посміхнулася я.

Відразу ж згадалося, наскільки гнівними були його висловлювання у мій бік. Відносно нього моїм дружнім інстинктам захотілося зануритися назад в сплячку.

— Чи як я.

Марлі кивнула сама собі, погоджуючись зі своїми ж словами. Так, вона дійсно злегка смикана і боязка, але ж це не привід ставити на собі хреста.

— Знаєш, тобі терміново потрібно подивитися мультфільм «Хоробра Серцем». Він відкриє усі таємниці твоєї внутрішньої сутності.

— Кай повторював те ж саме протягом усієї дороги до Центру.

Марлі засміялася і закотила очі. Ось як. Отже, не тільки я дивилася мультики, і не тільки я порівнювала реальних людей з вигаданими персонажами.

Потім Марлі сказала, що я схожа на Бель з «Красуні та Чудовиська», особливо, коли читаю. Це вона не бачила, яку я мала домашню бібліотеку. Далі ми зрівняли інших обраних з анімованими героями, і Марлі без вагань розділила моє рішення, віддати титул трупа нареченої Рейвен, та Фліна Райдера з «Рапунцель», в основному через схожість характерами, — Каю.

Коли наша піраміда з'явилася в полі зору, ноги почали протестувати ще сильніше. І знову дався взнаки лінивий стиль життя. Марлі виглядала не краще за мене, постійно вигинала спину, ймовірно, вона доставляла дівчині більше дискомфорту, ніж мені ноги.

Оглядовий майданчик на верхівці піраміди був порожнім. Сонце майже сховалося за горами, потопаючими в малиновому світлі західних променів. Крізь вікно своєї кімнати в Пенсильванії я б такого точно не побачила. Нам залишилося підійнятися сходами, від котрих до входу в піраміду рукою подати, коли повітря розсік дивний звук. Я озирнулася і відчула, як тіло паралізує жах. Прямо в нас летіло щось вогняне.

— Бережись! — крикнула я, в останню секунду прокинувшись від заціпеніння, і відштовнула Марлі. Ми жорстко приземлилися на бруківку, викладену у вигляді рози вітрів. Повітря просочилося жаром цієї штукенції.

Забуті пакети з покупками розлетілися. На палісаднику з квітами, що зображав букву «N», димів слід від вогню.

— Біжімо! — скрикнула Марлі. — Треба потрапити до піраміди!

А що тоді? — пронеслося в голові. Сумніваюся, що кволі дверцята, за котрими ховається Центр, зуміють витримати удари літаючих вогняних куль. Марлі наполегливо потягнула мене за руку. Може, вона знала про якісь особливості захисту нашого притулку? Решта туристів почали групуватися, заточуючи нас в коло. Що відбувалося?

— Так-так, що тут у нас? — мало не приспівуючи промовив чоловік в пошарпаному піджаку та темних окулярах, виступаючи трохи вперед. — Радість та Страх! Хіба вас не вчили, що гуляти самим небезпечно?

— Чого вам треба?

Коли я кинулася висмоктувати отруту з укусу змії на маминій нозі під час одного з походів — це було небезпечно. «Можна вилізти з будь-якої колотнечі, головне бути достатньо сильним». Так завжди казав тато. Озираючись, я нарахувала вісім чоловік разом з тим, що говорив. Марлі побліднішала та почала тремтіти. Зелень в її очах почала нервово пульсувати, немов збиралася вибухнути.

— Ох, дитинко, лише ваша покора. В іншому випадку — смерть, — повільно промовив він, знімаючи окуляри, — лише ваша смерть. Сподіваюся, ви вмієте розставляти пріоритети правильно.

Слова чоловіка закралися в душу, кожна клітина закрижаніла від жаху. Його очі нагадували два великих рубіни. Цього не могло бути. Вартові не напали б на своїх. Чи я чогось ще не розуміла у всій цій ієрархії? А якщо я все правильно зрозуміла, то це могло означати тільки одне. Він був Спустошувачем.

— Але хіба... хіба Спустошувачі можуть керувати стихіями?

Того, що розповіла Марлі, було критично недостатньо. Про його можливості я не знала нічого, а перепитувати подругу було запізно. Єдине, в чому я була впевнена, це те, що чоловік не жартував.

— Отже, ви вже чули про нас. Якщо у Вартового, що перейшов, були здібності керування, вони з ним і залишаються, — сказав чоловік, розтягуючи слова, ніби це була така очевидна річ, а ми погано слухали на уроках.

