Новий Я

Ну що? Сумували тут без мене? Звісно, що так. Не соромтеся зізнатися мені в цьому. От я вам скажу, що сам без себе страшно сумую. А чому? Тому що я, як і ви, розумію: кращого за мене годі знайти. Ну, я ж розумний там, а ще цікавий співбесідник! А красень який! Так що все закономірно і ...

"Васю! Тобі корона на мозочок тисне?"

Невігласе, З.А.М.О.В.К.Н.И.!  Скільки потрібно говорити, що не можна так нахабно втручатися у розмову! Не дратуй мене!

Розумака настрашився, не інакше, бо притих. То ж слухайте про мої пригоди далі.

...З Наталочкою ми мчали до виходу з метро швидше лісових косуль. Ну, якщо зовсім точно, я мчав умовно, на руках мого божества, але це зовсім нічого не змінило, бо в кінцевому результаті я  теж рухався. І от що я скажу: п'ята точка мого тіла (До речі, може тепер хто в курсі, чому п'ята, а не шоста там, чи сьома? Таки не знаєте? Дивно...) недарма так непокоїлася. 

Пам'ятаєте, як я зустрів своє божество Наталочку. Еге ж, спершу я побачив ніжки, взуті в мініатюрні лакові туфельки на височезних шпильках.

Охохох! Ну хто вигадав таке взуття? Воно, звісно гарне, якщо на чужих дівочих ніжках, яким не треба бігти стрімголов. Але коли мимоволі береш участь у спринтерському марафоні, та ще й від нього залежить твоє життя, то звісно, що кленеш такі підбори на чому світ стоїть. Віддам належне моїй Наталі, яка, не зважаючи на шпильки, прекрасною ланню неслася з метро, і ще й по дорозі дбала про мої зручності. Які такі зручності? Ну ось, наприклад, мою голову притиснула до свого плеча так, що я дихав через раз, але добре зробила, бо інакше я б собі шию зламав від бігової тряски.

Та що там зручності! Я про них забув одразу після того, як мої вуха знову вловили дивний шум. Спершу я подумав, що якимось чином нас майже наздогнала страхітлива зграя чорноперих, але те, що нас насправді наздоганяло, ні в які ворота не лізло. БО ТАКОГО НЕ МОГЛО БУТИ!

Тільки ми з Наталею почали підійматися ескалатором вгору, як з усіх можливих і неможливих отворів підземки хлинула вода. Мені здалося, що то вода, бо насправді я ж не лаборант, щоб визначити точно. Ой, леле! То було страшенне страхіття, глядячи на яке, Наталя миттю заціпеніла. Ну і я теж, ніде правди діти.

Поміж колон тунелю на нас сунулася стіна з височезних хвиль сірого кольору. Я якусь мить прикидав швидкість руху, порівнював з нашою швидкістю (Васю, ти красава! А для чого ти таке зробив?), а тоді підібрав відвислу до підлоги нижню щелепу і заворушив язиком:

− Наталю, ти бачиш те саме, що і я? Якщо так, то чого стоїш? Трясця його бери...(Ага-ага.То я слівце "трясця" втулив, бо то вельми інтєлігентно та літературно, в то й час, як сказав я, кхм, ну зовсім по іншому). Наталя мене не чула. Мов би хто й справді заворожив її чи приклеїв до підлоги. Стояла і витріщалася на водяне страховисько. Вирішила, що в кінотеатр потрапила, чи що?

Та я свою шкуру так легко в пащу ворогу не збирався віддавати тому, не вагаючись ні секунди, вжив радикальних заходів. Усі мої двадцять гостреньких пазурчиків раптово влізли в Наталине шикарне тіло (то для блага!) і я заверещав, мов навіжений:

− Та не стій стовбуром! Біжи! Біжи, бо інакше потонемо!

Не знаю, що більше на Наталочку вплинуло, мої пазурі чи мій заклик, але вона врешті прокинулася від сну,  розвернулася і помчалася вверх по сходах.

