Р.8. Ви хто?

Не буду крутити надарма шарманку, тягнути себе за хвоста і таке інше. Потім поп’ю, поїм та відпочину. Для чого такі жертви? Ну, щоб ви не замучилися, чекаючи на продовження цієї історії. Тільки водички хлепну, а то щось у горлі пересохло від хвилювання. Хм! Таки вода, то не молоко. Ну але най вже.

На чому я там зупинився? Підходили ми до цієї плями у темряві дуже обережно. Та наш план про непомітне підкрадання мало не репнув по швах. Бо я примудрився кілька разів наступити Баюнові на хвоста. Він, бідолаха мовчав, як води в писок набрав. Хіба намагався мене стусонути, куди попадеться, кожного разу моєї неуважности до його кінцівки. Але тут темрява записалася у мої подружки і я нікотрого з тих разів не постраждав.

Нарешті ми з Баюном наблизилися до тієї плями у темряві настільки близько, щоб добре її роздивитися. Мушу вас розчарувати так само, як розчарувався сам. Бо коридор не закінчувався отвором у світ Божий. Коридор взагалі не закінчувався, він лиш був перегороджений залізними, товстенними ґратами, за якими розміщувалося щось схоже на кімнату. Саме та кімната і була плямою у темряві. Що її освітлювало, ми з Баюном допетрати не могли.

Обережно підійшли до залізяччя. Я вже було хотів помацати, чи настільки міцні ті ґрати, як виглядали. Та Баюн підскочив, відсунув мене убік, і торкнувся заліза хвостом. Легенько так. У місці дотику посипалися іскри, запахло смаленою шерстю. То триндець.

Баюн вже вкотре (Чи ще не було й разу? От же ж пам’ять! Підводить часом) врятував мені життя.

Ми з ним, не торкаючись ґрат, вдивлялися у кімнату, та нічого не бачили. Квадратне приміщення за гратами висвітлювалося таким чином, що кути його залишалися в непроглядній темряві. І саме один з таких кутів мене страшно зацікавив.

− Там щось ворушиться. Зліва, бачиш? − шепнув я Баюнові. Він придивився, наче погодився зі мною.

− Ей, хто там? Не ховайтеся?

Баюн не інакше, як здурів.

− Що ти робиш? Нас вб’ють зараз. Через тебе вб’ють, − це все, що я міг у той час зробити -нашипіти злісно на Баюна. Моє життєве кредо: “Тікати!” , тут дало конкретний збій. Бо невідомо ,чи я буду від небезпеки бігти, чи до неї. Прийшлося витягнути з кишені сміливість, стати поруч з Баюном і верескнути:

− Вилазь, хто б ти не був. Негайно!

Шмат темряви відділився від кута та вийшов неквапно на середину кімнати. То була невисока постать, закутана в чорне лахміття, що колись, певно було плащем. постать з під обстрипаного каптура глипнула на нас і скрипучим, старечим голосом мовила:

− Ви хто? Як потрапили сюди?

Я вже збирався їй відповісти по єврейському. То знаєте як? Питанням на питання. Та Баюн мене випередив. Ну вискочка, що скажеш. Ні тобі уваги, ні поваги.

Він дивно якось хмикнув і видав:

− Провидице, в які ігри ти знову граєш? Що задумала?

Га? Це та навіжена бабуська?

Я спочатку не повірив, підкрутив до максимуму нічне бачення, тоді зиркнув на Баюна. Його суворий вигляд позбавив мене сумнівів у тому, що він не жартував. Потім, щоб остаточно впевнитись, глипнув на постать, яка якраз відкинула з голови каптура. Це ж треба!

Перед нами за ґратами й справді стояла та сама бабуська, котра напоїла нас отрутою. Тільки от не була такою прилизаною. Сиве волосся витріпалося з бублика,  оточило старечу голову ореолом пасем різної довжини. На зморшкуватому обличчі подряпина від ока аж до підборіддя. Рана не кровоточила, але явно потрібна санобробка там, чи що то роблять, щоб інфекцію не занести. Та й одіж на старій жінці − сивенький светрик та спідниця −  заляпані брудом. Вірніше, ті їх частини, що проглядалися з-під обдертого плаща. Ну, скажу я вам, хтось добряче бабуську відгамселив, це точно. Мені її стало трохи шкода. Бо з такою неповагою до старості може ставитися тільки нелюд. Навіть якщо та старість, страх яка вреднюча, я собі б такого не дозволив. О світи - ви усі не без гріха!

