Бідного художника пустіть до Раю

Перші кілька боїв коштували загонам Шрама та Тайри ледь не половини людей. Між секторами ”Д” та “Г” штурмовики корпоративної поліції спробували заблокувати їх у вузькому місці, зробивши засідку на магістралі, що з’єднувала промислові зони зі складами.

Передовий загін розвідників Тайри використовував перепрошиті ВР-окуляри. Дешева іграшка для підлітків, перепрограмована на новому інтерфейсі, згодилась у вуличних боях: тепер, замість зміненої реальності віртуальних ігор, прилад ставив світлові мітки на ворогів, допомагав командирам коригувати вогонь, показував карту та маршрут. Єдиний недолік - відкритий код. На відміну від захищеного від хакерських атак обладнання поліції, саморобні пристрої та зламані нейроімпланти, котрі використовували повстанці, виявились занадто вразливими.

Гаряче марево над розпеченою сонцем бетонкою зненацька гримнуло залпом, зблизька, метрів з десяти-п’ятнадцяти. Вони виникли нізвідки - штурмовики, прикриті візуалізацією, що транслювалась на тих самих частотах, що й сигнал для ВР-окулярів загону розвідників. Перший розряд ворожих гвинтівок підсмажив на струмі близько двох десятків бійців, що йшли в авангарді. У застиглому гарячому повітрі миттю розповсюдилась суміш запахів горілого м’яса та озону.

Примарні прозорі фігури Штурмовиків у передньому ряду стояли, прихиливши коліно й тримали щити, тому хаотичні постріли повстанців у відповідь були марними. Невидимі солдати у другій шерензі застрелили поранених, опустились на коліно, щоб перезарядитись й дати можливість вести вогонь третій шерензі.

- Вони прикрились міражем! Вимикайся з мережі! - вигукнув Кость, скинувши ВР-окуляри, - Гаси сигнал! Нас хакнули!

- Віртуал - геть! Вперед! У рукопашну! - Шрам кинув свій загін уперед, скориставшись кількасекундною паузою, потрібною для перегрупування штурмовиків.

Доки передній ряд ворогів опустився, замінюючи магазин-акумулятори, й замість них підняли гвинтівки наступні, бійці Шрама метнули пляшки з горючою сумішшю мастила та бензину. Деякі перелетіли, інші розбились об підняті над головами щити, підпаливши їх та спричинивши сум’яття в рядах ворогів.

- Ріж свиней! Бий! - п’ятірка на чолі зі Шрамом першою штовхнула загороджувальну лінію.

Костянтин біг ліворуч від ватажка, без страху і взагалі без думок, лише рахунок: “Чотири… " -Бах! “Три… “ -Бах!

Гаряча гільза торкнулась передпліччя. “Лишилось два заряди. Встигнути вистрілити ще двічі…”

Погляд солдата крізь приціл. Рахунок на долі секунди. Гвинтівка ворога піднялася і смерть готова тицьнути залізним пальцем просто у Костіне перенісся: “Тепер ти”.

Кость вдарив. Ствол карабіна з пристебнутим багнетом прослизнув між щитами й встромився стрільцю знизу під опущене забрало, наче спис.

Розряд тріснув над головою у Костянтина. Водночас він натиснув спуск двічі, постріли рознесли голову штурмовика всередині шолома на друзки. “Два… Один…” Ба-бах! “Все. Вистріляв усі набої…”

У цю мить Костянтин почув свій голос, а також голоси інших бійців: несамовите надривне виття людей, котрі біжать назустріч смерті, тільки тепер торкнулось його свідомості, коли кілька метрів безнадійного жаху залишилися позаду.

- Бий! А-а! - Костянтин вгатив прикладом у груди наступному солдату.

Високотехнологічна легка броня, призначена для захисту від сучасного озброєння, не захистила від відносно повільних, але потужних ударів. Там, де не допомагали енергетичні гвинтівки та автомати з надзвуковими кулями, стародавні дробовики та примітивні знаряддя типу моргенштернів, бучок втиканих обламаними цвяхами та обрізків труб й арматури зробили свою справу.

Після того бою Поліна, виконуючи роль центрального вузла повстанської нейромережі, змінила тактику. Тепер повстанці легко уникати небажаних сутичок. Поля пірнала у зламаний своєю командою хакерів корпоративний віртуал, знаходила найважливіші нейровузли міста. Диверсійні групи влаштовували там замикання, підриви та пожежі. Нейромережа міста впала.

Щойно Поліна взяла під контроль примітивну нейромережу нижніх рівнів, до бунту приєднались десятки тисяч їхніх мешканців: робітників, а також безліч дрібних банд. Нагору перших погнав здебільшого голод, а других - ще й бажання наживи.

Система втратила контроль над розподілом ресурсів у цих секторах, до того ж відключені нейрочіпи вже не притлумлювали базових природних потреб людей з нижніх рівнів. Примарні відчуття ситості та безпеки зникли. Голод та анархія підняли криваву піну на вулицях заможних верхніх кварталів.