Вода − то кепська штука. Я ж людиною плавати не вмів. То хто його зна, чи вмів зараз, коли котом став.То ж вам не набирати у ванну води стільки, скільки буде безпечно. Коти ж ніби не плавають? Чи плавають? Попробувати? Е-е-е, ні та ще раз, ні! Перевіряти ми не будемо.

Так от. Наталочка вже майже дібралася до вхідних дверей, однак рідке місиво, як невдовзі виявилося, у швидкості нам майже не поступалося. На останній сходинці я опустив очі долу і побачив, що воно дісталося лакованих туфель Наталочки й затекло під підошву однієї з них. Моя рятівниця шарпнула ногою, але не зрушила з місця. Здивовано глянула собі під ноги й побачила, що її туфелька приклеєна до підлоги в'язкою сірою речовиною. Аж тепер я розгледів, що то зовсім не вода, а щось таке, схоже на гель для волосся, чи клей. Дивна рідина чавкала, звивалася і клубочилася всередині себе, мов дим. Фу, гидота! Мене аж занудило. Однак не було часу на блювотиння. Наталя ж, розумниця, зметикувала, що робити, роззулася.  Лишаючи навіки мештики у клейкій субстанції, босоніж перескочила через рідину, що вже вибудовувала стіну перед нами, шмигнула у двері і нарешті вискочила разом зі мною з метро. Від люду, котрий  вештався тротуаром,  мені аж в голові прояснилося.

Я полегшено  видихнув, заплющив очі і уявив себе не більшим за піщинку на морському дні. Переді мною пронеслося все моє кепське життя і я твердо пообіцяв собі, що раз я врятувався від смерті, то з цієї миті буду робити все, щоб стати вихованою, культурною людиною в найближчому майбутньому. Відтепер все мало бути зовсім інакше.

Розплющив очі аж коли вчув, що гримнула дверка автівки. 

Слава небесам! (Ну і мені, звісно!) Наталя вже сиділа в салоні таксі  й, не важко здогадатися, що я теж там сидів, точніше, лежав досі пузом на її грудях. Тремтячим голосом моя налякана красуня повідомила водію адресу, вхопила моє змучене тіло під передні лапки і віддерла від себе. В прямому розумінні віддерла, бо я щось ніяк не хотів  віддиратися.То не від страху, не подумайте. Просто тіло трохи затекло. Ага. Посадила мене поруч з собою на сидіння і почухала у тім'я.

До мене врешті дійшло, що цю пригоду, завдяки мені, ми нарешті пережили. А я нічого так ще! Вдало попрацював. Відігнав від себе подалі думку, що то ще не кінець неприємностей і почав заспокоюватися.

Наталя дихала глибоко від чого її грудна клітка високо здіймалася, а тоді так само різко падала вниз і я мимохіть зачарувався тим процесом.

"Васю ти ж обіцяв змінювати себе на краще!"

Та ну чого ти знову лізеш не у своє діло, розумнику! Мало що я там бовкнув з переляку! Хіба я зараз  не нормальна людина, тобто скотина (кіт - то ж домашня скотина?) Та таких як я, ще пошукати треба.

Нарешті можу трохи додати філософії. Незалежно від ситуації, перш ніж щось комусь пообіцяти, у тому числі й собі, добре подумайте. Тому що іноді можете таких дурниць наобіцяти, що червонітимете з кожної згадки про обіцянку. Це в кращому випадку. А в гіршому − обіцяне потрібно буде виконати!

Поки наша автівка плуталася поміж інших залізних коней, Наталочка так виразно на мене дивилася, що я, замість споглядання смарагдових очей, довжелезні речення на її обличчі читав. Не знаю чому, та вона, схоже, вважала мене винним у всіх своїх нещастях.