− Ви мене знаєте? – бабуська підійшла, шкутильгаючи, майже впритул до ґрат і пильно глипнула на Баюна, − О, я теж тебе впізнаю, чорношерстий. Колись я провела тебе, та схожих з тобою тілом, шляхом Землі.

Провидиця сіла просто на землю й захиталася маятником.

− Пізно ви прийшли. Дуже пізно, Зло вже всюди. Воно всюди, розумієте?

− Ти ж сама його й впустила. А нас усіх отруїти хотіла! – що-що, а перемовини вести, чи світську бесіду, то для мене раз плюнути.

Та Провидиця похитала головою, заперечуючи мені. Заявила, після того, як Баюн з шипінням заткнув мені рота, що я дуже помиляюся. І далі розповіла таке.

«Мої дні танули дуже швидко. Найбільше я боялася, що місце у Міжсвітті, коли час мій сплине, залишиться пустим. Усі, кого я благала про допомогу в пошуках Наступниці, усі вони мовчали. З останніх сил захищала я шляхи до світів від Зла. Та у день, коли відчула, що Наступницю, як і було в моєму видінні, знайшов рудий напівлюдина- напівкотородонець,  у Міжсвіття проникло Зло. Залізло злодієм у мій будинок, принишкло та чекало слушної нагоди щоб захопити мене без бою.

Така нагода трапилася одного дня в обідню пору. Я прилягла, бо відчула, що сили мене майже покинули. Стук у двері сповістив про гостя. Я бачила в шклі мудрого правителя Капця, та відчинити не встигла. Зло накинуло на мене пута, я боролася, однак  намарно. Сили покинули мене, Зло ж накопичувало їх десятками тисячоліть. Воно було могутніше за мене. Тому зараз я тут, у підземеллі, яке призначене для ворогів усіх світів, що я оберігаю. Іне можу нічого вдіяти. Моїх сил нема. З дня у день все гірше, скоро мене не стане.

Печальнішої історії я не чув. Пробрало до сліз.

Тепер настала черга і нам розповісти про все, що з нами трапилося.

Стара Провидиця вислухала, тяжко зітхаючи. Ми усі вже  розуміли, що зустрічало нас Зло в подобі самої Провидиці. Ось чому я перед тим, як забутися, бачив, що обличчя Провидиці змінилося. Зло вже не хотіло ховатися, воно святкувало перемогу.

− Так що тепер, все значить дарма? Я буду Котом, поки не здохну, га? − тепер я міг не приховувати свого стимулу до пошуків. Я ж сподівався, що поверну собі людське тіло. Дуже сподівався. Ні, я не жалівся, що мені котом некомфортно.Тоді, у такому вигляді, у мене були свої переваги. Але ж я душею не кіт. То моя в’язниця, те котяче тіло. Що ж тепер буде? Як же мені сподобатись такому Наталочці? Та й коти не живуть так довго, як люди.

− Василію, не скигли, − Баюн заходив туди-сюди попри ґрати.

− Чому зло вас не вбило досі? Чому дозволило нам прийти сюди? ­- спинився навпроти Провидиці.

− О! Воно хитре, це зло, але я трохи хитріша. Ключі, якими відчиняються ворота доріг у світи, знаходяться в потаємній кімнаті. Ця кімната надійно захована. І тільки я знаю, де вона. Та я не зізналася навіть під тортурами.

− Ви гадаєте, що ми тут з тієї причини, що Зло сподівається з нашою допомогою знайти ту кімнату?

− Думаю, що воно спробує. Можливо, навіть змусить мене розповісти, катуючи вас перед моїми очима.

− Що? ЩО? Щ-О-О? – це я кричав. Ну а як ви гадаєте, коли дізнаєшся, що тобі можуть за хвильку штрикати ножами під ребра, чи там обрубувати щось, то я мав би тішитися? Ага, знайшли дурня.