Піднявши долоню, він створив маленький вогник і згасив його, стискаючи кулак. Я мимоволі проковтнула ком. Здається, ніхто мені вчора очі не замилював. Це видовище і хвилювало, і лякало водночас.

— Я відверну увагу, а ти біжи до піраміди, — прошепотіла я, розцінюючи шляхи відступу, поки чоловік говорив.

Єдиною можливістю вижити — було покликати когось на допомогу, тому що який би супергерой не жив у мені, я об'єктивно дивилася на речі.

— Я не піду без тебе.

— Приведи допомогу! Чи ти також вмієш стріляти вогнем?

Як би сильно не боялася, — а мені навіть уявити було страшно, як сильно, — але Марлі теж розуміла, що я права. Дівчина ледь помітно кивнула і озирнулася. Коло підніжжя сходів стояли двоє. Якщо сильно постарається — прослизне між ними, а далі залишиться пара метрів доріжки.

В вузьких очах Спустошувача палав такий гнів, немов ми з Марлі вирізали його родину. На переніссі чоловіка залягли дві глибокі зморшки, кулаки стиснулися до посиніння. Тим часом інші навіть не створювали враження зацікавлених нашою сутичкою. Ніколи не бачила більш байдужого виразу обличчя.

Що ж я зрозуміла з коротенької розповіді? Він колишній Вартовий, котрий або підкорився жазі до влади, або ще чомусь темному. Що ж, я збиралася ступити на тонкий лід, котрий в будь-яку хвилину міг закипіти.

— Відколи це Спустошувачі опустилися до того, щоб силою перетягати Вартових на свій бік? Я думала, це має бути добровільне рішення. Який в цьому сенс?

Марлі майже перестала дихати. Часом я дивувалася, наскільки довгим міг бути мій язик. Я розмовляла з цим страхітливим, злегка божевільним на вигляд чоловіком, немов все знала про їх життя, немов не була звичайнісіньким підкидьком. Доволі сміливе рішення, коли плануєш пожити довше, Тессо.

— Часи змінюються, пріоритети також. Щоб хороші емоції вичерпалися, щоб будь-які емоції вичерпалися, і люди знали в обличчя своїх Богів — потрібно приймати більш кардинальні рішення. Вартові не розуміють, яку мають владу, вони могли б правити світом, якщо захотіли б!

Чоловік сильно захопився своєю божевільною тирадою і почав розмахувати руками для більшого ефекту. З кожною пройденою хвилиною серце все сильніше калатало об грудну клітку.

— Якщо б ви, нове покоління, розуміли це, нам би не доводилося гаяти час, полюючи на вас.

А що ж того полювання, коли місце нашого перебування відомо кожному Вартовому? Саме тому ти зараз з ним і розмовляєш, — підказала свідомість. Невже не можна було змінити місце праці на менш відоме?

— Але звідки ви знаєте, що ми не приєднаємося до вас? Звідки така впевненість?

Я підштовхнула Марлі, щоб вона приготувалася. Невже працівник музею досі не помітив дивини, що коїлася прямо під носом?

— Тому що Мерлін одразу ж починає промивати вам мізки, не даючи самим прийняти рішення. Це вже пройдений етап, легше винищити вас всіх до біса!

— Біжи, — прошепотіла я, підібравши момент, коли чоловік відвернувся.

Дівчина кивнула і побігла до сходів. Чоловіки, що оточували нас, кинулися навздогін. Спустошувач вилаявся. Не гаючи часу, я теж побігла за Марлі, штовхнувши одного з чоловіків, що намагався вхопити мене за руку. Над головою пролетіла ще одна вогняна куля, і вдарилася об землю прямо перед дівчиною.

— Марлі!

Голова з такою силою смикнулася назад, що я вирішала, він поламав мені шию. Кожна волосинка горіла вогнем в місці, де з'єднувалася зі скальпом, від того, як грубо чоловік потягнув мене за волосся. Марлі безрушно лежала посеред доріжки, тонка цівка крові стекала по її скроні. Спустошувач потягнув сильніше, і я скривилося від болю. Зламав би мені шию відразу. Якось не дуже хотілося, щоб мене ховали лисою.

— Думала втекти від мене?! — прогарчав він над вухом, відтягнувши назад.

Господи, як боляче! Я більше ні про що не думала крім того, як швидко вся ця захоплююча історія скінчиться для мене. Я не була готова помирати, в принципі, як і кожна нормальна людина.

— Відпусти її, Салазаре!

