Новий Я

Про що я там недавно говорив? Ага. Так от, вже тиждень, як я жив в котячій шкурі. Не дуже воно добре, скажу я вам, жити котом у великому місті.

От люди люблять мегаполіси, великі міста. Всі рвуться до більших можливостей, яких у великому місті звісно більше. Особливо в столиці. 

Я теж любив (Ні-ні. До більших можливостей я не рвався. Просто пощастило мені народитися у Києві).

А от коти? Котам у великих містах кепсько. Їхні можливості врізають всі, кому охота до того є. Починаючи з… Кхм! Як би ото сказати? Починаючи з таких можливостей, як самоідентифікація через наявність двох дорогоцінних для кота "Фаберже" (1) і закінчуючи … Бляха! Уно моменто, бо конче треба дещо глянути (Чого я скоріше не подумав? Кіт з мене трохи тупий!).

Фух… Все в порядку. (І я не зазирав під свій хвіст... Ага, знаю я, як ви про це "типу, не подумали"...)

Продовжую: ...закінчуючи поневоленням кота чи кішечки у квартирі. Воно звісно, що якби я був котом завжди, то страждав би від постійного перебування у чотирьох стінах. Бо що у тому веселого: дерти від нудьги шпалери, пісяти на горщик бувши дорослим дядьком чи постійно прибирати правильно квартиру? Нічогісінько. Але я ж котом жив недавно, мав з чим порівняти, то мені так хтілося зараз тої неволі.

Раптово виявилося, що лазити такому шикарному коту, як я, вулицями величезного міста вкрай небезпечно. А переконався я в цьому, коли вперше вийшов з штабу (оті двері, що з’являлися в стіні будинку фіг знає звідки, були входом у штаб).

Штаб котів з Котородону (Правда химерне назвисько паралельного світу?) являвся пристановиськом не для всього котячого роду. Тільки для вельмишановних котородонців. Корінних котів моєї рідної Земельки котородонці називали дикими. Та вони й справді дикі. Знаю, що кажу, бо з одним таким дикуном у першу свою вилазку стрівся біля смітника.

Що ви думаєте? Мусів втекти. Не він, а я. Житейське кредо мене знову не підвело. І якщо що, я не боявся, просто не горів бажанням з ним битися і тратити на дармо силу. А що бійка намітилася, то однозначно.

Той виплодок пекла як уздрів мене, й слова не дав сказати. Наїжачився, зашипів і раптово став в окружності більшим на пару діаметрів. Людиною бувши, я не втримався б, однозначно у бійку поліз би. Копнути кота під зад? Практикував. І не раз. Але зараз… Зараз я мудрий, розважливий кіт, якому потрібно рятувати всю Землю.

«Васю, кому ти заливаєш? Скажи, що тобі було сцикотно!»

Це ж треба! Мій розум знову розморозився. А може то зовсім не мій розум? Може то Осмодеус нікуди не дівся?

«Васю, ти просто геній! Як і завжди. Усі, але не ти!»

Саме час для філософсько-ліричного відступу. Пам'ятайте, у всьому, що з вами трапляється, завжди винен хтось, однак той хтось точно не ви. Чим швидше знайдете винного, тим швидше заспокоїться ваше єство.

(Коти можуть бути психотерапевтами? Та ви що? А їм за це бабло платять?)

Про що там я? Ага. Осмодеуса я просто так приплів.

Коротше, першого разу я вийшов зі штабу й одразу після зустрічі з дикуном зрозумів, що надалі більш дієво буде вести пошуки Провидиці в парі.

Капця я від нашої першої (і поки що останньої) розмови ще не бачив, то з Баюном запросто узгодив наявність напарника у таких вилазках. Тобто вчепився намертво у бильце ліжка кігтями (золота штука ті пазурі) і при будь-яких спробах чорношерстого відірвати мене від дерева, верещав, що я сам зі штабу ні ногою, навіть, якщо мене цілий тиждень моритимуть голодом.

Подіяли мої аргументи безвідмовно і вилазки надалі я здійснював вже не сам. Та якби ж я знав, кого мені приставлять в охорону (тут мушу скрушно похитати головою і затулити очі лапкою, щоб ніхто не бачив, як мені боляче), то розмовляв би зовсім інакше й бильцю ліжка так швидко не дав би спокою.

Зустрічали вже у моїй розповіді  білосніжне, ефемерне створіння? Саме так. То було воно. Точніше – вона. Знайомлю вас з Клеопатрою! Ось така, вразлива і чутлива до всього кицюня мала мене ОХОРОНЯТИ! Здуріти можна!

"Васю, ти й так дурний, куди вже далі?"