І тут мене осяяло. А хто ж винен у тому, що зараз відбувається зі мною? Адже, поки моє божество не підібрало мене біля кав'ярні, я цілком нормально, без жахіть серед білого дня, існував. Такі думки  додали мені сміливості, і я, не дивлячись на своє захоплення Наталею, зобразив на морді усе, про  що подумав. Наталя  мала прочитати на ній  усі мої підозри. Та вона лиш здивовано звела вгору брови і хмикула. А тоді нахилилася до мене і тихо, щоб не чув водій, прошепотіла:

"Вдома поговоримо, ВАСЮ!"

Те "Васю", вимовлене з притиском, змусило мене прищулити вуха. Я наче відчув себе знову одруженим. Так-так. Все вірно. Колись, людиною бувши, я мав необережність одружитися. Кх-кх! Кілька разів. То одна з моїх численних дружин саме так і говорила, коли я десь в гостях розслаблявся, на її думку, забагато. Оте: "Вдома поговоримо, Васю!" нічим хорошим ніколи не закінчувалося і я підозрював, що сьогодні ступив на тіж граблі знову.

"Васю, не сци! Все буде норм!"

О! Це ж треба! Мій розумака мене підтримав. Тоді мені точно гаплик! Я зосереджено взявся обдумувати план, як же то все так перед Наталею гарно обкрутити, щоб у неї й думки не виникало більше про мою причетність до її бід. Але все в моїй уяві зводилося до такої картини: я вкляк на чотири лапці і зі сльозами вимолюю у Наталочки прощення!

"План наче нічого! Надіюся, спрацює!" − мені стало ще спокійніше  і я взявся розглядати краєвиди за вікном. Про всяк випадок потрібно запам'ятати дорогу.

"Сірий будинок, сірий будинок, дерево, сірий будинок! О! Коричневий!"

Невдовзі я зрозумів, що краєвиди за вікном мені мало в чому допоможуть, тому кинув то гибле діло і заплющив очі. В животі забурчало. Вже навіть не пам'ятав, коли їв востаннє! Що я, голодний і холодний, зможу зробити для світу доброго?

Моя депресія не встигла розгулятися, бо автівка зупинилася у якомусь дворі. Наталя урочисто вручила водієві гроші, вхопила мене на руки і вискочила з машини.

Зрозуміло, що я миттю оцінив криміногенне середовище дворика. За шкалою Цельсія (1), тою, що з десятьма балами, я присвоїв середовищу нуль. І одразу відчув, як щось у моїй голові ляснуло! То, виявляється, мій мозок ляснув себе по лобі. Правда, абракадабра? Але, зуб даю, що точно так було. А потім розумака до мене заговорив:

"Васю, що ти морозиш людям? Шкала Цельсія - для визначення температури! Ти що, не міг просто завернути про десятибальну шкалу?"

Та що ти там мелеш! Дивись, як воно розумно звучало, поки ти не вліз! Зіпсув магію розмови! Цить, кажу!

Так от! У дворику було спокійно і я муркнув Наталі, що можемо пересуватися далі! Вона жила в одному з підїздів двадцятиповерхівкив квартирі  на першому поверсі. Поки відкривала двері до своєї квартири, я пильнував територію довкола. Нарешті ми увійшли в квартиру, вхідні двері Наталя зачинила на всі можливі замки й  опустила мене на підлогу.

− Заходь, чудовисько! − вимовила втомлено і пішла на кухню.

Я засмутився від прізвиська. Але не надовго! Вирішив, що свою бездоганну репутацію я обов'язково поверну, просто зараз то не на часі. Розглядаючи дизайн квартири (у Наталочки безумовно, вишуканий смак!) я пішов до кухні за моїм божеством.

− Їсти хочеш? Ковбаса або молоко? − Наталя стояла біля відчиненого холодильника і запитувала про їжу мене!

Оу, та її "вдома поговоримо, Васю" зовсім не таке страшне, як я собі думав.