− Я на таке не підписувався. Ви або вже кажіть, де та кімната, або я йду звідси. Кааапцю! Та озвися ти, старе дрантя! Забирай мене назад, негайно! − можливо, що я довго б ще протестував, та сталося дещо непередбачуване. Чи то я сам, чи з чиєюсь допомогою (То я на Баюна вказую!), коротше, якимось чином мене притулило до ґраток, шмальнуло током і я з димком опустився на долівку. Баюн, він стояв якраз поруч, лапами пооббивав іскри на моїй шерсті, я на таке вже не мав сили. Мені ті іскри перед очима ще стріляли і стріляли. І ось ця невелика придибенція привела мої думки до ладу. Поки Баюн і далі ходив, з мудрим виразом морди, я полежав, склав два до два, вийшло п’ять, підвівся і видав:

− За себе не маємо чого хвилюватися. Я думаю, що Зло поставило ставку на Наталочку. Хто то говорив? А, то ж сама Наталочка! Вона казала, що у випадку її смерті, рід Провидиць завершиться, Міжсвіття залишиться без охорони і світам каюк! А що з Наталочкою, ми не знаємо.

Моя промова змусила усіх вмовкнути та замислитися.Зрозуміло, що якщо Провидиця віддасть Злу кімнату з ключами, то Наталочка йому всеодно буде як сміття в оці.  І якщо не віддасть, то Наталочка теж не конче й потрібна Злу буде. Як не крути, а життя Наступниці зараз на волосині від смерті.  Думка мене так вразила, що я крикнув:

− Ми не можемо допустити, щоб Наталя загинула. Ні, давайте робім щось. Ми всі повинні вижити.

− Василію, спочатку потрібно взнати, чи Наталія взагалі ще жива. Де Миш, де Клеопатра? Що з ними трьома?

Й справді, як то я забув про Клеопатру. Вона  у пошуках наступниці іноді здорово рятувала мене від біди, а я … І Миш. Він класний. Хоч малий, та сміливості у ньому більше, ніж у мені, в рази. Я був змушений це  визнати.

Думки металися в голові у пошуку хоч якогось більш-менш пристойного завершення цієї трагічної історії. Але дарма. Нічого доброго поки не вигадувалося.

 Нас поглинула гнітюча тиша. Схоже, що не тільки у мене були проблеми з прийняттям рішення. У цій тиші звуки човгаючих по долівці капців прозвучали, мов грім з ясного неба.

− Хтось іде, − то шепнув Баюн.

− Сам чую, не конче ще уточнювати, − буркнув я у відповідь.

Провидиця піднялася з долівки.

− Це воно, Зло, − вимовила так тихо, що я й не розібрав толком. Скоріш здогадався.

Провидиця відскочила від ґрат, сховалася у темному куті. Ми з Баюном теж відступили у коридор.

− Як ти гадаєш, Зло нас все одно побачить? Нема сенсу ховатися. У нього ж там свої чари-мари, вбудовані тепловізори (1) і таке інше. Га?

­ Тихо будь, зараз побачимо, − Баюн притиснувся спиною до стіни. Я й собі зробив те саме, але так, щоб бачити, що відбувається в кімнаті.

Шаркання капців об підлогу звучало вже зовсім близько. Я спостеріг, що одна із стін розсунулася. Та в кімнату ніхто не ввійшов. В кімнату влетіла кубарем зелена Клеопатра. Приземлилася на долівку й проїхалася по ній животом кілька метрів. Кльопа була без свідомості, або мертва. Останню думку я, як міг відганяв вд себе.

- Тримай подружку, Провидице! Хоча, навряд чи ти їй чимось допоможеш! – скрипучий голос розреготався і від того сміху задрижало навіть каміння, а що вже говорити про нас.

Стіна зсунулася знову до купи і провидиця, не гаючи ні хвилини підбігла до Клеопатри. Що б вона не робила, Клеопатра не подавала ніяких ознак життя. Підхоплена на руки Провидицею, вона безвольно звисала. Зелена така, як травичка у літню днину.

− Тільки не кажи, що Клеопатра померла, − Баюн підлетів знову до грат, − Клеопатрочко, чуєш мене? Люба, мила моя, ти чуєш? О ні, − він впав на підлогу й розридався. Саме зараз я став свідком його таємниці. Баюн виявляється, закоханий у Клеопатру.

_____________________________

(1) Тепловізор − оптико-електронний прилад для візуалізації температурного поля та вимірювання температури.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.