Новий Я

Вже тиждень я жив у котячій шкурі. О, не хвилюйтеся за бліх. Все гаразд. Ні, не з ними, а зі мною. З блохами якраз було навпаки...

... Баюн того дня, як ви пам'ятаєте, вискочив за двері зі швидкістю світла. Поки я чухався у всіх доступних моїм лапам місцях, то зрозумів, що блохи були ще тими стратегами! Втямили, що й до чого, і пересунулися дивізіями у місця, до яких мої лапці не могли дотягнутися! Тільки тому я взявся чухати дупу об бильце ліжка. Тільки тому! (Ніякого задоволення!)

Поки я займався знешкодженням ворога у такий спосіб, у двері кімнати постукали, та за мить по тому до неї увійшло білосніжне створіння. Вгледіло мої потуги  й завмерло на порозі! Хоч мені страшно свербіло від блошиних укусів, але я припинив тероризувати бильце. (Ну, не дуже культурно наче? Чи як?)

− Ем... Тут, Баюн сказав, що тобі допомогти треба, − створіння нарешті ожило, знічено глипнуло в мій бік й поклало на стіл махрового рушника та пластикову пляшечку з етикеткою, на якій хизувалася усміхнена котяча морда.

"Забагато котів на один квадратний метр. Може я пропустив котопад, чи щось таке?" − проклятущі блохи не давали помислити краще.

Біла кіточка підійшла до стіни і - що б ви ото подумали? − знову знайшла двері, яких я досі не помітив. Абракадабра, не інакше.

− Тут ванна кімната. Можеш помитися. І таблетку он випий, там на поличці біля дзеркала лежить. То від паразитів усіляких. Цей світ дуже брудний, а Валентин мало на то зважав.

Усміхалася вона мило. Не так, як Баюн. Я аж трохи заспокоївся з тими блохами. Вхопив рушника та, щоб приховати зніяковіння ("Ваасю! Далебі, ти − придурошне! Зніяковів від погляду кітки!") запитав:

− А у вашому світі стерильно?

При цім зазирнув у ванну кімнату. Нічого так. Пристойненько! Усе білосніжне, компактно розміщене і, як на мене, дуже зручне. Зайшов, відкрив кран, врегулював напір та температуру води й взявся чекати, поки ванна наповниться.

− У нашому світі чистіше. Не стерильно, але набагато чистіше. Правда, була я там дуже давно.

Мені здалося, чи вона сказала це з тугою в голосі?

− А чого так? − я занурив лапцю у воду. Ні, не гаряча. Ну що ж, треба залазити у ванну. Я передчував близьке блаженство! Киця чогось заметушилася:

− Та, так вже сталося. Ну, ти купайся тут. Я потім зайду, − не встиг я заперечити, як двері ванної грюкнули і я у кімнаті залишився сам.

Купання! Тут я б поставив наголос на кожній літері і додав, мінімум, сто знаків оклику після слова. І зовсім не від захвату! Принаймні, спочатку. Найгірше, це намокнути.

Ви коли-небудь купалися в шубі? Спробуйте! Відчуття залишаться у вашій пам'яті назавжди. Рекомендую обрати для такої утіхи шубу не з дешевих, з довгим ворсом. Щоб загострити відчуття. І обов'язково одягніть її навиворіт, тою шерстю до тіла. О! Ну як вам? Є враження, що тіло обліпило трясовинням? Тепер ви мене зрозуміли?

Але чим довше я булькався у воді, тим більше звикав до тих відчуттів. А коли вилив на себе пів пляшечки шампуню та спінив його у круту піну, від чого став схожим на клубок цукрової вати, то взагалі змирився з облиплою тіло шерстю.

"Блохи, вам триндець!" − волав мій розум! Перша перемога! Йо-хо-хо! 

Нарешті мою ейфорійність попустило і я гонорово, як переможець у важкій битві, виліз з ванної. Добре витерся рушником, протер лапцьою запітніле дзеркало, глянув у нього і дико верескнув.

− Божечку! То я? Я таке страхіття? − з дзеркала на мене дивилося щось схоже на Гремліна (1). Але того, котрий злючий! Шерсть клаптями звисала зі щік, вуса обламані місцями. (Чи обстрижені? Може Валентин був ще тим модником? Хто його знає, що в котячих трендах зараз...) Через увесь ніс подряпина!

А сам ніс!

Такого шнобля я не бачив у жодного, відомого мені досі, кота!

"Я бридкий!" − констатував беззаперечний факт і, вражений цією прикрою істиною, вже за звичкою, ляпнувся дупою на підлогу. Втупив погляд у маленькі кахлики на стіні. Так от чого та білявка дременула. Боялася мене!

Людиною я був неймовірним красенем! Людочка так говорила. Та й не тільки вона! Я сам це бачив і користувався зовнішністю не згірше, ніж ножем та виделкою. За що мене так покарано?

"Васю, а хіба нема за що?"

Хай йому грець! Той розум мені зараз для чого? Вже б краще взагалі думати не міг.