Спокійний, але наполегливий голос Мерліна прикув всі погляди до нього, проте Спустошувач навіть бровою не повів.

— Мерліне, як давно я тебе не бачив. Невже ти виліз зі своєї нори? — посміхнувся Салазар. Не можна було не помітити щире здивування, що бриніло в його привітанні.

— Відпусти дівчину! — з сильнішим натиском повторив Мерлін.

Його мантія тріпотіла від подиху вечірнього вітру. Старійшина обійшов та заступив собою Марлі. В музейному проході миготіли тіні, ймовірно, інших обраних. Сподіваюся, вони достатньо розумні, щоби там і залишитися. По обличчю Мерліна було неможливо передбачити, що він мав намір робити далі.

— А що натомість? — хитро поцікавився Салазар, стискаючи ліктьовий згин на моїй шиї.

Погляд Мерліна ковзнув до руки Спустошувача. Над вухом проскрипів мерзенний смішок.

— Я.

— Ти? За Вартового Радості, котрий ще навіть не пройшов Церемонії? — посміхнувся Салазар, смикнувши мене назад. Ноги зісковзнули на сходи. — Хто ж тоді дресируватиме цуценят?

— Він не піде з тобою!

Мій голос звучав так, ніби я кричала всю минулу добу. Рука Салазара надто перетиснула горло. Проте моєму обуренню не було межі. Мерлін в будь-якому випадку більш корисна фігура, ніж я, враховуючи те, що я зовсім ніякий не Вартовий Радості. Чому він вийшов один? Це весь захист, який належить Вартовим миру цієї планети? Хто ж захистить його? Погляд опустився на скрючене тіло позаду старійшини. Бідолаха Марлі. Чи мама готувала її до такого?

Мабуть, мої заяви набридли цьому Салазару, тому що він з гарчанням послабив захоплення на шиї та вліпив мені ляпаса. Від сили удару я впала на землю. Холодний камінь жорстоко відповів кожній кісточці у моєму тілі. Я застогнала. Мені доводилося влізати в бійки й раніше, проте не з здоровенними чоловіками. Я припіднялася, і бік миттєво прострелив укол гострого болю.

Чим далі заходила сварка, тим яскравіше палав безсильний гнів всередині, нагадуючи про вчорашнє питання Мерліна. «Чи помічала ти, як легко тебе розгнівати?». Помітила. А що робити далі? Я не зуміла врятувати маму від ворогів чужих мені людей. Не могла врятувати себе. Я навіть не розуміла, хто я така. Як вилізти з цієї колотнечі, тату?

Мерлін ледве помітно заперечно хитнув головою, відповідаючи на мій запитальний погляд. Я хотіла щось зробити, і він бачив це, проте я гадки не мала що.

— Він і не піде зі мною! Тревісе! — крикнув Салазар, штовхнувши мене ногою, щоб припинила переглядатися з Мерліном.

З грудей вирвався новий стогін, настільки сильний біль спалахув в животі. Доки я, згорнувшись калачиком, намагалася зменшити дискомфорт, один з оточуючих нас чоловіків вийняв пістолет і націлив його на Мерліна.

О Господи! Прогримів постріл, час завмер. Тревіс не вагався й секунди — ось і підтвердження того, що ці люди емоційно порожні і бездушні до таких жорстоких наказів.

— Ні! НІ!

Мій вереск злився з гуркотом пострілу, в вухах задзвеніло, а секундою пізніше навколо запанувала мертва тиша. Мерліна відкинуло назад. Через один удар серця всі до одного нападники спалахнули, немов по клацанню пальців. Почалося справжнє божевілля.

Я метала погляд між палаючими спустошеними. Незважаючи на відсутність емоцій, вони все ж мали можливість відчувати біль. Повітря задзвеніло від криків агонії, нутрощі скував льодяний жах. Невже це й була система захисту Центру Управління?

— Дідько! Що це таке?! — заверещав Салазар. — Я... я не можу зупинити це.

Я озирнулася. Спустошувач намагався струсити вогонь, що розповзався по шкірі рук, але марно. Його наляканий погляд затримався на моїх очах.

— Хто ти така?!

Це були останні слова чоловіка, бо після цього він спалахнув, як сірник. Несамовито заверещавши, Салазар спіткнувся і зкотився зі сходів. Спустошені падали один за одним, немов фігури доміно. Коли крики стихли, обвуглені тіла просто догорали на землі, розносячи навколо сморід горілої плоті. Господи, я ніби потрапила до фільму жахів. До горла підступила жовч.

