Новий Я

Шум і ґвалт біля Наталочки продовжувався. Але найгірше сталося  саме зі мною. Якась сліпота, в процесі відновлення нормальної життєдіяльності мого божества, не побачила, що мій хвіст не вмістився під стіл і маючи масу понад триста кіло наступила на нього своїм шлапаком.

Гадаю, ви здогадалися, що наступну хвилину усім було не до Наталочки, бо в приміщенні стрясалися стіни від мого вереску. Всі присутні ту хвилину готувалися до евакуації, бо підозрювали, що стався землетрус.

Подумати тільки! Хто його знав, що наступити на хвіст котові, це ще болючіше, аніж дістати мужньому самцю по фабержульках (гадаю, не потрібно пояснювати, що саме я мав на увазі під фабержульками?) Та я ніколи не здогадався б самотужки, що то такий пекельний біль.

Філософія звідси така. Ваше тіло дорогоцінне і не варто підставляти його під чужі шлапаки. Якщо у вас хвіст, пильнуйте його, як зіницю ока. Якщо у вас руки, ноги, лапи, ніс − то не совайте їх бездумно куди попало. Коротше, бережіть себе, бо ви в себе одні - єдині.

От я, наприклад, виверещавшись, дійшов висновку, що мій хвіст від сьогодні − найдорогоцінніша частина мого тільця і його потрібно носити виключно у вертикальному положенні, а якщо сідатиму, то потрібно підсовувати його собі під дупу. Всюди є такі, кому завиграшки зробити боляче нещасній тваринці. Та й сліпоти навколо море, і якщо я не впильную свою дорогоцінність, то її можуть вульгарно не помітити та розчавити. А воно ж, зараза, пекельно боляче.

Та, хай там як, від мого дзвінкого вереску сталася ще й велика користь. Наталочка затріпалася, розплющила повільно оченята, поводила поглядом по кабінету і знову вперлася ним же у моє стражденне тільце! Я миттю пригадав, що вона наче розуміла мою котячу мову, і взявся напружено мислити, як здатися їй звичайним диким котом. В процесі думання з прикрістю покаявся, що не спостерігав поведінки котів, бувши людиною.

«Васю, ти таке страхіття! Не морщ так чоло, бо люди подумають, що ти виходець з пекла!»

Мій розум, замість допомогти, знову взявся за кпини.

Трясця! Ти, розумнику, поворуши мені мізками, а не випендрюйся! До дупи мені що люди подумають!

О, поворушив таки! Бо нізвідки раптово виникла ідея!

Я взявся завзято чухати задньою лапою вухо. Точно, я таке бачив скоріше!

Знаєте, що? А вухо просто так чухати було приємно! Я так захопився, що аж очі заплющив. Забув спостерегти, що там з моєю красунечкою.

«Васю, достатньо! Всі вже зрозуміли, що в тебе блохи, перестань!»

Нема в мене бліх! То стратегія така, телепню!

Ну ніякої допомоги від того мудрагеля! І чого тільки я з ним живу.

«Бо без розуму тебе вже б у дурку закрили!»

Ой ну не тренди! Для котів ще ніхто дурдому не вигадав. Коти дурненькі від природи!

Схоже, розумака образився. В моїй голові стало так тихо, як в пустій бочці у безвітряну погоду.

«Боже, і що воно меле!»

Ну, знаєте що? Я обов’язково вигадаю, як заткнути те створіння, щоб в’якало лише за командою. Але зараз часу на суперечку вже не мав, бо Наталя підвелася і тримаючись за голову, всілася за свій стіл. А на мене вже не дивилася, і я посилено мізкував, що б то значило. Добре це чи погано?

− Наталю, якщо чуєшся зле, то може додому йди? Роботи в тебе наче й не багато. А звіт я завершу сама.

Біля мого божества зупинилися ноги в джинсах. Подружка! Ще й така вірна! Солодка парочка "Твікс"(1)! Ммм, так би й згамцяв. Мурр... Я почав фантазувати на тему "Ля мур де труа",  але недовго. Бо Наталя видала:

− Та я не знаю, що зі мною. Уявляєш, здалося, що той кіт розмовляє, як людина.

Тихо, тихо! То ж про мене мова зайшла! Ля мур почекає.  Вона точно розуміла, що я говорив. Ніфігасє! Я нашорошив вуха, прислухаючись, що буде далі.

