Бідного художника пустіть до Раю

5

Лабіринт занедбаних комунікаційних тунелів привів до викопаного в ґрунті лазу. Склепіння підсилене пластиковими та металевими підпірками: обрізками труб, фрагментами загороджень. У вологого повітря відчувається присмак мастила та відсирілої кіптяви. Один запах панує над усіма іншими: давно забутий терпкий аромат землі та живого коріння.

Полі стало легше: вона відпустила батькову руку, на ходу торкаючись пальчиками усього, що її зацікавило дорогою, у рухах з’явилась жвавість, як і належить дівчинці її віку. Понад усе її вразили земляні стіни.

- Тату, чому тут все із бруду? Ми зможемо залишитись тут? Мені так легко. Я зовсім не відчуваю міста.

Костянтин теж його не відчував. Він стримував хвилі паніки, схожі до нападів клаустрофобії. Зник фоновий шум від нейрообладнання, сканерів та імплантів інших містян - усе, що раніше сприймалося так само природно, як поштовхи власного серця. Нагорі, навіть у нетрях, де нейромережа не надто щільна, місто пульсувало на його шкірі. Для нього це було так само звично, як для риби коливання води. Функцію чутливої бічної лінії, як у риб, виконували смарттатуювання, що розгалужувались від соціального чіпа на скроні до всіх сервісних портів імплантованого у його тіло нейрообладнання. Тепер, коли сектор “Д” лишився далеко вгорі й позаду, йому не вистачало тих дотиків міста, він хапав ротом повітря.

Поліна помітила, як тремтіли батькові пальці й знову взяла його за руку. Відчуття “вакууму” зникло.

- Тут клята корпорація “Цісар” сліпа і глуха, - сказав Шрам, - Під нетрями багато таких місць, куди не дістає їхня клята нейромережа. Прийшли. Ось воно: лігво де народжується Шаман.

Вхід пробито у стіні занедбаної технічної шахти. Кістки дрібних гризунів, уламки серверних плат, фрагменти нейровузлів, поцуплених з міської інфраструктури, медичного сервісного обладнання та старих військових сховищ, вкривали долівку щільним шаром, хрупали й подрібнювались на скалки під ногами.

Металеві стіни кімнати вицвіли від часу. Під шаром бруду неможливо було навіть приблизно визначити, у який колір їх колись пофарбували. Безліч кабелів виходили зі стін, стелі та підлоги й з’єднувались з терміналами, котрі своєю чергою тягнули оптоволоконні мацаки до стародавнього системного блоку, що стояв на узголів’ї металевого ліжка посеред кімнати.

На пружинному матраці сидів й рюмсав парубок. Його можна було б назвати чоловіком: міцна статура, коротка груба шия, під шаром жиру на великих руках проглядали величезні м’язи. Та було у його поведінці надто багато дитячості: він розмазував сльози по широкому пласкому обличчі й пхинькав, наче маленький хлопчик, закопиливши нижню губу: “Я не хочу бавитись! Мені набридло, що мене прив’язують! Ти обіцяла…”

Худорлява коротко стрижена жінка у потертій шкірянці з мачете на перев’язі за спиною та пістолетом у кобурі, прикріпленій до стегна, ніжно гладила цю людську гору по наїжаченому рудому загривку й вмовляла, шепочучи у вухо: “Треба, маленький, ще раз, заради мами… На цей раз я тебе не прив’язуватиму…” її татуйованими щоками теж котились сльози. Під стінами по периметру кімнати стояли й сиділи близько двох десятків озброєних чоловіків та жінок, мешканців нетрів, членів бандитських угрупувань чи картелів контрабандистів, судячи зі зброї та бойового розпису на обличчях.

- У нього інші мозкові хвилі, цей хлопчик і є Шаман - наш щит від пошукових систем нейромережі - пошепки пояснював Поліні Шрам, вказуючи на парубка на ліжку, - Корпорація “Цісар” роками цілеспрямовано винищувала таких, як він. Та декого все одно вдається першими знайти й врятувати: “інакші” діти, чиї мозкові хвилі не ідентифікуються штучним інтелектом корпорації. Зараз Тайра його під'єднає, і ти побачиш, як народжується наша власна нейромережа. Не бійся, для тебе вона не шкідлива. Так само як обладнання класу “А”, вона працює на частоті, сумісній з твоїми біологічними хвилями. Ось, Бачиш тих п’ятьох, що вийшли до центру кімнати? Ці люди ведуть нас у боротьбі.

Тайра під’єднала себе до сервісних портів на Шамановій потилиці, та вздовж хребта лишилось ще п’ять вільних кабелів. Так само під’єднались до нього п’ятеро ватажків найбільших у нетрях банд - ті на кого Шрам щойно вказував Поліні.

Тим часом народ у кімнаті зняв лахміття, лишившись у самих настегнових пов’язках. Усі всілися на долівку, сформувавши концентричну спіраль навколо Шамана та ватажків й поклали руки їм та одне одному на татуйовані плечі. Об’єднавшись таким чином в обіймах, вони загуділи мелодією, у якій було одна лиш нота проспівана в унісон. Їхні груди підіймалися у синхронних вдихах та видихах, тіла блищали від поту, смарттатуювання наповнились тьмяним люмінесцентним світлом. То один, то інший спалахував розрядом. Частота спалахів посилювалась, аж поки не замигала безперервно так, що стало боляче дивитись. Поля на секунду-три замружилась відчувши імпульс пронизливого болю в очах, у цю мить кімнату огорнула пітьма, а потім тіло Шамана засвітилось сіро-синім. Люди завмерли, похилились одне на одного, ніби життя з них перетекло до центрального витка спіралі. Шаман неквапливо піднявся й сів. Вираз його обличчя набув усвідомленості, з погляду та рухів зникла дитяча м’якість. Він узяв біля узголів’я шолом віртуальної реальності, й промовив: “Увага, силам спротиву: розпочинаємо бій з корпоративними загонами! Говорять ватажки: Хоган, Борхес, Ярда, Димар, Тайра, Гуц… До початку сутички п’ять хвилин. Загони у секторах 235, 236, 237 - приготувати зброю. Відстежуємо пересування трьох груп противника. Відлік розпочнеться за хвилину до візуального контакту… ”

Шаман підняв шолом над головою, але не встиг одягнути. Вираз його обличчя раптом знову став дитячим, губи скривились від плачу: “Мамо, я не хочу! Це погана гра, нецікава!”

- Ми не можемо зупинитись!- вигукнув один з ватажків. Тайро, доведеться його прив’язати!

- Так! Так! - підхопили інші, - Зараз почнеться бій! На кону сотні життів наших людей!

- Я не буду! - вигукнув Шаман, - Ні! Ні-ні-ні! А-а-а! - заревів, вклавши усю силу могутніх легенів й навідліг відштовхнув Тайру, махнувши грубезною рукою.

До парубка кинулись люди, намагаючись, скрутити йому руки й прив’язати до билець ліжка. Той відбивався.

Поліна відпустила Костіну руку й рішуче ступивши вперед, вигукнула: “Зупиніться! Я за нього! Не мучте, він же зовсім дитина! Я така ж, як і він! У мене СЕЧН! Я займу його місце!”

За хвилину Тайра вивела з кімнати зарюмсаного Шамана, а через дві Поля стояла у центрі концентричної спіралі з людей Нетрів. Вона взяла в руку штекер першого кабелю, поглянула на Костю, котрого тримали півдесятка бійців, на десятки очей, що дивились на неї з відчаєм та надією, й встромила шнур у сервісний роз’єм на своїй потилиці.