Місто запалало під ногами. Повстання підіймалося ярусами разом із пожежею. У секторах “Д” та “Г” не було чому горіти, та для знищення обладнання корпорації використали пляшки із запалювальною сумішшю.

Загони поліції, позбавлені підтримки та координації дій, розсипались під натиском. Хаос та анархія набули розмаху всепоглинущої стихії.

Пожежа добряче розгулялась ярусами сектору “Б”. Тут, на відміну від бетонних нетрів та металевих житлових модулів для бідноти, горіли фасади будинків та пластик вітрин. Рівень “Б” все ще кипів вуличними боями. Дехто з мешканців об’єднались у загони й разом із залишками корпоративних військ захищали житлові райони. Люди середнього достатку не хотіли втрачати комфортних просторих квартир, а найбільше - боялись лишитись без майбутнього: омріяний рівень “А”, з його висококласним ситим та розкішним життям був близько, тільки руку вгору простягни - і якщо не ти, то діти твої вже напевне будуть на Вершині Світу.

Костянтин вів власний розвідувальний загін. Кілька днів тривали пошуки переходу на рівень”А”. За іронією він так і називався, цей район, що межував з найвищими ярусами міста: “Вершини”.

Костянтин наказав своїй п’ятірці зайняти оборону на випадок появи загонів корпорації, чи банд анархістів. Ті останнім часом розростались до розмірів невеликих армій, всотуючи в себе місцевих, а також дезертирів з корпоративних загонів. Самопроголошені очільники “підминали” під себе цілі райони. В таких місцях нападали на всіх чужинців без розбору.

Він сам піднявся на дах, щоб поглянути на ввірений район з висоти, визначити подальший маршрут для пошуку шляхів на Вершину Світу. Не минуло й трьох тижнів від зустрічі з Контролером на цьому самому місці.

Унизу гуділо увінчане короною чорного диму кольорове полум’я, повзло фасадами висоток вгору, розколюючи на своєму шляху неонові вітрини та поглинаючи пластик. Потім він поглянув вище, де у пронизаних сонячними променями білих хмарах виблискували золотаві будівлі сектору “А”, наче місто, у якому живуть Боги, нависло над нужденним, закіптюженим пожежею та омитим кривавими слізьми Пеклом.

Пролунав сигнал вхідного зв’язку. Костянтин приєднався: “Доповідайте, народ, у кого які новини?”

- Сектор “А” - ось він, - мовив Шрам, котрий зі своїми бійцями завершив штурм висотки у сусідньому районі - Каменем можна докинути. Ніби й поруч, а вгризнути - ніяк.

- Ми теж не знайшли ні проходу, ані посадкового майданчика, чи хоч якого місця для висадки. Облетіли все по колу. Самі лиш блискучі стіни, - сказала Тайра, - А ти? Бачив якісь підіймачі, мости?

- Маю одну ідею, - відповів Кость, приставивши долоню дашком та уважно вдивляючись у далечінь, де іскрилися верхні яруси сектору “А”, засліплюючи очі нестерпним золотавим сяйвом, - У мене сумніви щодо перспективи. А ще підсвітка об’єкта. Скажу вам, як художник: якось воно надто… Ідеально. Крім того, чорна кіптява від пожеж підіймається на десяток метрів, а потім - просто зникає.

Кость приклав пальці до скронь, перемкнувши імплант з нейроінтерфейсом повстанців на головну лінію. “Поліно, мені потрібна твоя допомога!”

- Так, тату, - Проєкція доччиного обличчя засвітилась у неонових вогнях, заповнивши собою стіну будинку навпроти “Вершин”.

- Полю, вони прикрили вхід ілюзією! Нам показують візуалізаційну проєкцію: реалістичну, з різноманітними подробицями, з прогресією в часі, надзвичайно складну, та, на щастя, надто ідеальну. Нейромережа не здатна створити щось справді живе…

- Тату, це неможливо. Нейромережа у цьому секторі під моїм контролем. Усе обладнання працює на мінімальних ресурсах. Тут не реально транслювати візуалізацію, та й наші інтерфейси не здатні її сприйняти. Ми користуємося сигналом сумісним з людськими біохвилями…

- Як і обладнання класу “А-плюс”. воно теж працює в цьому діапазоні. Вимкни нашу трансляцію. - Погаси усе, що зможеш.

- Добре, тату. До зустрічі, - проєкція махнула неоновою рукою й зникла зі стіни.

Темрява піднялась знизу: бляклі вогники Нетрів пропали з ниточок вулиць унизу, потім вгору ярусами, по черзі, сектор за сектором згасли вогні реклам, один за одним почорніли квартали й райони. У полум’ї пожеж місто стало схожим на Пекло після килимових бомбардувань.

- Дивіться уважно, зараз вони покажуться! - вигукнув Костянтин, вказуючи на Вершину Світу.