− Не вигадуй собі. То скоріш за все, через Ромку! Він такий козел, а ти засмутилася занадто від його витівок. А може ти вагітна від нього?

− Ну ти й сказонула! Хто-хто, а він точно не буде батьком моїх дітей. Ні. Справа не в ньому. Я вже давно думала, що потрібно ці стосунки з ним розірвати. І наша сварка теж ні до чого… − по цих словах Наталочка знову на мене глянула. Так пильно, що мені здалося, ніби шкіру вогнем обпекло. Я аж потягнув носом повітря, чи не чути смаленим. А тоді просто ляпнув: «Няв!»

− Ну от бачиш!  Звичайний котячий кіт і по звичайному нявкає. То все  точно через Ромку! Давай сьогодні в нічний клуб закинемося. Пошукаємо тобі від Ромки таблетку, га?

Наталочка пирхнула зо сміху, а я розслабився. Підозри щезли і все нормуль! Підійшов до неї та знову потерся об ніжку. Відчув, що мене підіймають вгору та кладуть на гладенькі колінця. Ха!  Я для певності і правдивості видав ще одне «Няв» і скрутився в бублика.

Філософсько-ліричний відступ з цієї історії напросився такий: все геніальне просте,  як соснова дошка!

До п’ятої години вечора я встиг виспатися у Наталочки на колінцях в різних варіаціях (Тут я вже не стримувався. Пози: пузо зверху, мій ніс під її  спідницею,  мій ніс в мене  під дупою, мій  хвіст між ногами у мого божества – це лиш маленька частинка моєї насолоди.  І змушений визнати, що Наталочці я довірив своє тільце, особливо хвіст, без жодного страху. От що значить – своя людина. А ще я встиг зтлумити два крекери та шматочок ковбаски (нездорова їжа поступила, як благодійна допомога, від ніг у джинсах, бо я сильно давився сухим печивом.

А після завершення робочого дня моє божество притулило мене до душі (розумієте, що я був в Раю?) і почимчикувало додому. Я встигав гладити щічками Наталину душу і хвацько озиратися довкола, пильнуючи своє щастя  від лиха, що могло чатувати на кожному кроці.

«Васю, а нова Провидиця?»

Не повірите, я аж сіпнувся на Наталиних грудях. Ледь пазурі не висунув. І то добре, що в останню мить спохватився і привів тіло до порядку, бо інакше ніколи більше не шикував би так близько від апетитних округлостей.

Ти заткнешся тваринське зло, чи ні?

Знаєте, думки можуть шипіти.  Мої теж шипіли. Ще й як! Я було подумав, навіть, що пара  з вух від тих думок пішла. Яка там Провидиця! Та я день і ніч готовий слугувати Наталочці, а світ може й зачекати!

« А нічого, що світу завтра може не стати?»

Ага-ага! Казочки ми вже чули, не старайся. Якщо зі мною вже відбулася випадкова реінкарнація (2), то проведу в новому тілі решту життя з насолодою.

"Васю ти дуже образований! Молодець!"

Я лиш завершив себе нахвалювати, як відчув, що  щось не так з навколишнім світом. 

Одного разу, в далекому дитинстві, я спостерігав затемнення сонця. То було дивне видовище. От і зараз, на руках у Наталочки, я побачив, що світ потемнів.

Але ж на вулиці білий день! Невже знову затемнення? Я звернув очі до  неба. Це саме, одночасно зі мною,  зробила й Наталя. Від того, що відкрилося моїм очам, у мене здибилася шерсть на загривку і я зрозумів, що халеп до цього часу у мене ще не було взагалі.

Яскраве блакитне небо зникло, всіяне чорним вороням так густо, що сонячним променям не вдавалося пробитися крізь той заслін. Темна пляма у небі пульсувала, колихалася хвилями і стрімко наближалася до землі. Саме до того її клаптика, на якому стояла Наталочка зі мною на руках. Серце мені перестало на мить битися і я заверещав щосили:

− Втікаймо, втікаймо!

Наталя ще мить приходила до тями, але схоже, що подумала те саме, що я викрикнув, бо притисла мене до себе міцніше і мов стріла, яку випустили з арбалета, помчала до метро.

Такого страху, як у той момент, я ще не відчував. Краєм ока спостерігав, що робиться позад нас і верещав:

− Швидше давай! Швидше!

