Савка і воївничий екзамен

Настрій зрадницьки втік з корабля під назвою «Савка», як поганий пацюк, коли відчула, що корабель тоне. А Савка таки тонула, бо сьогодні був Вигулькуватий день — день, коли студенти могли вийти в людський світ, пройтись по магазинах, розважитись та знайти собі чергових шанувальників. Для курсу Савки цей день був особливим, оскільки всі випускники отримували дозвіл на два чарівницькі дари, що можна було застосовувати у світі людей. Втім, ні дарів, ні пропуску «задники» не отримували по всім відомій причині.

— Ні, Савко! Й не роби оце ваше дівоче лице, наче вам кортить, а паперу нема. Не для того мене тут поставили, аби я двієчників та ледарюг пропускав.

Хвилин сорок Савка з друзями тупцяла перед великим старим пнем, котрий слугував порталом в людиський світ, й вхід в котрий охороняв старий дух, дядько Гармида. Дуже вже любив свою роботу цей напівпрозорий чоловік, кожен пропуск перевіряв так, наче там захована небезпечна суміш. А як він любив свій вбий-пасок (так він сам прозвав пристрій, що давав йому здатність торкатись матеріальних предметів. Він полюбляв роздавати потиличники всім порушникам, або нахабам), щодня його всім показував й розповідав, як йому дістався цей трофей. Щоразу історія змінювалась, додавались все нові й нові деталі, проте, суть лишалась одна:

«От, як поклав я свої смертні кістки на сиру земельку в бою проти Чорнолісся, так й став героєм зі світу людей в цій чарівницькій війні. Ох, як мене потім хвалили, це ж вищі волхви мене зробили сторожем до світу людей, бо як ніхто знаю я наш рід. А нагородили мене вбий-паском, бо як знову нападе чорна мара, то я їм покажу з чого зліпили Гармиду Байду».

От і зараз старий дух не давав нікому спуску, кпин отримав навіть староста групи Савки, за те, що в телефоні залипав, поки портал проходив:

— Ач, навигадували гажетів новомодних, як живий я був, то й знав лиш як розрізняти липове листя від дубового й була то мені втіха. Життя знав, природу чув, а ви, шалапаї, аби тицяти в цих пікалках. Набралися від людей! Злослава Батьковича на вас нема, ото був чародій, він би ту всю людську дурість з вас вибив!

— Дядьку Гармидо, та ж ви теж колись простою людиною були, чому зараз сварите свій рід? — запитала Савка, а сама тихенько махнула друзям підступати до порталу, поки дух за спогадами поліз.

— То я колись був людиною, дитя. А тепер я поважна явність, що межує між світами. Та я, аби ти знала, першим помічником батька твого був! Ти запитай в нього, запитай!

— П’яницею й гульвісою ти був, чорт проклятий! — басистий голос з-за спини Савки приніс із собою ще одного духа — опасисту жінку, в пишній сукні, з важким намистом на грудях й хустиною на голові. — Тебе, щоб викликати до розмови, мало десять півнів в око клюнути, бо ти як прикладався до медовухи, то й сам цар упирський тобі б не поміг. Тебе ж кровопивці боялись гірше за сонячні промені, бо як дихав на них, то в бідолах зуби в ясна влізали. Орестик тримав тебе поруч, бо не було дурнів інших, втручатись в чарівницькі чвари. А ти й погодився на то, бо тобі поманили чаклунською настоянкою, то ти як цуцик за палицею поліз. Зміюка ти підколодна, пропусти мені дитину й не зли мене більше, бо вдушу тебе тим паском, не подивлюся, що чоловік рідний.

Коли Хавронія Байда починала сварити чоловіка, то варто було навіть не дихати, аби не видати лишнього звуку. Певно, доля така в цих простих людей, що обидвоє полягли на полі бою, й разом після смерті стали служити при Лісматері. Лиш Хавронія чоловіка часто сварила.

«Як вмер ти, чоловіче, то я не плакала, а гопака гоцала на твоїх кістках, та певно так гарно гоцала, що із заздрощів вбили мене просто біля тебе, так нас й схоронили — боком один до одного».

— Хавронечко, — заскиглив Гармида, забувши, що поряд хтось є.

Вже з двійко дітей прошмигнуло повз, швидко тицьнувши перепусткою в лице сторожа-духа.

— Та ж за милу душу дочку вічного Дименка пропустив би. Та не маю права на то, вона ж…

— Ти не мав права свої прозорі ручища до лісниць молоденьких простягати, хтива ти сволота, а дитя ти маєш повне право випустити на годину.

Гармида може й ще щось сказав би, та Хавронія зиркнула на нього так, що в Савки в самої кров з вен втікла. Важко зітхнувши, Гармида таки відступив, смикнув Савку за руку й тицьнув льодяним великим пальцем тій в центр долоні. Так він зробив і двом друзям дівчини.

— То аби вас на тому боці прийняли, печатка годину дійсна, коли за годину не повернетесь, лишитесь в світі людей й зв’язок втратите з нашим світом. Не створюйте проблем ні мені, ні викладачам, аби на вас Шукайголів не нацькували. Рівно годину, ні секундою більше.

Савка не мовила ні слова, завела таймер в мобільному. Залізла на пень й стрибнула в яскравий портал.