Я розізлився. Відірвав очі від кахлю, а дупу від підлоги й ненароком вгледів на стіні електросушку. Добре, що таке тут є! Тицьнув кнопку і тоді сталося справжнє диво.

Тепле повітря проникло крізь мокрі, вихололі клапті моєї шерсті, дісталося голої шкіри і я відчув, що вмліваю з насолоди.

"Васю! Не все так погано! Можна одружитися з цією електросушкою! Їй байдуже, чи ти красень, чи ні!"

Схоже, що мій розум образився, раз я таке подумав. Але мені було всеодно! Кайф! Я крутився під сушкою, ляпався на підлогу, підставляв пузо, мружив очі й відчував себе на Мальдівах! (Я там не був, якщо що. То так, для масштабності вражень)

− Класно! Еге ж!

Від несподіванки я підірвався з підлоги й боляче стукнувся об сушку головою. Двері у ванну відчинені, на порозі Баюн.

− Закінчуй! Там Капець чекає!

Він пішов у кімнату. Я глипнув знову у дзеркало.

"О! Зовсім інша річ! Коли я сухенький і пухнастий то наче й нічого!"

Філософсько - ліричний відступ: все у світі розглядайте, щонайменше, двічі! Бо з першого разу можна не розгледіти! Обставини не ті, напрямок променів світла, мокре, сухе... Ну, ви зрозуміли.

Я вийшов з ванної. Баюн сидів на ліжку й уважно розглядав кігті правої передньої лапи.

− Я готовий!

Мене просто розпирало від самого себе. Баюн лиш скривився, і почимчикував до дверей. Я за ним.

У залі, куди я вперше був потрапив в обід, під вечір нікого не було. Лиш за столом сидів Капець. Баюн тицьнув уперед лапою, мовляв, іди до столу, і щез за дверима.

"Хм! Розмова віч-на-віч! Чого б це?"

Я насторожено підійшов до столу. Капець сидів з заплющеними очима. Дрихнув, чи що? Поки у мене була можливість, розглядав його. Ну старезний, то ясно, як день на дворі! Вухо надірване, на голові грубий шрам. Лисий шрам, зовсім без шерсті. Ого! А я то думав, що він просто облазить.

− Сідай. Скільки б ти не дивився, я кращим не стану!

"Що за фігня? Як він бачив, що я дивлюся, коли мав закриті очі?" − з такими думками я повільно всівся за стіл.

− Я вмію читати слова у твоїй голові.

"То капець! Ну звісно, що не той, який сидить переді мною! Той, що типу − кінець світу. Васю нічого не думай! Нічого" − мої думки заворушилися, хаотично забігали, наштовхуючись одна на одну, падаючи. Одним словом − в голові варилася каша!

− Не переймайся! Я рідко використовую цей дар, − Капець розплющив очі й глянув на мене, − Старий вже став. Він мене втомлює.

− А-а-а! − протягнув я з кам'яним обличчям.

Ну звичайно, мать його, що мене це не дивувало! Чого воно, ковінька в зуб, мало мене дивувати? Подумаєш, хай йому грець, дар кота втомлює! Та я кожен день таке бачив!

"Я зараз в мультику!" − спокійно собі виснував і зручніше вмостився. Що там у нас в порядку денному?

− Василію, ти не в мультику! Ти в реальності. У своєму світі. І постався до того, що я скажу, серйозно.

"Зараза! А казав, що не лізе в голову!" − мене аж підкинуло на стільці.

" Васю не думай!"

− То неможливо. Не думають тільки мертві. Але досить вже. Тепер слухай.

Твоєї вини у тому, що сталося, нема. Чому провидіння вказало на рудий колір, я не знаю. Але не вірити тому, що бачила провидиця, не можу. Хоч брехати не буду, в мене самого було багато сумнівів у тому, що кіт рудої масті годиться для рятунку світу. Справа тут не у тобі.

Я пам'ятаю народження рудого кошеняти. У нашому світі він був один єдиний з таким кольором. Один єдиний за кілька сотень років. І ми, старійшини, тоді не знали, чому він саме такий. Гадали, що випадковість.

Коти живуть дев'ять життів. Чув таке? З першого життя рудого почалися дивацтва. Кошеня росло дурнуватим! Ні, не нерозумним, а саме дурнуватим. Серйозності у його поведінці не було жодної. Ти уявляєш, бігти за метеликом і впасти у колодязь! Та ми ледь не посивіли ... А ну так... Я сивий завжди був, − Капець трохи помовчав, − Ну але ти зрозумів, що я мав на увазі?

Я кивнув головою. Вже назрівало питання, ким те кошеня приходилося Капцеві, та поки мовчав.

− То мій син, Василію!

"Що, знову? − я звів докупи брови, − Ну чого лізти мені в голову?"

Але цього питання Капець вже не прочитав. Продовжив розповідь.

− Баюн розповів тобі, що усі, кого ти сьогодні бачив у цій залі, з паралельного вашому світу? Розповів, я знаю. Наш світ від вашого не надто різниться. У нашому ми просто маємо постійний вибір: бути кішками й котами, або бути такими ж людьми, як і ви. Зазвичай, ми обираємо перше. Так нам зручніше. Можливо, що котяче в нас переважає. Хоч усі дев'ять котячих життів ми можемо прожити й у людській подобі.