(Хто не будь заткніть мій розум, бо інакше я за себе не відповідаю!)

Філософія напросилася сама собою. Ніколи, ніколи не обмовляйте себе. Пам’ятайте, що ви в себе одні, і ви – ексклюзивне чудо! Все! Аплодисменти!

День за днем ми прочісували з Кльопою (Клеопатра, то якось пафосно. Я себе відчував не комфортно, ніби раб якийсь у її ніг) квартали міста.

Ну і мушу визнати, що плюсів з такої охорони було багатенько. Дарма я на Кльопу бочку котив. Кицюня знала такі дороги, на яких нам дикуни не траплялися.

Кльопа взагалі трималася молодцем. Не нила, тисячу разів могла пояснювати одне і те ж, коли я чогось не розумів. А не розумів я всього, що траплялося у світі.

− Слухай. От я ніяк не можу збагнути, що повинен відчути, коли… ну коли я з нею перетнуся? – спитав я свого четвертого котячого дня, коли ми з Кльопою, захекані та добре помучені, добралися зі штабу до Голосіївської  площі (2).

Для чого було обирати на самому початку мого котячого життя, найбільший район Києва, для мене залишилось загадкою. То так, як місячне немовля у перший клас відправити. Але, хоч би що там було, під вечір кожного з попередніх трьох днів прочісування, ми добиралися до штабу ледь живі.

Кльопа замислено глянула на мене і повільно мовила:

− Я не знаю. Чесно. Стара Провидиця нам цього не сказала. Може у тебе буде якийсь потяг, або прозріння… А ти в Капця про це не питав?

− Та де там. А не краще було б у тої самої Провидиці спитати?

«Геніальна ідея від геніального мене! Ну що я можу ще сказати? Васю, ти мо-ло-дець!»

Білосніжка хмикнула і сумно відповіла:

− Провидиця нікого не підпускає до себе після другого видіння. Вона дуже виснажена.

− А ти її хоча б раз бачила?

− Так. Давненько, правда. Коли ми перейшли кордон між світами. Чого ти питаєш? – зупинилися недалеко від Голосіївської площі, на лавці з видом на ставок вирішили поснідати. Кльопа витягла канапки з рюкзака, який тягнула на своїй спині від штабу (Що тут не зрозуміло? Я не міг. Мені треба було налаштуватися на прозріння!). Дві з трьох підсунула мені.

− Та дивно це все! То я вже не про себе, як про кота, а взагалі про ситуацію з пошуками …

Далі думати у підозрілому напрямку не мав бажання. Голод не тітка, спочатку треба його знешкодити. Я вминав канапку, не турбуючись про зовнішній вигляд. Чому?

Ну, якщо я сухий, то це автоматично значило, що я − неперевершений красунчик. Чого турбуватися? Оно Кльопі вже очі любовною пеленою заволокло. До мене, точно кажу!

Цямкаючи ковбасу з канапки, вкрадливо запитав:

− А то правда, що в Котородоні можна знову стати людиною?

Кльопа усміхнулася і кивнула в знак згоди. Хм. Милота така, коли усміхається.  Я облизався. (Просто серветок не було, а не тому, що вона «нічо така»)

− А ти людиною теж блондинка? – мені аж в носі засвербіло від цікавості. Бо якось так гарно білосніжна кицюня спроєктувалася у людську подобу, що моя душа встигла розвернутися і звернутися в секунди.

− Так, блондинка. Тобі то що до того?

Вона що, фліртує?

«О, Васю, ти просто флюїдно-феромонний бог!»

− Та так, нічого. Цікаво буде на тебе глянути, − промурчав багатозначно.

«Є ще порох в порохівниці!»

− В якому сенсі глянути? Ти ж не зможе…? – «ш» Клеопатра вже прошепотіла.

Вийшов такий звук, наче з кульки повітря випустили.

(А най го шляк трафит! Не пер... Що? А, діти будуть читати! Добре-добре. Не бзд... Короче, не псував я повітря газами! ЯСНО!)

Кицюня дивилася на мене зі здивуванням. Дурницю бовкнула, того й дивувалася. Не інакше!

− Ти що, хочеш сказати, що мені очі виберуть, чи що? − від канапок я розімлів, подобрів і розвалився на лавці.

− Та ні… Я нічого такого не хочу сказати…Я просто…Ну нам вже час іти, − Клеопатра заметушилася, згребла недоїдки та обгортки від їжі і викинула у найближчий смітник.

«Чистьоха намалювалася! Можна було й на лавці залишити. Горобчикам там, чи іншим пташкам» 

Що кажете? Не їдять папір? Ну то почнуть, а що?