Після невдалої спроби підвестися, скроні здавило гострим болем. Тіла спустошених попливли перед очима. Я відчула гіркуватий металічний присмак у роті. Подушечки пальців, що торкнулися губ, зафарбувалися у червоний. Мабуть, пішла кров з носа. Це було останнє, що закарбувалося в пам'яті.

* * *

— Вона ж прокинеться, так?

Голос Адріана звучав так, ніби він знаходився за стіною. Або у мене просто заклало вуха. А може, це був і не Адріан зовсім

— Скоро, — промовив спокійний голос зовсім поруч.

— Мерліне?

І знову цей жалісливий хрип замість нормального голосу. Нутрощі стиснулися в клубок, і я до кінця не могла зрозуміти від болю, чи від голосу Мерліна, який вже і не сподівалася почути.

— Все добре, дитино.

Чоловік підійшов до ліжка і взяв мене за руку. Цілий і неушкоджений. У новій мантіїї з дірявим подолом, на тон темнішій від минулої.

— Ви живі.

Підборіддя почало нестримно тремтіти. До голови нарешті пробралося розуміння того, що нас намагалися вбити. В пам'яті спливли всі ті люди. Їхні згорівші тіла. Салазар. Постріл. По щоках покотилися сльози.

— Живіше ніж будь-коли.

— Але я бачила, як... як у Вас стріляли!

— Боюся, ти ще не встигла прочитати, що я майстерно володію стихією повітря.

Вартовий клацнув пальцями, і волосся, що завісою спадало на обличчя, здуло назад.

— Ні. — Мій голос надірвався від ридань і від раптово охопившого серце переляку. — А де Марлі? З нею все гаразд? Вона...

— Я тут.

Дівчина випурхнула з-за спини Мерліна. У неї була розбита губа, а більш серйозні поранення приховувала пов'язка на голові.

— Ти в порядку?

— Краще, ніж ти.

— Рада, що ти жива.

— Я теж.

Від розуміння, що з нею все гаразд, на душі посвітлішало. М'язи самі собою розслабилися. Здається, не бажаючи того, я все ж прив'язалася до дівчини.

— Ти маєш відпочити, — сказав Мерлін, складаючи руки так, що долоні сховалися в широких рукавах мантії, — і ти також, Марлі.

Марлі помахала на прощання, і вони з Мерліном вийшли. Як тільки двері зачинилися, я глибоко вдихнула. Нова хвиля сліз здавила горло. Нас намагалися вбити. Навіть тендітна Марлі продовжувала усміхатися, а мене зараз, здавалося, з'їсть напад паніки. Як би я хотіла, щоб мама була тут.

— Більше тебе без охорони нікуди не випустять.

Я здавлено скрикнула. З-за шафи виринув Адріан. А Марлі могла хоча б натякнути, що він десь тут. Впихнувши руки у кишені джинс, хлопець підійшов до ліжка. Його темне волосся вихорами спадало на чоло, шкіра в світлі лампи відбискувала примарним сяйвом. Думаю, якщо мене не вб'є куля, то скосить мікроінсульт від таких ось раптових появ.

— Більше не роби так, — попросила я, стираючи сльози.

— Радий, що все в порядку.

Наскільки це можна назвати в порядку. Якби його тут не було, я спробувала б втекти вже через хвилину. Я кивнула. На обличчя Адріана ковзнула тінь співчуття.

— Мені шкода, що тобі довелося стати свідком подібного.

Я знову кивнула. Перед очима з'явилися палаючі чоловіки. Обвуглені обличчя, що благали про пощаду. Крики повні болю. Їхнє ехо хвилями відбивалося у вухах.

— Тессо?

Голос Адріана вивів мене зі ступору, заглушаючи крики в голові. Я вдивилася в світлі очі хлопця, в котрих пульсували темні плями, немов нафта, вилита в море.

— Хто спалив тих людей? Мені здається, це було зовсім трішки нелюдяно.

Мій голос пронизали істеричні нотки, поки я пальцями показала, наскільки це зовсім трошки нелюдяно.

— Тобі треба поспати, відпочинок буде нашим кращим приятелем під час тренувань. Завтра Мерлін відповість на всі твої питання, — сказав Адріан, прямуючи до виходу.

— Ти коли-небудь відповіси хоча б на одне моє питання?

— Добраніч, Тессо, — долинуло з коридору перед тим, як зачинилися двері.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.