Бачив би ти наш світ! Великі людські будинки чергуються з маленькими котячими. Ніхто нікого не зневажає, не знущається. Усюди повага. Ех... Мені так цього бракує тут... − сивий замовк з заплющеними очима. Я відчув, що його розповідь заколисує. Ще трохи, і я теж засну. Тріпнув головою.

"Васю, ти повинен бути пильним!" − я повільно опускав повіки.

− Все почалося зі зникнення мого сина! - голос Капця привів до тями. Я знову взявся уважно слухати. Спати можна і прикривши лиш одне око.

− Він випадково потрапив у ваш світ. До нього ніколи й нікому далі Провидиці піти не вдавалося. Були розумники, які пробували. Все марно. А мій Осмодеус взяв і так просто відкрив двері до вас і зник. Розчинився серед безлічі тутешніх рудих котів.

Ми зверталися до Провидиці з проханням знайти його, та вона змогла лиш відправити нас у Ваш світ. І то не одразу. І всього лиш в один бік. Сили у старої вже не ті. Довгі роки пошуків привели нас до Осмодеуса. Але то вже був не він.

Крім, дару, що був нам відомий з його народження, у нього був ще один, дивний і не зрозумілий мені дар, як виявилося. Він жив лиш одне котяче життя. Решту дарував людським душам тутешнього світу. Так, ми знайшли вже Родіона, який згодом став Петером, Олексою, Іваном... Валентин, той що був перед тобою, прожив три Осмодеусові життя. Шосте, сьоме і восьме. Нерозумно прожив. Так само, як і людиною бувши. Стратив ті життя намарне. Ти живеш останнє, дароване Осмодеусом цьому світу життя.

І треба ж було, що в ніч трагедії з Валентином, та й з тобою, Провидиця побачила друге видіння.

Перше було вже давніше. У ньому Провидиця побачила свою смерть. Скажу тобі, що вона давно лякала нас, що їй вже недовго залишилося. Але ті її страшилки були постійно, так що ми й зважати перестали.

Однак після першого видіння вона назвала точну дату і годину. Якщо до цього часу не знайдемо її наступницю, то портали у паралельні світи позбудуться захисту. Нечисть полізе відусіль. Заполонить і ваш світ і наш. Знищить гармонію.

А з другого її видіння нам стало зрозуміло, чому мій син так вирізнявся від усіх нас кольором. Бо він обраний. Обраний врятувати світ. І ваш і наш. Він обраний знайти наступницю Провидиці. Рудий колір був міткою. І не дарма він колись спокійно пройшов у ваш світ. Наступниця має бути тут. Провидиця це побачила.

Я мовчав і засвоював почуте. Значить на мене покладено місію знайти якусь там наступницю. На мене − простого і рудого кота! Смішно! Я так і сказав уголос:

− Сміхота!

− Ти не повірив тому, що я кажу? − Капець нахмурився.

− Ну чому ж. Припускаю, що все, про що я почув тільки що - правда. З огляду на останні події (тут я натякав на своє нове тільце. Хоч чесно скажу, всетаки ще думав, що просто марю).

Мені інше смішно. Як можу я, маленький нерозумний кіт, у мільярдах людей, котів, собак і так далі знайти вашу нову провидицю?

− Якщо ти тут, у Києві, то вона теж десь тут. Ти відчуєш! У тебе дар від народження. Вірніше в Осмодеуса був. Відчувати особливих! Правда, я колись думав, що він зовсім некорисний, той дар. Просто не знав тоді, що Осмодеусу вготовано.

Я закотив очі.

До речі, бачили кота з закоченими вгору очима? Я ні. Мені аж цікаво стало, як я виглядаю. Попрактикую в дзеркалі потім.

Прийшлося пояснювати очевидне:

− А якщо це інший рудий кіт? З тих, що бігають тут дворами? Або ваша Провидиця бреше?

− Це не можливо. Провидиця не бреше і вона бачила мого сина.

"Васю, щось тут не в'яжеться."

Що саме, я не міг вловити. Єдине, чим я втішився, це те, що моя нова місія якась така, безпечна, чи що. Сидіти собі будь-де і прислухатися до відчуттів у тілі, глядячи навколо себе. Справлюся!

− А мені який зиск з цього всього?

"Васю! Ти супермолодець!"

Як оте питання з мого рота вистрілило, я й не зрозумів. Але то було наймудріше питання від мене за останній рік (Ну, може за два. Ну, або я взагалі мудрого досі не питав...)

− Ти досі не втямив? У нашому світі ти можеш знову стати людиною. А молода Провидиця нас без зусиль відправить назад додому.

__________________________________________________

(1) Гремлін − істота, яка з няшки - чебурашки може перетворитися на зубате і пащекувате зло. Персонаж з кінострічки "Гремліни" (американський комедійний фільм жахів 1984 року)