Коротше, зібрали ми наші обладунки й спорядження Кльопі в рюкзак, зіскочили з лавки, однак не встигли спокійно з набережної ставка завернути у найближчу вуличку, бо раптово ледь не сталася трагедія! ТАКА трагедія, яка цілком могла вартувати мого дорогоцінного життя.

(Котячого чи людського, я вам не скажу, бо на той час я не знав. Ну і що, що зараз знаю? Я от недавно мудре слово завчив «СПО-О-ОЙЛЕР!» Чули таке? То не буду спойлерити.)

«Ха! Васю, ніштяково вийшло!»

Трагедія почалася звичайно ж трагічно. Бо хіба те, що з-за куща вискочило блискуче, чорне як ніч, собаче створіння та громовим голосом заволало, хто ми такі і чого нам треба, може виглядати інакше?

Знаєте, що я зробив? Ага, втік… Якби ж то. Розмова з моїм інстинктом самозбереження неминуча (І то сьогодні). Я  здуру уявив себе суперменом, підлетів до пса та як тріснув лапою по псячому чорному шноблеві! І що?

І нічо, бо я забув при тім кігтики висунути. Вийшло, що просто погладив йому ласкаво носика.

А та собацюра, швидше за все, повважала мої дії пропозицію дуелі і як вискалилася на мене, як скочила!

Добре, що Клеопатра зорієнтувалася, підоспіла з допомогою вчасно, бо інакше мені прийшов би триндець.

Кльопа зашипіла, наїжилася та грізно мовила:

− Томасику, то всі свої. Ти що, не впізнав?

Її грізний голос подіяв на пса, як відро холодної води на голе тіло. Звір озирнувся на білосніжку, що дало мені змогу змінити дислокацію і заповзти в кущі.

− Та впізнав, але порядок є порядок! – собацюра підійшов до кицюні і всівся на землю. Почухав себе за вухом, мовивши недбало:

− Валентин нині чуданув. Хіба ж так вітаються? Що з ним?

Мене ще трусило, погляд шукав надійнішого прихистку, однак я потроху заспокоювався. Ну а кицюня молодець! Прям, Ксена – принцеса-воїн(3)! Та що там воїн! Кльопа спокійно може працювати дипломатичним послом! Моїм очам відкривалося все більше і більше хорошого в ситуації з такою охороною. Я однозначно для кицюні зробив би те ж саме.

Філософсько-ліричний відступ. Іноді за добро потрібно віддячити добром, навіть якби вам цього не дуже хотілося.

Тому я сміливо прикривав у кущах Кльопину спину від недругів, поки її перемовини з собацюрою виходили на новий рівень.

Сторони дискусії дійшли консенсусу і компромісних рішень. Попросту кажучи, Клеопатра з Томасом вляглися на траву і заговорили про погоду. Що там чувати? А як чувати, то де і з ким?

Краєм вуха я вчув, що Клеопатра з надривом у голосі розповіла мою історію з перекидуванням душі.

Мені самому аж сльози на очі вийшли. Вона явно в мене втюрилася. Та який там Валентин? Я вас прошу!

Та найголовніше, про що домовилася Клеопатра – наш з нею вільний доступ до будь-яких закапелків Печерського району міста Києва. У Томаса там були знайомі.

− Не там шукаєш, Клео, - сказав він, - Спробуй ближче до можновладців. Ти ж знаєш, що у нечисті там свої люди. Підозрюю, що зло оточило нову провидицю з усіх сторін і пильнує, як зіницю ока.

− Ти думаєш? − Клеопатра заметляла хвостом.

"Що б то означало? Нервувалася, чи може просто схвильована?"

− Спробувати варто…− Томас підвівся і, не прощаючись, граціозно побіг у бік ставка.

В моїй голові визріло багато питань, та всі вони чекали вдалого часу.

Решту дня я моцно прислухався до себе, лазячи вулицями, прикривав спину Кльопі (не трапилося нічого та про всяк випадок...) Але... Пошуки в Голосіївському районі не увінчалися успіхом і ввечері четвертого котячого дня я знову, вкрай зморений, однак душею від однієї думки про кицюню сильно схвильований, впав колодою на ліжко та захропів.

___________________________________________________

(1) Автор має на увазі унікальний дорогоцінний виріб у вигляді яйця, створений спадковим ювеліром Карлом Фаберже. Автор сподівається, що аналогія читачу зрозуміла.

(2) Голосі́ївська пло́ща − площа в Голосіївському районі міста Києва, місцевості Голосіїв, Деміївка.

(3) «Ксена: принцеса-воїн» − американсько-новозеландський фентезійний телесеріал 1995–2001 років.