Перш ніж Поліна погасила верхній ярус, Костянтин встиг побачити голографічну картинку, спроєктовану повстанською мережею на його ВР - окуляри: бійці Шрама навели зброю на золоте сяйво у небі. Тайра зняла електричну гвинтівку з запобіжника й направила угору, в іншій руці зблиснуло закривавлене мачете.

- Вогонь після моєї ко…! - обірвався вигук Шрама.

Сигнал зник, інтерфейс припинив роботу, імпланти перетворились на мертві включення, ніби сміття що вросло у тіло. Макс зняв непотрібні окуляри віртуальної реальності й подивився на голе, не прикрите ілюзіями зґвалтоване революцією місто під ногами.

У наступну мить згасли останні електричні вогні, й зникло небо. Не стало ні сонячного сяйва на шпилях сектору “А”, ні самих золотих шпилів. Нічого. Лише далеко вгорі тьмяно відблискували у полум’ї, що пожирало частину сектора “Б”, сірі бетонні склепіння. “Бетонне небо. Бетонне!” - єдина думка металась у порожній голові, рикошетячи від стінок черепа, прошиваючи на льоту всі інші думки.

Усе, до чого вони прагнули, зникло, зате з’явилось дещо нове: на величезному даху “Вершин”, на відстані менше, ніж двадцять метрів, проявилась прямокутна чорна коробка надбудови. Костянтин підійшов, тримаючи зброю напоготові. Будівля випромінювала багато тепла. Крізь ґрати у металевих стінах виднілись лопаті великих вентиляторів, що помалу стишували оберти.

- Принаймні, тут є що руйнувати, - промовив Костя, досилаючи запалювальні набої у магазин карабіна.

У металевій гладкій стіні відкрився прохід. Звідти вийшов з піднятими руками високий чоловік міцної статури. На вигляд йому було під тридцять, а може й під п'ятдесят.

- Контролер! - впізнав його Костянтин, - Ось, хто за цим стоїть!

- Костянтине ВХ-3345! Зупинися! - вигукнув Контролер, - Невже не розумієш, що ви наробили? Якщо ти зруйнуєш сервери, усьому кінець! Підземне місто, що зберігає людську цивілізацію кілька сотень років, вимре! Є ще й інші міста, але ви всі загинете! Мозок нейросистеми за моєю спиною потребує електричної енергії для керування рівнями та оптимального розподілу ресурсів! Через ваші дії він працює у автономному режимі й ледве підтримує свою життєздатність! Зупинися! Ви й так зруйнували забагато!

- Цікаво, - процідив Костя, - Про які це інші міста йдеться?

- Кращі, справедливі міста, де немає системи статусних балів! - підхопив Контролер, - Я відкрию тобі прохід, лишень увімкніть живлення! Якомога швидше відновіть роботу системи! Потрібно гасити пожежі та генерувати кисень і воду для підтримки життя міста! Благаю!

- Знову ілюзії! - вигукнув Костя, - Годі годувати нас брехнею! Хто вам дозволив замкнути нас у цій кам’яній ямі?

Костя вистрілив впритул. Покрівлею розсипались фрагменти оптоволоконних дротів та скалки пластику. Контролер зробив крок, ще один, зовсім коротенький, опустився на коліна у калюжу своєї рідини. Потік білуватого слизу, що заміняв йому кров, вихлюпнувся з рота, очей, проступив на колошах шерстяних штанів. Дорогий шерстяний костюм горів навколо величезної наскрізної дірки у грудях.

- Андроїд, - пробурмотів Костянтин, - приставляючи дуло Контролерові до скроні, - А я гадав, цієї наволочі не залишилось від часів останньої пошесті, нейрочума вас би усіх забрала!

- Лишилось, багато, - мозок андроїда, схоже, пошкодило, й здавалось, що його ідеальне обличчя спотворила зловісна гримаса, - Система використовує… Ви… самі створили її… Там, зовні, інші міста, а вгорі… нічого.

- Навіщо ці ілюзії? Рівні? Сектор “А”? Відповідай! - Костя штовхнув Контролера стволом гвинтівки.

- Енергія… Потрібно увімкнути. Інакше… кінець. Ілюзії необхідні, бо людству важко жити у клітці… Потрібен простір, щоб не деградувати… Місце для кроку…вперед. Енергія… Благаю…

Постріл перетворив голову Контролера на місиво, що розлетілось покрівлею, ніби грудки вівсянки на молоці з пластиковими скалками та дротами замість родзинок.

- Наволоч, - процідив крізь зціплені зуби Костянтин, обтираючи зброю від решток андроїда.

Наостанок поглянув з даху "Вершин" на кібермонстра на ім’я “Цісарград”, що століттями так вдало прикидався звичайним містом, а тепер внизу бився у агонії, приречений на смерть разом з усіма своїми мешканцями.

Промовив сам до себе: “Що ж, живлення доведеться увімкнути”.