− А можна і те і інше, − чого добру пропадати. Тим паче, що я добре так зголоднів. За хвилинку я вже цямкав порізану кубиками салямі і запивав її підігрітим молоком. Так-так. Було смачно. Спробуйте. Мій розумака щось там плів про слабкий шлунок Осмодеуса, та поки я не попоїв, не міг втямити, про що він. А після того, як їжа вже засвоювалася моїм організмом, я попав під перехресний допит до Наталочки і вже не звертав на розумника увагу. Наталі я виклав  усе так, як воно було насправді. Ох! Я мовби заново пережив усі ті страхіття і  себе так шкодував, так шкодував! За що мені така доля лиха?

Наталя мене вислухала, не перебиваючи, хвилину опісля посиділа мовчки, а тоді мовила. Скоріш за все, до самої себе, бо в мою сторону не гляділа.

− Повірити не можу! Більшої дурні я не чула! − глянула на мене, міцно заплющила очі, тоді розплющила і знову глянула на мене. Можливо, вона сподівалася, що я зникну, як вранішній туман. Та я не зник! І це знову її змусило бурмотіти про дурню якусь.

Усе це я терпляче спостерігав та вислуховував, а коли видався слушний момент, ляпнув:

− Якщо ти нічого такого  не вживала сьогодні, то все це правда. Бо я не вживав, ні вчора, ні позавчора. Ти мені от краще скажи. Чому ти мене розумієш?

− Та звідки я знаю! − Наталя розгублено закліпала очима, − Може я зовсім не особлива і тебе всі люди розуміють?

Яка ж вона розумниця! А й справді, я ж до людей ще не говорив. Коли ми з Кльопою шастали провулками, то від люду, навпаки, ховалися. 

Ми з Наталею порадилися і вирішили зробити експеримент. Взагалі то була її ідея, але чи виникла вона б у неї, якби мої флюїди їй не допомогли? Ото ж бо!

Коротше, експеримент пройшов на ура! 

У чому він полягав? 

Наталя вхопила мене на руки і постукала до своєї сусідки!

Двері нам відчинила бабуська років вісімдесяти і мені її аж шкода стало. От зараз я до неї заговорю, а вона візьме й кінці віддасть з переляку. Але діватись було нікуди і я чемно вимовив:

− Добрий день!

Бабуська перелякано цафнулася назад і я вже було подумав, що мову котородонців розуміють усі люди на Землі. А бабуська ще той міцний горішок, якщо не зімліла від моїх слів. Наталя напружилася, глянула на мене і я зрозумів, що вона думає так само, як і я. Ага, якби ж то…

− А най го шляк трафит! Чого твій кіт так вилупився на мене і верещит, ніби марец за вікном?

"Бляха! Та бабуська, виявляється, моя споріднена душа!" - захопився я народним фольклором, що линув зі старечих уст.

− Е-е-е, та їсти хоче, тітонько Олю. Любить тільки добре посолене. Інакше ніяк. А у вас не буде солі, бо у мене закінчилася, а я…− Наталя затнулася, у пошуку правдоподібної причини, яка б їй завадила збігати у найближчий магазин. Та схоже, не могла нічого вигадати, тому геніальний я вкотре був змушений допомогти їй. «Підвернула ногу» − муркнув їй у вухо.

− ...А я підвернула ногу. В магазин не дійду. Ой, дуже боляче. Дуже, − Наталя для кращої  правдоподібності аж засичала від болю. Сусідка глипнула на її порвані колготки,  кинула: «Почекай» і зникла в квартирі.

Через якусь часинку ми повернулися з Наталею додому з пачкою солі і впевненістю, що не усі люди розуміють котів. Наталя таки особлива.

___________________________________________

(1) Шкала Цельсія  - шкала для вимірювання температури, названа на честь шведського вченого Андерса Цельсія, який запропонував схожу шкалу в 1742 році. За нуль за шкалою Цельсія прийнята температура плавлення льоду (та замерзання води), а за 100 градусів — температура кипіння води (та конденсації пари) за нормального атмосферного тиску. Приклад Васі недоречний.