Я вже чітко чув свист розкинутих у повітрі сотень тисяч крил, коли Наталя дібралася до входу у метро, сходинками злетіла вниз, майнула через скляні двері, турнікет та якраз встигла заскочити у вагон електропоїзда.

«Двері зачиняються! Наступна зупинка…» − чорна птиця з усієї сили вдарилася у дверне скло, намагаючись протиснутися крізь щілину ще не зовсім зачинених дверей вагону. Наталя заплющила очі й запищала, відскакуючи від дверей. А я? Можливо, ви думаєте, що я кинувся до чорного страхіття та знешкодив його? Ага! Я вчепився кігтями у кофтину, що прикривала божественне тіло Наталі  і зовсім забув, що то може бути боляче. Верещати не верещав. Хотів би сказати, що мужньо витримав те випробування, однак буду чесним. Мені просто заціпило від ляку. Ну, але збоку виглядало, звісно, що я кремінь. Тому милостиво дозволю вам думати так про мене  і надалі.

Моя стресостійкість зашкалювала! Особливо, коли зрозумів, що двері чорну птицю не пустили всередину вагону. Лиш пара чорних пір’їн повільно колихалася у повітрі, видерта дверми з її крила.

Розуміючи, що в вагоні небезпеки нема, Наталя перестала пищати і, важко дихаючи, всілася на дерматинове сидіння. Тоді відчепила мене від своєї кофтини, обхопила  долонями мою голову, зазирнула мені просто в очі та видала:

− Ти − кіт, що говорить як людина?

Я зашарпався, не знав куди очі діти від її погляду. Як мені хотілося в той момент щоб поряд був Баюн, Капець чи Кльопа. Чому мене ніхто не проінструктував досі, чи можна зізнаватися людям у своїх талантах?

− Я ще раз запитую. Ти − кіт, що говорить як людина?

Наталочка стиснула мою голову сильніше і труснула нею так, що здалося, ніби вона вибирає кавун на базарі. А я не вигадав нічого кращого, ніж як ляпнути: «Няв!» і по дурному вилупити на неї очиська.

«Васю, а як же довіра?»

Я не встиг розумаці дати гідну відсіч, бо Наталя скинула мене з колін і грізно вимовила, тицяючи в мого  носа вказівним пальцем:

− Слухай сюди! Хто б ти не був, але я знаю, що до сьогодні зі мною не відбувалося нічого такого, як відбулося п’ять хвилин тому. Знаєш, який звідси висновок? Що в тому, що тільки но відбулося, винен ти. Тому, або зізнавайся хто ти й що ти, або вали під три чорти та не попадайся мені на очі. А я забуду все, що бачила і ніколи в житті не згадаю. Зрозуміло?

− Я просто  Вася! − бовкнув, бо рішення прийняв миттєво. Самому залишитися у цьому небезпечному світі мені було стрьомно.

«Ой, Васю! Ти просто  придурок!»

Мій розум пінився, але я не мав сили з ним змагатися. Сили пішли на те, щоб здатися милим і надійним супутником по життю перед Наталочкою. Поки що я не знав результату своїх потуг і далі  спостерігав лиш її вказівний палець, націлений у мого носа.

− Ха! Він просто Вася! – з істеричною ноткою в голосі Наталочка звернулася до пустого вагону.

«ПУСТИЙ ВАГОН? Чому в годину - пік вагон пустий?»

Відчуття близької небезпеки далося чути дрижаками по тілу і я заверещав:

− Наталю, давай вдома поговоримо! А зараз на першій же зупинці вискакуємо, втікаємо з метро та сідаємо в  таксі.

Я не чекав, коли вона знову мене підхопить на руки, підскочив і вчепився як міг за її плече.

Впевнений голос почав оголошувати: «Зупинка «Вокзальна»…»

− Тримай мене міцніше і валимо! Дупою відчуваю, що тут щось не так!

Наталя глянула на мене, але мій  серйозний вид не дав їй засумніватися у тому, що я довіряю на сто відсотків своїй дупі. Двері ще не до кінця відчинилися, як  ми кулею вилетіли з вагона і помчали до виходу з метро.

__________________________________

(1) Солодка парочка "Твікс" − слоган в одній із телевізійних реклам Twix («Твікс») — шоколадного подвійного батончика виробництва Mars Incorporated.

(2) Реінкарнація − релігійно-філософська доктрина, згідно з якою безсмертна сутність живої істоти (у деяких варіаціях— тільки людей) перевтілюється знову і знову з одного тіла в інше.